Good morning. My name is Eric Li, and I was born here. But no, I wasn't born there. This was where I was born: Shanghai, at the height of the Cultural Revolution. My grandmother tells me that she heard the sound of gunfire along with my first cries. When I was growing up, I was told a story that explained all I ever needed to know about humanity. It went like this. All human societies develop in linear progression, beginning with primitive society, then slave society, feudalism, capitalism, socialism, and finally, guess where we end up? Communism! Sooner or later, all of humanity, regardless of culture, language, nationality, will arrive at this final stage of political and social development. The entire world's peoples will be unified in this paradise on Earth and live happily ever after. But before we get there, we're engaged in a struggle between good and evil, the good of socialism against the evil of capitalism, and the good shall triumph. That, of course, was the meta-narrative distilled from the theories of Karl Marx. And the Chinese bought it. We were taught that grand story day in and day out. It became part of us, and we believed in it. The story was a bestseller. About one third of the entire world's population lived under that meta-narrative. Then, the world changed overnight. As for me, disillusioned by the failed religion of my youth, I went to America and became a Berkeley hippie. (Laughter) Now, as I was coming of age, something else happened. As if one big story wasn't enough, I was told another one. This one was just as grand. It also claims that all human societies develop in a linear progression towards a singular end. This one went as follows: All societies, regardless of culture, be it Christian, Muslim, Confucian, must progress from traditional societies in which groups are the basic units to modern societies in which atomized individuals are the sovereign units, and all these individuals are, by definition, rational, and they all want one thing: the vote. Because they are all rational, once given the vote, they produce good government and live happily ever after. Paradise on Earth, again. Sooner or later, electoral democracy will be the only political system for all countries and all peoples, with a free market to make them all rich. But before we get there, we're engaged in a struggle between good and evil. (Laughter) The good belongs to those who are democracies and are charged with a mission of spreading it around the globe, sometimes by force, against the evil of those who do not hold elections. (Video) George H.W. Bush: A new world order... (Video) George W. Bush:... ending tyranny in our world... (Video) Barack Obama:... a single standard for all who would hold power. Eric X. Li: Now -- (Laughter) (Applause) This story also became a bestseller. According to Freedom House, the number of democracies went from 45 in 1970 to 115 in 2010. In the last 20 years, Western elites tirelessly trotted around the globe selling this prospectus: Multiple parties fight for political power and everyone voting on them is the only path to salvation to the long-suffering developing world. Those who buy the prospectus are destined for success. Those who do not are doomed to fail. But this time, the Chinese didn't buy it. Fool me once... (Laughter) The rest is history. In just 30 years, China went from one of the poorest agricultural countries in the world to its second-largest economy. Six hundred fifty million people were lifted out of poverty. Eighty percent of the entire world's poverty alleviation during that period happened in China. In other words, all the new and old democracies put together amounted to a mere fraction of what a single, one-party state did without voting. See, I grew up on this stuff: food stamps. Meat was rationed to a few hundred grams per person per month at one point. Needless to say, I ate all my grandmother's portions. So I asked myself, what's wrong with this picture? Here I am in my hometown, my business growing leaps and bounds. Entrepreneurs are starting companies every day. Middle class is expanding in speed and scale unprecedented in human history. Yet, according to the grand story, none of this should be happening. So I went and did the only thing I could. I studied it. Yes, China is a one-party state run by the Chinese Communist Party, the Party, and they don't hold elections. Three assumptions are made by the dominant political theories of our time. Such a system is operationally rigid, politically closed, and morally illegitimate. Well, the assumptions are wrong. The opposites are