You know me. I am in your friendship circle hidden in plain sight. My clothes are still impeccable -- bought in the good years when I was still making money. To look at me you would not know that my electricity was cut off last week for nonpayment, or that I meet the eligibility requirements for food stamps. But if you paid attention, you would see that sadness in my eyes -- hear that hint of fear in my otherwise self-assured voice.
Ви знаєте мене. У вашому колі друзів я не впадаю у вічі чимось особливим. Мій одяг досі бездоганний – куплений в хороші роки, коли я мала гроші. Глянувши на мене, ви не скажете, що у мене минулого тижня за несплату відімкнули електрику, або те, що я вже цілком можу претендувати на продовольчий талон. Та якби ви звернули увагу, то ви побачили б сум у моїх очах, почули б нотку страху у моєму впевненому голосі.
These days I'm buying the $1.99 trial-size jug of Tide to make ends meet. I bet you didn't know laundry detergent came in that size. You invite me to the same expensive restaurants the two of us have always enjoyed, but I order mineral water now with a twist of lemon, not the 12-dollar glass of chardonnay. I am frugal in my menu choices. Meticulous, I count every penny in my head. I demur dividing the table bill evenly to cover desserts and designer coffees and second and third glasses of wine I did not consume.
Нині я купую пробники Тайду за $1.99, щоб звести кінці з кінцями. Б'юсь об заклад, ви не знали, що пральний порошок випускають такими розмірами. Ви запрошуєте мене до тих самих дорогих ресторанів, де ми завжди насолоджувалися стравами, та тепер я замовляю мінеральну воду з шматочком лимону, а не шардоне за 12 доларів. Я ощадлива у виборі страв. Подумки я рахую кожен цент. Я наполягаю на розрахунку окремо, щоб не платити за тих, хто собі замовляє десерти і фірмову каву, і п'ю не більше одного келиха вина.
I am tired of trying to fake appearances. A friend told me that I'm broke not poor, and there is a difference. I live without cable, my gym membership and nail appointments. I've discovered I can do my own hair. There is no retirement savings, no nest egg. I exhausted that long ago. There is no expensive condo to draw equity and no husband to back me up. Months of slow pay and no pay have decimated my credit. Bill collectors call constantly, reading verbatim from a script before expressing polite sympathy for my plight and then demanding payment arrangements I can't possibly meet. Friends wonder privately how someone so well educated could be in economic free fall.
Я втомилася від придурювання. Друг сказав мені, що я на мілині, а не на дні, саме в цьому і є різниця. Я живу без телевізора, відмовилась від спортклубу та манікюру, виявила, що можу обійтись без перукаря. Я не маю пенсійних заощаджень, жодного фінансового резерву. Я на мілині вже довгий час. У мене немає дорогого будинку, який можна було б продати, ані чоловіка, який би підтримав мене. Місяці нерегулярного доходу чи взагалі без доходу спустошили мій рахунок. Постійно телефонують колектори, дотримуючись одного й того ж сценарію: спершу висловлюють ввічливе співчуття до мого становища, а потім наполягають на оплаті, яка для мене непосильна. Друзі негласно дивуються: як це людина з дуже хорошою освітою може впасти в таку боргову яму.
I'm still as talented as ever and smart as a whip, but work is sketchy now, mostly on and off consulting gigs. At 55 I've learned how to fake cheeriness, but there are not many opportunities for work anymore. I don't remember exactly when it stopped, but I cannot deny now having entered the uncertain world of formerly and used to be. I'm not sure anymore where I belong. What I do know is that dozens of online job applications seem to just disappear into a black hole. I'm wondering what is to become of me. So far my health has held up, but my body aches -- or is it my spirit? Homeless women used to be invisible to me but I appraise them now with curious eyes, wondering if their stories started like mine.
Я досі талановита, і мій розум швидше блискавки, але сучасна робота досить нестабільна, в основному в консалтингових проектах. У 55 років я можу імітувати життєрадісність і оптимізм, але широких можливостей для роботи більше немає. Я точно не пам'ятаю, коли це припинилося, але не можу не помічати, що зараз я потрапила до непевного світу, де колишнє стало лише згадкою. Я більше не знаю, де моє місце. Все, що я знаю – це десятки онлайн-заявок на роботу, які, здається, просто зникають у чорній дірі. Я думаю: що ж зі мною сталося? З моїм здоров'ям все в порядку, але моє тіло болить – чи це дух? Раніше я ніколи не помічала бездомних жінок, а тепер з цікавістю за ними спостерігаю, роздумуючи над тим, чи починались їх історії так, як і моя.
