So, a few years ago I was at JFK Airport about to get on a flight, when I was approached by two women who I do not think would be insulted to hear themselves described as tiny old tough-talking Italian-American broads.
Кілька років тому я чекала на свій рейс в аеропорту Кеннеді. До мене підійшли дві жінки, сподіваюся, вони не образяться, якщо я опишу їх як маленьких язикатих бабенцій італійського походження.
The taller one, who is like up here, she comes marching up to me, and she goes, "Honey, I gotta ask you something. You got something to do with that whole 'Eat, Pray, Love' thing that's been going on lately?"
Більш висока, отака на зріст, рішуче підходить до мене і каже: "Люба, мені треба в тебе дещо запитати. Оце нашуміле "Їсти. Молитися. Кохати." твоє творіння?
And I said, "Yes, I did."
Я відповіла: " Так".
And she smacks her friend and she goes, "See, I told you, I said, that's that girl. That's that girl who wrote that book based on that movie." (Laughter)
Вона тьопнула свою подружку і промовила: "Бачиш, я ж казала, це саме та дівчина. Це вона написала оту книгу, засновану на сюжеті того фільму." (Сміх)
So that's who I am. And believe me, I'm extremely grateful to be that person, because that whole "Eat, Pray, Love" thing was a huge break for me. But it also left me in a really tricky position moving forward as an author trying to figure out how in the world I was ever going to write a book again that would ever please anybody, because I knew well in advance that all of those people who had adored "Eat, Pray, Love" were going to be incredibly disappointed in whatever I wrote next because it wasn't going to be "Eat, Pray, Love," and all of those people who had hated "Eat, Pray, Love" were going to be incredibly disappointed in whatever I wrote next because it would provide evidence that I still lived. So I knew that I had no way to win, and knowing that I had no way to win made me seriously consider for a while just quitting the game and moving to the country to raise corgis. But if I had done that, if I had given up writing, I would have lost my beloved vocation, so I knew that the task was that I had to find some way to gin up the inspiration to write the next book regardless of its inevitable negative outcome. In other words, I had to find a way to make sure that my creativity survived its own success. And I did, in the end, find that inspiration, but I found it in the most unlikely and unexpected place. I found it in lessons that I had learned earlier in life about how creativity can survive its own failure.
Ось, виявляється, хто я. Повірте, я безмежно вдячна бути цією людиною, бо уся ця історія з "Їсти. Молитися. Кохати." стала для мене величезним проривом. Водночас я опинилася у непростій ситуації: як мені надалі розвиватися як автору. Я намагалася зрозуміти, як мені взагалі вдасться написати книгу, яка б комусь сподобалася. Бо я заздалегідь добре знала, що усі обожнювачі "Їсти. Молитися. Кохати." будуть вкрай розчаровані будь-якою моєю іншою книгою, бо це вже буде не їхня улюблениця. Всі, ті хто зненавидів "Їсти. Молитися. Кохати.", теж були б неймовірно розчаровані у моїх наступних творах, бо вони б нагадували їм про моє існування. Отже, я знала, що у будь-якому випадку мені не догодити усім і усвідомлюючи це, я вже серйозно замислювалася над тим, щоб просто вийти з гри, переїхати за місто і розводити цуциків. Якби я так вчинила, якби я кинула писати, я б втратила своє покликання. Я зрозуміла, що мені потрібно віднайти спосіб пробудження свого натхнення для написання наступної книги, незважаючи на її неминуче негативне сприйняття аудиторією. Іншими словами, мені треба, щоб мій творчій потенціал не став заручником мого успіху. Зрештою, я знайшла це натхнення, але там, де я на нього не чекала, у найменш імовірному місці. Відповідь прийшла з мого пережитого досвіду: як продовжувати творити, незважаючи на невдачі.
So just to back up and explain, the only thing I have ever wanted to be for my whole life was a writer. I wrote all through childhood, all through adolescence, by the time I was a teenager I was sending my very bad stories to The New Yorker, hoping to be discovered. After college, I got a job as a diner waitress, kept working, kept writing, kept trying really hard to get published, and failing at it. I failed at getting published for almost six years. So for almost six years, every single day, I had nothing but rejection letters waiting for me in my mailbox. And it was devastating every single time, and every single time, I had to ask myself if I should just quit while I was behind and give up and spare myself this pain. But then I would find my resolve, and always in the same way, by saying, "I'm not going to quit, I'm going home."
Отже, я підсумую і поясню: усе своє життя я хотіла бути лише письменницею. Я писала ще з дитинства, продовжувала у дорослому віці. Ще підлітком я відправляла cвої нікчемні оповідання у "Нью Йоркер", сподіваючись, що мій талант оцінять. Після коледжу я отримала роботу офіціанткою у забігайлівці, але я продовжувала працювати, писати. Я дуже старалася, щоб мої твори надрукували, але мені не вдавалося. Майже шість років поспіль мої твори не виходили. Кожного дня, протягом майже шести років, у моїй поштовій скриньці на мене чекали лише листи з відмовами. Кожного разу мене це спустошувало, я питала себе: може, варто кинути це все, якщо мені не щастить, звільнитися від цього болю. Але потім у мені прокидалася рішучість і завжди з'являлися ті самі слова: "Я не кину. я продовжуватиму, я вертаюся до своїх коренів".