true. Adaptability, meritocracy, and legitimacy are the three defining characteristics of China's one-party system. Now, most political scientists will tell us that a one-party system is inherently incapable of self-correction. It won't last long because it cannot adapt. Now here are the facts. In 64 years of running the largest country in the world, the range of the Party's policies has been wider than any other country in recent memory, from radical land collectivization to the Great Leap Forward, then privatization of farmland, then the Cultural Revolution, then Deng Xiaoping's market reform, then successor Jiang Zemin took the giant political step of opening up Party membership to private businesspeople, something unimaginable during Mao's rule. So the Party self-corrects in rather dramatic fashions. Institutionally, new rules get enacted to correct previous dysfunctions. For example, term limits. Political leaders used to retain their positions for life, and they used that to accumulate power and perpetuate their rules. Mao was the father of modern China, yet his prolonged rule led to disastrous mistakes. So the Party instituted term limits with mandatory retirement age of 68 to 70. One thing we often hear is, "Political reforms have lagged far behind economic reforms," and "China is in dire need of political reform." But this claim is a rhetorical trap hidden behind a political bias. See, some have decided a priori what kinds of changes they want to see, and only such changes can be called political reform. The truth is, political reforms have never stopped. Compared with 30 years ago, 20 years, even 10 years ago, every aspect of Chinese society, how the country is governed, from the most local level to the highest center, are unrecognizable today. Now such changes are simply not possible without political reforms of the most fundamental kind. Now I would venture to suggest the Party is the world's leading expert in political reform. The second assumption is that in a one-party state, power gets concentrated in the hands of the few, and bad governance and corruption follow. Indeed, corruption is a big problem, but let's first look at the larger context. Now, this may be counterintuitive to you. The Party happens to be one of the most meritocratic political institutions in the world today. China's highest ruling body, the Politburo, has 25 members. In the most recent one, only five of them came from a background of privilege, so-called princelings. The other 20, including the president and the premier, came from entirely ordinary backgrounds. In the larger central committee of 300 or more, the percentage of those who were born into power and wealth was even smaller. The vast majority of senior Chinese leaders worked and competed their way to the top. Compare that with the ruling elites in both developed and developing countries, I think you'll find the Party being near the top in upward mobility. The question then is, how could that be possible in a system run by one party? Now we come to a powerful political institution, little-known to Westerners: the Party's Organization Department. The department functions like a giant human resource engine that would be the envy of even some of the most successful corporations. It operates a rotating pyramid made up of three components: civil service, state-owned enterprises, and social organizations like a university or a community program. They form separate yet integrated career paths for Chinese officials. They recruit college grads into entry-level positions in all three tracks, and they start from the bottom, called "keyuan" [clerk]. Then they could get promoted through four increasingly elite ranks: fuke [deputy section manager], ke [section manager], fuchu [deputy division manager], and chu [division manger]. Now these are not moves from "Karate Kid," okay? It's serious business. The range of positions is wide, from running health care in a village to foreign investment in a city district to manager in a company. Once a year, the department reviews their performance. They interview their superiors, their peers, their subordinates. They vet their personal conduct. They conduct public opinion surveys. Then they promote the winners. Throughout their careers, these cadres can move through and out of all three tracks. Over time, the good ones move beyond the four base levels to the fuju [deputy bureau chief] and ju [bureau chief] levels. There, they enter high officialdom. By that point, a typical assignment will be to manage a district with a population in the millions or a company with hundreds of