I wrote this piece a year ago. It's a composite of my story and other women I know. I wrote it because I was tired of pretending I was all right when I wasn't. I was tired of faking normal. I wasn't seeing myself in the popular press. Nobody I knew was traveling the world or buying a condo in Costa Rica. Very few of my friends had set aside the 15 to 20 percent experts tell us we need to maintain our standard of living in retirement. My friends, many in their 50s and 60s, were looking at a downward mobility, a work-for-life proposition, just a job loss, medical diagnosis or divorce away from insolvency. We may not have hit rock bottom, but many of us saw a sequence of events where rock bottom was possible for the first time.
Я написала про це рік тому. Це комбінація моєї власної історії та історій моїх знайомих. Я написала це, бо втомилася прикидатися, що в мене все в порядку, коли це не так. Я втомилася робити вигляд, що все нормально. Моє життя не скидалось на картинку з популярних журналів. Ніхто з моїх знайомих не об'їздив світ і не купив квартиру в Коста-Ріці. Дуже небагато моїх друзів відкладали 15-20% – суму, яка, на думку експертів, необхідна, щоб зберегти свій рівень життя на пенсії. Багато моїх друзів в свої 50 чи 60 зазнали погіршення свого соціального статусу; замість роботи всього життя у них втрачена робота, медичний діагноз, вони розлучені, неплатоспроможні. Можливо, ми не опинились на дні, але багато кому з нас довелось пережити часи, коли була дуже висока ймовірність опинитись на дні.
And the truth is, it really doesn't take much. The median household in the US only has enough savings to replace one month of income. Forty-seven percent of us cannot pull together 400 dollars to deal with an emergency. That's almost half of us. A major car repair and we're standing on the abyss. You wouldn't know it to look around you -- I'm not the only one in this situation. There are people in this room who are in the same predicament, and if it's not you, it is your parents or your sister or maybe your best friend. We get good at faking normal. Shame keeps us silent and siloed. When I first decided I was going to come out with my story, I did a website and a friend noticed that there were no photos of me -- it was all kind of cartoons like this. Even as I was coming out, I was still hiding.
Правда в тому, що для цього потрібно небагато. У США не менше половини домогосподарств, у яких заощаджень вистачає лише на один місяць. Для 47 відсотків проблематично викроїти 400$ у випадку гострої необхідності. Це стосується майже половини населення. Несподіваний ремонт машини – і ми опиняємось на краю прірви. Ви не знаєте, про кого з навколишніх йдеться – та я не одна в такій ситуації. Дехто з присутніх тут в такому ж самому становищі, якщо це не ви, то це ваші батьки, чи ваша сестра, чи, можливо, ваш найкращий друг. Нам все краще вдається прикидатися нормальними. Сором змушує нас мовчати та ізолюватись від інших. Коли я вперше вирішила розповісти про свою історію, то створила веб-сайт, і друг помітив, що там не було моїх фото – там були лише картинки, такі як ця. Навіть, якщо я виходила з тіні, я все ще ховалась.
We live in a world where success is defined by income. When you say that you have money problems, you're announcing pretty much that you're a loser. When you're a graduate of Harvard Business School as I am, you're some kind of double loser.
Ми живемо у світі, де успіх визначається доходом. Коли ви зізнаєтесь, що у вас проблеми з грошима, то ви ніби оголошуєте себе лузером. Якщо ви є випускником Гарвардської школи бізнесу, як я, то ви подвійний лузер.
We boomers hear a lot about how we have underfunded our retirement; how it's all our fault. Why on earth would we draw down our 401(k) plan to cover the shortfall on our mother-in-law's nursing home care, or to pay for our kid's tuition, or just to survive? We're accused of being poor planners and deadbeats -- all that money we spent on lattes and bottled water. To shame and blame is so deliciously tempting. Many of us don't even wait for others to do it we're so busy doing it to ourselves. I say let's own our part: we all could have saved more. I know I could have saved more, and if you were to rifle through my life over the last 30 years, you would see more than one dumb thing I have done financially. I can't change that now and neither can you, but let's not mix up individual, isolated behavior with the systemic factors that have caused a 7.7-trillion-dollar retirement income gap.
Ми, повоєнне покоління, часто чули, що ми не забезпечили собі пенсію і що це наша помилка. Чому ми вирішили скоротити свої пенсійні внески, щоб оплатити догляд за своєю свекрухою чи заплатити за навчання дітей, чи просто, щоб вижити? Нас звинувачують у тому, що ми нероби, халявщики – всі гроші ми витратили на латте та бутильовану воду. Звинувачувати і соромити – це ж так просто і приємно. Чимало з нас навіть не чекали, поки це зроблять інші, а самі квапились звинувачувати себе. Я скажу за нас так: ми всі могли заощадити більше. Я знаю, що я могла заощадити більше, якби ви пройшлись по моєму життю останні 30 років, то побачили б, що я зробила не одну фінансово неприйнятну річ. Та зараз я не можу цього змінити, і жоден з вас так само, але давайте не змішувати поведінку окремої людини із системними факторами, які створили розрив у 7.7 трильйонів доларів у пенсійному забезпеченні.
Millions of boomer-age Americans did not land here because of too many trips to Starbucks. We spent the last three decades dealing with flat and falling wages and disappearing pensions and through-the-roof cost on housing and health care and education. It used to not be like this. We all remember the three-legged retirement income stool which had the savings and pension and social security. Well, that stool has gone wobbly.
Мільйони американців післявоєнного покоління опинились за межею, через те, що вчащали до Старбаксу. Останні три десятиліття наша зарплатня не зростала, а навіть падала, пенсії ставали примарнішими, і водночас захмарно зростали ціни на житло, медичну допомогу та освіту. Раніше було інакше. Ми всі пам'ятаємо той триногий стілець доходу, який спирався на заощадження, пенсію та соціальні гарантії. Що ж, той стілець похитнувся.
Take savings -- what savings? For many families, there's just nothing left to save after the bills have been paid. The pension leg of the stool has also gone wobbly. We can remember when many people had pensions. Today only 13 percent of American workers are employed by companies that offer them. So what did we get instead? We got 401(k)-type plans and suddenly responsibility for retirement planning got shifted from our companies to us. We got the reigns but we also got the risk, and it turns out that millions of us just aren't that good at voluntarily investing over 40 years. Millions of us just aren't that good at managing market risk. And really the numbers tell the story. Half of all American households have no retirement savings at all. That would be zero. No 401(k), no IRA, not a dime. Among 55-to-64-year-olds who do have a retirement account, the median value of that account is 104,000 dollars. Now, 104,000 dollars does sound better than zero, but as an annuity, it generates about 300 dollars. I don't have to tell you that you can't live on that.
Візьміть заощадження – які заощадження? Багато сімей не мають чого заощаджувати після оплати рахунків. Ніжка пенсії в тому стільці також похитнулася. Ми всі пам'ятаємо часи, коли багатьом гарантувалась пенсія. Сьогодні лише 13% американців працюють в компаніях, які пропонують цю опцію. Що ми отримали натомість? Ми отримали плани 401(k), коли раптом відповідальність за пенсію була перекладена на нас, а не на компанії, де ми працюємо. Ми отримали можливість керувати, але отримали і ризик, і виявляється, що мільйонам людей не вельми добре вдається добровільно інвестувати впродовж 40 років. Мільйони людей не дуже здатні впоратися з ринковим ризиком. Саме числа показують справжню картину. У половини американських сімей взагалі немає пенсійних заощаджень. Це буде нуль. Жодного плану 401(k), пенсійного рахунку чи монетки. Серед 55-64-річних у яких є пенсійний рахунок, середня величина рахунку сягає 104 000 доларів. 104 000 доларів звучить краще, ніж нуль, але відсоткові виплати з цієї суми становитимуть близько 300 доларів. Ви чудово розумієте, що на таку суму не проживеш.