millions of dollars in revenue. Just to show you how competitive the system is, in 2012, there were 900,000 fuke and ke levels, 600,000 fuchu and chu levels, and only 40,000 fuju and ju levels. After the ju levels, the best few move further up several more ranks, and eventually make it to the Central Committee. The process takes two to three decades. Does patronage play a role? Yes, of course. But merit remains the fundamental driver. In essence, the Organization Department runs a modernized version of China's centuries-old mentoring system. China's new president, Xi Jinping, is the son of a former leader, which is very unusual, first of his kind to make the top job. Even for him, the career took 30 years. He started as a village manager, and by the time he entered the Politburo, he had managed areas with a total population of 150 million people and combined GDPs of 1.5 trillion U.S. dollars. Now, please don't get me wrong, okay? This is not a put-down of anyone. It's just a statement of fact. George W. Bush, remember him? This is not a put-down. (Laughter) Before becoming governor of Texas, or Barack Obama before running for president, could not make even a small county manager in China's system. Winston Churchill once said that democracy is a terrible system except for all the rest. Well, apparently he hadn't heard of the Organization Department. Now, Westerners always assume that multi-party election with universal suffrage is the only source of political legitimacy. I was asked once, "The Party wasn't voted in by election. Where is the source of legitimacy?" I said, "How about competency?" We all know the facts. In 1949, when the Party took power, China was mired in civil wars, dismembered by foreign aggression, average life expectancy at that time, 41 years old. Today, it's the second largest economy in the world, an industrial powerhouse, and its people live in increasing prosperity. Pew Research polls Chinese public attitudes, and here are the numbers in recent years. Satisfaction with the direction of the country: 85 percent. Those who think they're better off than five years ago: 70 percent. Those who expect the future to be better: a whopping 82 percent. Financial Times polls global youth attitudes, and these numbers, brand new, just came from last week. Ninety-three percent of China's Generation Y are optimistic about their country's future. Now, if this is not legitimacy, I'm not sure what is. In contrast, most electoral democracies around the world are suffering from dismal performance. I don't need to elaborate for this audience how dysfunctional it is, from Washington to European capitals. With a few exceptions, the vast number of developing countries that have adopted electoral regimes are still suffering from poverty and civil strife. Governments get elected, and then they fall below 50 percent approval in a few months and stay there and get worse until the next election. Democracy is becoming a perpetual cycle of elect and regret. At this rate, I'm afraid it is democracy, not China's one-party system, that is in danger of losing legitimacy. Now, I don't want to create the misimpression that China's hunky-dory, on the way to some kind of superpowerdom. The country faces enormous challenges. The social and economic problems that come with wrenching change like this are mind-boggling. Pollution is one. Food safety. Population issues. On the political front, the worst problem is corruption. Corruption is widespread and undermines the system and its moral legitimacy. But most analysts misdiagnose the disease. They say that corruption is the result of the one-party system, and therefore, in order to cure it, you have to do away with the entire system. But a more careful look would tell us otherwise. Transparency International ranks China between 70 and 80 in recent years among 170 countries, and it's been moving up. India, the largest democracy in the world, 94 and dropping. For the hundred or so countries that are ranked below China, more than half of them are electoral democracies. So if election is the panacea for corruption, how come these countries can't fix it? Now, I'm a venture capitalist. I make bets. It wouldn't be fair to end this talk without putting myself on the line and making some predictions. So here they are. In the next 10 years, China will surpass the U.S. and become the largest economy in the world. Income per capita will be near the top of all developing countries. Corruption will be curbed, but not eliminated, and China will move up 10 to 20 notches to above 60 in T.I. ranking. Economic reform will accelerate, political reform will continue, and the one-party system will hold firm. We live in the dusk of an era. Meta-narratives that make universal claims failed us in the 20th century and are failing us in the 21st. Meta-narrative is the cancer that is killing democracy from the inside. Now, I want to clarify something. I'm not here to make an indictment of democracy. On the contrary, I think democracy contributed to the rise of the West and the creation of the modern world. It is the universal claim that many Western elites are making about their political system, the hubris, that is at the heart of the West's current ills. If they would spend just a little less time on trying to force their way onto others, and a little bit more on political reform at home, they might give their democracy a better chance. China's political model will never supplant electoral democracy, because unlike the latter, it doesn't pretend to be universal. It cannot be exported. But that is the point precisely. The significance of China's example is not that it provides an alternative, but the demonstration that alternatives exist. Let us draw to a close this era of meta-narratives. Communism and democracy may both be laudable ideals, but the era of their dogmatic universalism is over. Let us stop telling people and our children there's only one way to govern ourselves and a singular future towards which all societies must evolve. It is wrong. It is irresponsible. And worst of all, it is boring. Let universality make way for plurality. Perhaps a more interesting age is upon us. Are we brave enough to welcome it? Thank you. (Applause) Thank you. Thank you. Thank you. Thanks. Bruno Giussani: Eric, stay with me for a couple of minutes, because I want to ask you a couple of questions. I think many here, and in general in Western countries, would agree with your statement about analysis of democratic systems becoming dysfunctional, but at the same time, many would kind of find unsettling the thought that there is an unelected authority that, without any form of oversight or consultation, decides what the national interest is. What is the mechanism in the Chinese model that allows people to say, actually, the national interest as you defined it is wrong? EXL: You know, Frank Fukuyama, the political scientist, called the Chinese system "responsive authoritarianism." It's not exactly right, but I think it comes close. So I know the largest public opinion survey company in China, okay? Do you know who their biggest client is? The Chinese government. Not just from the central government, the city government, the provincial government, to the most local neighborhood districts. They conduct surveys all the time. Are you happy with the garbage collection? Are you happy with the general direction of the country? So there is, in China, there is a different kind of mechanism to be responsive to the demands and the thinking of the people. My point is, I think we should get unstuck from the thinking that there's only one political system -- election, election, election -- that could make it responsive. I'm not sure, actually, elections produce responsive government anymore in the world. (Applause) BG: Many seem to agree. One of the features of a democratic system is a space for civil society to express itself. And you have shown figures about the support that the government and the authorities have in China. But then you've just mentioned other elements like, you know, big challenges, and there are, of course, a lot of other data that go in a different direction: tens of thousands of unrests and protests and environmental protests, etc. So you seem to suggest the Chinese model doesn't have a space outside of the Party for civil society to express itself. EXL: There's a vibrant civil society in China, whether it's environment or what-have-you. But it's different. You wouldn't recognize it. Because, by Western definitions, a so-called civil society has to be separate or even in opposition to the political system, but that concept is alien for Chinese culture. For thousands of years, you have civil society, yet they are consistent and coherent and part of a political order, and I think it's a big cultural difference. BG: Eric, thank you for sharing this with TED. EXL: Thank you.