With savings down, pensions becoming a relic of the past and 401(k) plans failing millions of Americans, many near-retirees are dependent on social security as their retirement plan. But here's the problem. Social security was never supposed to be the retirement plan. It's not nearly enough. At best it replaces something like 40 percent of your pre-retirement income.
Зі зменшенням заощаджень, пенсії стали реліктами минулого, і план 401(k) не вдається мільйонам американців, чимало людей передпенсійного віку залежать від соціальних гарантій – і це їхній єдиний пенсійний план. Але тут є проблема. Соціальним гарантіям ніколи не відводилась роль пенсійного плану. Їх не вистачить. В найкращому випадку вони становлять близько 40% вашого передпенсійного доходу.
Things have changed a lot from when social security was introduced back in 1935. Then, a 21-year-old male had a 50 percent chance of living until he was 65. So he retired at 60, did a little fishing, kissed his grandkids, got his gold watch -- he'd be dead within five years of receiving benefits. That's not the pattern today. If you're in your late 50s and in good health, you're going to live easily another 20 or 25 years. That's a really long time to make ends meet if you are broke.
Все дуже змінилося з часів, коли у 1935 році була впроваджена система соціальних гарантій. Тоді у 21-річного чоловіка була 50-відсоткова ймовірність дожити до 65 років. Тож він виходив на пенсію у 60, трохи рибалив, цілував внуків, купував золотий годинник – і помирав приблизно через 5 років після виходу на пенсію. Але тепер це не діє. Якщо вам скоро буде 60 і у вас гарне здоров'я, то ви ще легко проживете 20-25 років. Це дійсно довгий час, щоб звести кінці з кінцями, якщо ви вже на дні.
So what's the play if you've landed here and you're 50 or 55 or 60? What's the play if you don't want to land here and you're 22 or 32? Here's what I've learned from my own experience. The cavalry's not coming. There is no big rescue, no prince charming, no big bailout in the works. To have a shot at something other than being old and poor in America, we're going to have to save ourselves and each other. I've had to come out of the shadows, stand here openly, and I'm inviting you to do so as well. I'm not going to tell you that it's not easy. I ventured though to tell my story because I thought it would make it a little easier for people to tell theirs. I think it's only through our strength in numbers that we can begin to change the national "la-la" conversation that we are having on this retirement crisis. With so many of us shell-shocked and adrift about what has happened to us, we're going to have to build up from the grassroots, forming what I think are resilience circles. These are small groups of people coming together to talk about what has happened to them, to share resources and information and to begin to figure out a way forward. I believe from this base that we can find our voices again and sound the alarm -- start pushing our institutions and policymakers to go hard on this retirement crisis with the urgency it deserves.
То що ж робити, коли ви опинились там у свої 50-60? Що робити, якщо ви не хочете там опинитись, а вам зараз 22 чи 32? Ось що я дізналася зі свого досвіду. Підмога не прийде. Немає магічного порятунку, немає принца, а робота не дуже допоможе. Щоб забезпечити собі в Америці кращу долю, ніж бідна старість, ми маємо рятувати самих себе та одне одного. Я мала вийти з тіні, відкрито заявити про свою проблему, і запрошую вас зробити так само. Я не збираюсь вам казати, що це непросто. Однак я спробувала розповісти мою історію, бо вважала, що так іншим людям стане легше розповісти свої. Думаю, що наша сила в чисельності, щоб ми змогли змінити перебіг нашої розмови, коли йдеться про пенсійну кризу. Коли чимало з нас перебувають в шоці, та не розуміють, що з ними відбувається, нам доведеться все створювати з низів, утворивши те, що я називаю колами стійкості. Маленькі групи людей часто збираються разом щоб поговорити про те, що з ними сталося, поділитися інформацією, та задуматися над виходом з цього становища. Думаю, це стане основою, яка допоможе нам знову здобути голос і ввімкнути тривожний сигнал – підштовхнути наші інститути та законодавців до негайної роботи над вирішенням пенсійної кризи.
In the meantime -- and there is an "in the meantime" -- we're going to have to adopt a live-low-to-the-ground mindset, drastically cutting back on our expenses. And I don't mean just living within our means. A lot of people are already doing that. What is called for now is to, in a much deeper way, ask ourselves what it really means to live a life that is not defined by things. I call it "smalling up." Smalling up is figuring out what you really need to feel contented and grounded. I have a friend who drives really beat-up, raggedy cars, but he will scrimp and save 15,000 dollars at one point to buy a flute because music is what really matters to him. He smalled up.
А тим часом – так, тут є "тим часом" – нам доведеться засвоїти образ мислення того, як жити по-бідному, різко знизивши свої витрати. Я не маю на увазі життя лише за власний кошт. Чимало людей вже так живуть. Я закликаю до іншого, значно ширшого розуміння – а саме, слід спитати самих себе, що насправді означає жити життям, яке не визначається речами. Я це називаю "зменшенням". Зменшення передбачає усвідомлення, що вам насправді потрібно, для життя, яке б вам справді приносило задоволення. Один мій друг їздить на пошарпаних, старих автомобілях, але це йому дозволить заощадити 15 тисяч доларів, щоб нарешті купити флейту, бо музика – це те, що для нього справді важливе. Він вдався до зменшення.
I've had to also let go of magical thinking -- this idea that if I just was patient enough and tightened my belt that things would go back to normal. If I just sent in one more CV or applied to one more job online or attended one more networking event that surely I'd get the kind of job I was used to having. Surely things would return to normal. The truth is I'm not going back and neither are you. The normal that we knew is over. In this new place that we are, we're going to be asked to do things that we don't want to do. We're going to be asked to take assignments that we think are beneath our station and our talent and our skill. I have had to get off my throne. Last year, a good friend of mine asked me if I would help her with some organization work. I assumed she meant community organizing along the lines of what President Obama did in Chicago. She meant organizing somebody's closet. I said, "I'm not doing that." She said, "Get off your throne. Money is green."
Мені також довелось позбутись магічного мислення – цієї думки, що якщо я буду достатньо терплячою, затягну пояс, то життя зрештою повернеться до попереднього рівня. Якщо я надішлю ще одне резюме, чи подам онлайн-заявку на ще одну вакансію, чи відвідаю ще один фаховий захід, щоб зав'язати контакти, то нарешті отримаю роботу, подібну до тієї, яку мала колись. І нормальний стан справ знову повернеться. Та правда в тому, що я не повернусь назад, так само, як і ви. Те життя, яке ми вважали нормальним, скінчилось. І в новій ситуації, в якій ми опинились, нам слід бути готовими робити те, що нам не дуже б хотілось. Нам слід бути готовими братись за ті завдання, які ми вважаємо занизькими, не гідними нашого статусу, таланту чи вміння. Мені довелось спуститись зі свого трону. Минулого року моя подруга спитала, чи не могла б я їй допомогти з організаційною роботою. Я подумала, вона має на увазі якийсь суспільний проект, щось на кшталт того, що президент Обама робив у Чикаго. Та вона мала на увазі впорядкування чийогось туалету. Я сказала: "Я цим не займаюсь". Вона відповіла: "Спустися з трону. Гроші не пахнуть".
It's not easy being part of the advance team that is ushering in this new era of work and living. First is always hardest. First is before there are networks and pathways and role models ... before there are policies and ways to show us how to go forward. We're in the middle of a seismic shift, and we're going to have to find bridgework to get us through. Bridgework is what we do in the meantime; bridgework is what we do while we're trying to figure out what is next. Bridgework is also letting go of this notion that our worth and our value depend on our income and our titles and our jobs. Bridgework can look crazy or cool depending on how you were rolling when your personal financial crisis hit. I have friends with PhDs who are working at the Container Store or driving Uber or Lyft, and then I have other friends who are partnering with other boomers and doing really cool entrepreneurial ventures. Bridgework doesn't mean that we don't want to build on our past careers, that we don't want meaningful work. We do. Bridgework is what we do in the meantime while we're figuring out what is next.