Добрий ранок. Мене звати Ерік Лі, і я народився тут. Ні, не зовсім так. Ось де я народився – Шанхай у розквіті культурної революції. Моя бабуся каже мені, що чула як немовлям я плакав під залпи пострілів. У дитинстві мені розповідали історію, яка пояснювала все що мені потрібно було знати про історію людства. Ось про що в ній йшлося. Усі людські суспільства розвиваються за лінійною схемою, починаючи з примітивного суспільства, далі рабовласницького, згодом феодального, капіталістичного, соціалістичного і, нарешті, здогадайтеся, чим це все закінчується? Комунізмом! Рано чи пізно, все людство, незважаючи на культурні, мовні, національні відмінності, завершує свій розвиток на цій соціально-політичній стадії. Народи всього світу об'єднаються у цьому раю на Землі і житимуть у злагоді. Але перед тим, як цього досягти, нас буде втягнуто у боротьбу добра і зла, добра соціалізму та зла капіталізму, і добро переможе. Звичайно ж, ця неймовірна розповідь базується на теоріях Карла Маркса. І китайці повелися на неї. Нам розповідали цю казку зранку до ночі. Вона стала частиною нас, і ми жили нею. Казка стала бестселером. Близько третини людей у світі вірили в неї. Раптово світ змінився за одну ніч. Втративши надію, породжену примарною релігією своєї юності, я поїхав до Америки і став хіпі з Берклі. (Сміх) Коли я досягнув повноліття, сталося дещо інше. Мало було мені казок, і мені розповіли ще одну. Ця була такою ж величною. У ній також ішлося про те, що людське суспільство розвивається лінійно, прямуючи до єдиного логічного завершення. А саме: людське суспільство, попри культурні відмінності, релігію - чи то християнство, мусульманство, чи конфуціанство - як правило, розвивається від традиційного, у якому групи людей є базовими одиницями, у сучасному суспільстві, в якому індивіди виступають незалежними одиницями, що за своєю природою є раціональним, і все, що їм потрібно – це право голосу. Оскільки індивід – раціональний, за допомогою голосування він формує ефективний уряд і живе щасливо все життя. Знову ж таки, рай на Землі. Рано чи пізно виборча демократія стане єдиною політичною системою в усіх країнах та для всіх народів, з її вільним ринком, який усіх перетворить на багатіїв. Але перед тим, як цього досягти, ми будемо втягнуті у боротьбу добра і зла. (Сміх) Усе найкраще належить демократії і тим, хто проповідує її цінності по всьому світу, навіть силою, щоб побороти зло, спричинене відсутністю виборчого права. (Відео) Джордж Герберт Вокер Буш: “Новий світовий порядок…” (Відео) Джордж Вокер Буш: “…покладе край тиранії у світі…” (Відео) Барак Обама: “…єдиний стандарт для всіх, хто б не був при владі”. Ерік Лі: Так ось – (Сміх) (Оплески) Ця казка теж стала бестселером. Згідно з даними інституту досліджень "Дім Свободи", кількість демократичних країн збільшилася із 45 у 1970 році до 115 у 2010 році. Протягом останніх 20 років західні еліти невтомно роз’їжджають по світу, продаючи цей продукт: боротьба численних партій за політичну владу та голосування громадян за ці партії – це єдиний шлях до спасіння для багатостраждальних країн, що розвиваються. Ті, які згодні придбати цей продукт, просто приречені на успіх. На тих, які відмовляються, чекає занепад. Але цього разу китайці на це не купилися. Вже раз за ніс водили… (Сміх) Решта залишається історією. Лише за 30 років Китай перетворився з однієї із найбідніших землеробських країн на другу найбільшу економічу но-спрямовану країну у світі. 650 мільйонів людей піднялися з глибин бідності. Це 80 відсотків усього бідного населення світу, життя якого покращилося за цей період в Китаї. Іншими словами, усі молоді та старі демократії разом узяті не здійснили і частинки того, що вдалося зробити єдиній однопартійній державі без будь-якого голосування. Розумієте, я виріс на таких речах як купони на їжу. М'ясо видавали порціями по декілька сотень грамів на одну особу відразу на цілий місяць. Не варто й казати, що я з'їдав усі порції моєї бабусі. Тож я запитав себе: що ж тут не так? Я – у своєму рідному місті, мій бізнес успішно розвивається. Підприємці засновують компанії кожного дня. Середній клас збільшується зі швидкістю та в масштабах небачених за всю історію людства. Хоча, згідно з тією ж величною казкою, нічого такого не повинно відбуватися. Тож я зробив те, що було необхідно. Почав вивчати цей парадокс. Так, Китай є однопартійною державою, яку очолює Комуністична партія Китаю, Єдина Партія, що не проводить виборів. Три основних припущення висуваються панівними політичними теоріями нашого часу. Така система є операційно негнучкою, політично замкненою, морально необґрунтованою. Що ж, такі припущення є помилковими. Правильними є протилежні: здатність до адаптації, меритократія,та законність – це три основні характеристики китайської однопартійної системи. Більшість політологів стверджують, що однопартійна система є, за своєю суттю, нездатною до самокоригування. Її існування не буде довготривалим, оскільки вона не в змозі адаптовуватися. Тепер реальні факти. За останні 64 роки правління найбільшою країною світу політичний курс Партії був ширшим, ніж будь-якої іншої країни сучасності, від примусової колективізації до Великого стрибка, приватизації фермерських угідь, культурної революції, ринкової реформи Дена Сяопіна, потім його наступник Цзян Цземінь наважився зробити надзвичайно важливий політичний крок, відкривши кордони Партії для приватних осіб, – щось нечуване за часів Мао. Тож Партія коригує себе досить радикально. В інституційній сфері в силу вступають нові правила, завдання яких полягає у виправленні наявних недоліків. Наприклад, обмеження строку повноважень. Політичні лідери займали свої пости довічно, що дозволяло їм накопичувати свою владу та увіковічнювати своє правління. Мао – творець сучасного Китаю, тим не менш його затяжне правління призвело до жахливих наслідків. Саме тому Партія запровадила обмеження строку повноважень та обов’язковий вихід у відставку у віці 68-70 років. Дуже часто нам говорять: “Політичні реформи катастрофічно відстають від економічних” і “Китаю украй необхідні політичні реформи”. Однак такі заяви – це лише риторична пастка, прихована за політичною упередженістю. Очевидно, деякі заздалегідь вирішили, якого роду зміни вони бажають бачити, і тільки такі зміни вони називають політичною реформою. Але правда в тому, що політичні реформи ніколи й не припинялися. Порівняно з тим, як було 30, 20, навіть 10 років тому, кожен аспект китайського суспільства, те, як сьогодні керують країною від місцевого до центрального рівня, змінилося докорінно. А такі зміни якраз і є неможливими без найрадикальніших політичних реформ. Я навіть насмілюсь заявити, що Партія є провідним світовим експертом з політичних реформ. Друге припущення полягає в тому, що в однопартійній державі вся влада сконцентровується в руках декількох осіб, а це тягне за собою погане керівництво і корупцію. Справді, корупція є серйозною проблемою, але погляньмо на все в ширшому контексті. Це може здатися вам маловірогідним. Але Комуністична партія Китаю є сьогодні однією з найбільших меритократичних структур у світі. Найвищий керівний орган Китаю, Політбюро, налічує 25 членів. На даний момент лише п’ятеро з них походять з привілейованих родин, так звані ‘князьки’. Інші 20, включаючи президента та прем’єра, мають просте походження. У значно більшому, центральному комітеті, який складається з понад 300 осіб, відсоток тих, хто народився у багатстві та розкоші, був ще менший. Переважна більшість китайських високопосадовців самостійно прокладали собі шлях на гору. Якщо порівняти з керівними елітами у розвинутих країнах та країнах, що розвиваються, то Комуністична партія, на мою думку, є зразком висхідної мобільності. Постає питання: як таке можливо в однопартійній системі? Зараз я розповім вам про потужну політичну структуру, маловідому на Заході, – Організаційний відділ Партії. Він функціонує як гігантський генератор людських ресурсів, якому могли б позаздрити навіть найуспішніші корпорації. Відділ оперує трьохкомпонентною пірамідою, яка постійно змінюється: вона включає державну цивільну службу, державні підприємницькі структури та соціальні інституції, як-от університет чи громадські програми. Це окремі, але єдино можливі шляхи кар’єрного росту для китайських чиновників. Відділ вербує випускників вищих навчальних закладів на вакансії для початківців в усіх трьох сферах, і вони розпочинають свій шлях з самого низу та звуться ‘кеюан’ (клерк). Далі їх можуть почергово підвищувати до таких чотирьох елітних посад: спочатку ‘фуке’ (заступник менеджера секції), потім ‘ке’ (менеджер секції), ‘фучу’(заступник менеджера підрозділу) та ‘чу’(менеджер підрозділу). Це не назви прийомів з фільму ‘Karate Kid’. Це цілком серйозна справа. Вибір посад достатньо широкий: від начальника відділу охорони здоров'я в селі, начальника відділу іноземних інвестицій в одному з районів міста до менеджера в компанії. Щороку Організаційний відділ оцінює діяльність молодших робітників. Опитують їхніх начальників, співробітників, підлеглих. Досліджують їхню поведінку. Проводять опитування громадської думки. Потім підвищують найкращих. Протягом своєї кар’єри ці кадри можуть рухатися по одному з трьох шляхів або змінювати його. З часом кращі з кращих рухаються вище чотирьох рівнів до рівнів ‘фуджу’ (заступник голови бюро) та ‘джу’ (голова бюро). Саме тут вони і стають членами головного чиновницького корпусу. На цей момент звичайними обов’язками стають керівництво округом з чисельністю населення в мільйони осіб або компанією з сотнями мільйонів доларів річного доходу. Щоб показати вам, наскільки