Звісно, непросто бути серед перших провісників цієї нової епохи, епохи, що диктує новий підхід до роботи і життя. Першим завжди найважче. Для першопрохідців ще не існує усталених соціальних мереж, готових шляхів і рольових зразків, ще немає відповідної соціальної політики, яка б підказала, що робити далі. Ми опинились в центрі сейсмічного зсуву, і нам доведеться самим будувати мости у нове життя. Між іншим, ми вже це робимо, ми це робимо, коли намагаємось здогадатись, що нас чекає далі. Ми також це робимо, коли нам спадає на думку відмовитись від ідеї, що наша цінність залежить від нашого доходу, наших титулів чи наших посад. Це будування мостів може сприйматись як божевілля чи кмітливість залежно від того, яким був ваш спосіб життя до настання саме вашої фінансової кризи. Декотрі мої друзі, маючи науковий ступінь, працюють в крамниці контейнерів, чи водіями таксі, тоді як декотрі інші, скооперувавшись з іншими бебі-бумерами, створили справді круті комерційні підприємства. Будування мостів не означає, що ми не хочемо продовжувати нашу попередню кар'єру, що ми не хочемо займатись значущою роботою. Ми хочемо. Будування мостів – це те, що ми робимо, коли розуміємо, що майбутнє може бути не таким, як нам хочеться.
I've also learned to think strategy not failure when I'm sort of processing all these things that I don't want to do. And I say that that's an approach that I would invite you to consider as well.
Я також навчилась виробляти стратегії, як триматись на плаву, коли переді мною постає перспектива чогось, що мені не подобається. І я б хотіла вам порадити також серйозно обміркували цей підхід.
So if you need to move in with your brother to make ends meet, call him. If you need to take in a boarder to help you pay your mortgage or pay your rent, do it. If you need to get food stamps, get the darn food stamps. AARP says only a third of older adults who are eligible actually get them. Do what you need to do to go another round. Know that there are millions of us. Come out of the shadows. Cut back, small up; think strategy, not failure; get off your throne and find the bridgework to get your through the lean times.
Якщо вам потрібно жити разом з братом, щоб зводити кінці з кінцями, зателефонуйте йому. Якщо за допомогою квартиранта ви могли б виплачувати свою іпотеку чи квартплату, тоді знайдіть квартиранта. Якщо вам потрібні продовольчі талони, ці кляті продовольчі талони. За даними AARP, їх отримує лише третина літніх людей, які їх потребують. Зробіть, що від вас вимагається, щоб наступна спроба була вдалою. Знайте, що існують мільйони таких, як ми. Виходьте з тіні. Скорочуйте, зменшуйте, думайте про стратегії, які допоможуть вижити, спустіться із трону, і будуйте мости, які допоможуть протриматись у скрутні часи.
As a country, we have achieved longevity, investing billions of dollars in the diagnosis, treatment and management of disease. It's not enough to just live a long time. We want to live well. We haven't invested nearly as much in the physical infrastructure to ensure that that happens. We need now a new way of thinking about what it means to be old in America. And we need guidance and ideas about how to live a richly textured life on a much more modest income.
На національному рівні, ми досягли довголіття, вкладаючи мільярди доларів у діагностику, лікування і контроль за хворобами. Однак просто довгого життя ще не досить, ми хочемо мати гідне життя. Та у досягнення цієї мети ми інвестували значно менше, ніж у медичну інфраструктуру. І тепер нам потрібно виробити новий підхід, нове розуміння того, що значить бути літньою людиною в Америці. Нам потрібні настанови й ідеї, яким чином жити насиченим, повноцінним життям, маючи значно скромніший дохід.
So I am calling on change agents and social entrepreneurs, artists and elders and impact investors. I'm calling on developers and disrupters of the status quo. We need you to help us imagine how to invest in the services and products and infrastructure that will support our dignity, our independence and our well-being in these many, many decades that we're going to live.
Тож я звертаюсь до ініціаторів змін, соціальних підприємців, митців і літніх людей, а також перспективних інвесторів. Я звертаюсь до тих, хто рухається вперед і підважує статус кво. Нам потрібно, щоб ви поділились своїм баченням: як інвестувати в послуги, продукти та інфраструктуру, які підтримуватимуть нашу гідність, нашу незалежність і добробут впродовж того тривалого відрізку часу, який ми очікуємо прожити.
My journey has taken me from a place of fear and shame to one of humility and understanding. I'm ready now to link shields with others, to fight this fight, and I'm inviting you to join me.
Мій шлях, відправною точкою якого був страх і сором, зрештою привів мене до скромності і розуміння. Зараз я готова згуртуватися з іншими, щоб разом вистояти у цій боротьбі, і я запрошую вас приєднатись.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)