сильною є конкуренція всередині системи, наведу дані: у 2012 році налічувалося 900 000 осіб ‘фуке’ і ‘ке’, 600 000 ‘фучу’ і ‘чу’ та лише 40 000 ‘фуджу’ і ‘джу’. Після ‘джу’ рівня лише декілька просуваються кількома сходинками вище та нарешті досягають місця в Центральному комітеті. Весь процес триває від 20 до 30 років. Чи замішана тут протекція? Авжеж. Але людські якості залишаються визначальними. По суті, Організаційний відділ продовжує багатовікову китайську традицію наставництва. Новий президент Китаю, Сі Цзіньпін, є сином колишнього лідера, і що незвичайно, перший з осіб свого кола, хто самостійно проклав собі шлях нагору. Незважаючи на його статус, цей шлях тривав 30 років. Він розпочав кар’єру як сільський голова, і до того часу, коли став членом Політбюро, уже встиг покерувати територіями з загальною кількістю населення 150 мільйонів осіб та виготовляти ВВП в розмірі 1,5 трильйона американських доларів. Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно. Це не просто чиїсь образливі слова. Це констатація факту. Пам’ятаєте Джорджа Буша молодшого? Це не насмішка. (Сміх) Перед тим, як він став губернатором Техасу, чи Барака Обаму, перед його балотуванням в президенти, їм не вдалося б навіть стати головами округів в китайській системі. Вінстон Черчілль якось сказав, що демократія – це найгірший спосіб правління, не враховуючи усіх інших. Очевидно, він не чув про Організаційний відділ. На Заході звикли думати, що вибори, в яких беруть участь безліч партій, та загальне виборче право – це єдине джерело політичної легітимності. Якось мене запитали: ‘Партія не пройшла за кількістю голосів. Де ж тут джерело легітимності?’ Я відповів: ‘Як щодо компетентності?’ Ми ж усі знаємо факти. У 1949 році, коли Партія прийшла до влади, розірваний на частини іноземним втручанням, Китай погруз у громадянських війнах; середня тривалість життя в той час – 41 рік. Сьогодні, це друга найбільша економічна країна в світі, індустріальна держава, громадяни якої живуть в добробуті, що невпинно зростає. Організація Пью Рісерч проводить опитування громадської думки китайців, і ось результати за останні роки. Тих, хто задоволений тим, як керують країною, – 85 %. Тих, хто вважає, що їхнє фінансове становище покращилось за останні п’ять років, – 70 %. Тих, хто впевнені у кращому майбутньому, – приголомшлива більшість 82 %. Видання Файненшл Таймс досліджує настрої молоді усього світу, і ось найновіші дані, що з'явилися минулого тижня. У Китаї, 93 % Покоління ‘Y’ оптимістично налаштовані щодо майбутнього своєї країни. Якщо це – не легітимність влади, то що тоді? Для порівняння, більшість світових виборчих демократій демонструють гнітючі результати. Ця аудиторія не потребує конкретизації того, наскільки вони недієздатні, починаючи з Вашингтона і закінчуючи європейськими столицями. За невеликим винятком, переважну більшість країн, що розвиваються, не врятувала виборча система, тому вони й досі страждають від бідності та соціальної ворожнечі. Владу обирають, потім її рейтинги падають нижче 50 % лише за декілька місяців і залишаються на низьких показниках, згодом ситуація погіршується ще більше аж до наступних виборів. Демократія перетворюється на безперервний процес обирання з подальшим розкаянням. Мені шкода це казати, але якщо так буде й надалі, то саме демократія, а не однопартійна система, може втратити свою легітимність. Я не бажаю створити якогось хибного уявлення про шлях простого китайського рибака-роботяги до необмеженої влади. Країна бореться з серйозними проблемами. Проблемами соціального та економічного характеру – побічними ефектами таких стрімких змін – що просто приголомшують уяву. По-перше, забруднення. Продовольча безпека. Демографічна криза. А на політичному фронті, найболючіше питання – проблема корупції. Корупція усюди, вона підриває систему та її моральну легітимність. Та більшість аналітиків ставлять неправильний діагноз. Вони стверджують, що корупція є результатом однопартійної системи, а, отже, позбутися її можна лише покінчивши зі всією системою. Якщо ми уважніше поглянемо на цю проблему, то побачимо дещо інше. В рейтингу організації Transparency International Китай в останні роки займає місце між 70 та 80 позиціями у списку зі 170 країн, і продовжує рухатися вгору. Індія – найбільша демократія світу – на 94 місці і продовжує знижуватися. З близько ста країн, що в рейтингу знаходяться нижче Китаю, більше половини – це виборчі демократії. Тож якщо вибори – це панацея від корупції, то як так сталося, що ці країни не можуть її позбутися? Я підприємець, який готовий йти на ризик. Я укладаю угоди. Було б несправедливо завершити виступ, не відважившись запропонувати свої прогнози. Так ось. Через 10 років Китай перевершить США і стане найбільшою економічною країною у світі. Дохід на душу населення досягне рівня найуспішніших розвинутих країн. Корупцію стримають, але не викорінять цілковито; Китай підніметься на 10-20 позицій і опиниться вище 60 місця рейтингу Transparency International. Втілення економічних реформ пришвидшиться, політична реформа продовжиться, однопартійна система зміцнюватиме свою владу. Епоха, в якій ми живемо, добігає свого кінця. Надоповідання, що утверджували універсалізм, не виправдали наших сподівань в XX столітті та продовжують підводити нас у XXI. Це – рак, який вбиває демократію з середини. Зараз я хотів би дещо прояснити. Я тут не для того, щоб засуджувати демократію. Навпаки, я вважаю, що саме демократія створила Західну цивілізацію та зробила сучасний світ таким, яким він є сьогодні. Принаймні таким чином західні еліти позиціонують свою політичну систему, як свою безмежну гордість та безмірну самовпевненість, що і є причиною сучасних ‘хвороб’ Заходу. Якби вони витрачали менше часу, намагаючись нав’язати своє бачення іншим, а, натомість, витратили його на проведення політичних реформ у себе вдома, то демократія мала б більше шансів на успіх. Політична модель Китаю ніколи не витіснить виборчу демократію, бо, на відміну від останньої, не претендує на універсальність. Її неможливо впровадити. Та в цьому й полягає уся суть. Важливість китайського прикладу полягає не у наявності альтернативи, а у самому факті її існування. Завершимо епоху неймовірних оповідань. Комунізм та демократія можуть бути гідними ідеалами, але час панування догматичного універсалізму завершений. Припинімо розповідати людям та нашим дітям, що існує лише один єдиний шлях керувати країною та єдине майбутнє, до якого має прагнути кожне суспільство. Це неправильно. Це безвідповідально. Та гірш за все те, що це – нудно. Час вже універсальності дати дорогу різноманітності. Можливо попереду нас чекає щось набагато цікавіше. Чи готові ми до цього? Дякую вам. (Оплески) Дякую вам. Дякую вам. Дякую вам. Дякую. Бруно Джуссані: Еріку, затримайся на декілька хвилин, я маю до тебе кілька запитань. Я думаю, що багато хто тут, та й у європейських країнах, погодиться з вашим твердженням щодо недієздатності демократичних систем, але, водночас, багатьох турбує думка, що існує щось на зразок самопроголошеної влади, яка без будь-якого спостереження чи опитування визначає національні інтереси. Чи має китайська модель механізм, який би дозволяв людям фактично висловлюватися щодо національних інтересів, хоча ви й визначили це неправильним? ЕСЛ: Знаєте, політолог Френк Фукуяма назвав китайську політичну систему ‘чутливий авторитаризм’. Це не зовсім так, але, як на мене, дуже близько. Я знайомий з роботою найбільшої в Китаї компанії, що займається опитуванням громадської думки. Чи знаєте ви, хто є її найбільшим клієнтом? Китайський уряд. Не лише центральне управління, але й міська, провінційна та місцева, районна, влада. Усі постійно проводять опитування. Ви задоволені вивозом сміття? Ви задоволені загальним курсом, який взяла країна? Тож у Китаї є механізм реагування на потреби та громадську думку людей, просто він інший. Ось до чого я веду, ми повинні припинити думати, що існує лише одна політична система – вибори, вибори, вибори – яка робить цей механізм чутливим. Взагалі, я вже не впевнений, що вибори здатні створити владу, яка реагуватиме. (Оплески) БД: Здається, багато хто погодиться. Одна з рис демократичної системи – це простір, наданий громадянському суспільству для самовираження. Ви показали нам дані, які свідчать про підтримку, якою користується уряд та органи влади в Китаї. Але потім ви згадали про інші фактори, такі як серйозні проблеми, звичайно є й інші речі, що суперечать усьому, про що згадувалося: десятки тисяч заворушень і протестів, також акцій на захист довкілля, тощо. Ваші слова наводять на думку, що у китайській моделі поза Партією немає місця для вираження громадської думки. ЕСЛ: Громадянське суспільство у Китаї займає досить активну позицію, чи це стосується довкілля, чи приватної власності. Але воно принципово відмінне. Ви б його навіть не помітили. Оскільки, за визначенням Заходу, так зване громадянське суспільство має бути відокремлене, або навіть знаходитися в опозиції до політичної системи, але така концепція не є характерною для китайської культури. Громадянське суспільство існує тисячі років, проте воно завжди є органічним продовженням політичного устрою, і в цьому, на мою думку, і полягає основна відмінність між двома культурами. БД: Еріку, дякую вам за те, що поділилися з TED.