And you have to understand that for me, going home did not mean returning to my family's farm. For me, going home meant returning to the work of writing because writing was my home, because I loved writing more than I hated failing at writing, which is to say that I loved writing more than I loved my own ego, which is ultimately to say that I loved writing more than I loved myself. And that's how I pushed through it.
Розумієте, для мене повернення до своїх коренів, не означало повернення на сімейну ферму. Для мене повернення до своїх коренів значить повернутися до письменництва, бо це і є - моє коріння. Я любила писати більше, ніж я ненавиділа свої невдачі. Інакше кажучи, я любила писати більше, ніж власне его. Врешті-решт можна сказати, що я люблю писати, більш, ніж себе. Це й допомогло мені досягти успіху.
But the weird thing is that 20 years later, during the crazy ride of "Eat, Pray, Love," I found myself identifying all over again with that unpublished young diner waitress who I used to be, thinking about her constantly, and feeling like I was her again, which made no rational sense whatsoever because our lives could not have been more different. She had failed constantly. I had succeeded beyond my wildest expectation. We had nothing in common. Why did I suddenly feel like I was her all over again?
Дивно те, що за 20 років, коли навколо "Їсти. Молитися. Кохати" здійнявся увесь цей тарарам, я знов почала асоціювати себе з тією молодою невизнаною офіціанткою, якою я колись була. Я постійно про неї думала, і знов почувалася, як вона. Для цього не було жодних раціональних підстав, бо наші життя були зовсім різні. Вона постійно зазнавала невдач. А я досягла успіху, якого не уявляла у своїх найсміливіших мріях. Між нами нічого спільного. Чого це я раптом знов відчувала себе нею?
And it was only when I was trying to unthread that that I finally began to comprehend the strange and unlikely psychological connection in our lives between the way we experience great failure and the way we experience great success. So think of it like this: For most of your life, you live out your existence here in the middle of the chain of human experience where everything is normal and reassuring and regular, but failure catapults you abruptly way out over here into the blinding darkness of disappointment. Success catapults you just as abruptly but just as far way out over here into the equally blinding glare of fame and recognition and praise. And one of these fates is objectively seen by the world as bad, and the other one is objectively seen by the world as good, but your subconscious is completely incapable of discerning the difference between bad and good. The only thing that it is capable of feeling is the absolute value of this emotional equation, the exact distance that you have been flung from yourself. And there's a real equal danger in both cases of getting lost out there in the hinterlands of the psyche.
Тільки коли я почала аналізувати ситуацію, нарешті я збагнула дивний і неймовірний психологічний зв'язок між нашою реакцією на великі невдачі і реакцією на великий успіх. Ось до чого я дійшла, подумайте: Більшу частину життя ми проживаємо десь усередині ланцюга людського досвіду, де все нормально, спокійно і розміряно, але невдача вибиває вас з колії у засліплюючу пітьму розчарування. Успіх так само раптово вибиває вас із второваної колії у такий самий засліплюючий блиск слави, визнання і похвали. Один з цих прикладів сприймається світом як негативний, а інший дійсно сприймається позитивно, але ваша підсвідомість не в змозі розрізнити негативне і позитивне. Єдине, що ви підсвідомо відчуваєте - це абсолютну величину цього емоційного рівняння, точну відстань, наскільки вас відкинуло від вашого справжнього "я". Обидві ситуації однаково небезпечні, бо ви заблукали і заплуталися у закутках вашої душі.
But in both cases, it turns out that there is also the same remedy for self-restoration, and that is that you have got to find your way back home again as swiftly and smoothly as you can, and if you're wondering what your home is, here's a hint: Your home is whatever in this world you love more than you love yourself. So that might be creativity, it might be family, it might be invention, adventure, faith, service, it might be raising corgis, I don't know, your home is that thing to which you can dedicate your energies with such singular devotion that the ultimate results become inconsequential.
Проте, в обох випадках, виявляється, допоможе один і той спосіб самовідновлення. Вам треба знов якнайшвидше віднайти шлях до своїх коренів. Якщо ви вагаєтеся, що ви можете назвати своїм корінням, от вам натяк: Ваше коріння - це те, що ви любите більш, ніж себе. Можливо, це - творчість, можливо - родина, це можуть бути винаходи, пригоди, віра, служіння людям, розведення цуценят. Не знаю, ваше коріння це те, на що ви спрямовуєте свою енергію з такою вражаючою відданістю, що кінцеві результати вже не мають великого значення.
For me, that home has always been writing. So after the weird, disorienting success that I went through with "Eat, Pray, Love," I realized that all I had to do was exactly the same thing that I used to have to do all the time when I was an equally disoriented failure. I had to get my ass back to work, and that's what I did, and that's how, in 2010, I was able to publish the dreaded follow-up to "Eat, Pray, Love." And you know what happened with that book? It bombed, and I was fine. Actually, I kind of felt bulletproof, because I knew that I had broken the spell and I had found my way back home to writing for the sheer devotion of it. And I stayed in my home of writing after that, and I wrote another book that just came out last year and that one was really beautifully received, which is very nice, but not my point. My point is that I'm writing another one now, and I'll write another book after that and another and another and another and many of them will fail, and some of them might succeed, but I will always be safe from the random hurricanes of outcome as long as I never forget where I rightfully live.
Для мене цим корінням завжди була робота письменниці. Отже після неймовірного, збиваючого з пантелику успіху моєї книжки "Їсти. Молитися. Кохати", я збагнула, що наразі маю зробити саме те, що мені доводилося робити увесь час, коли я була невдахою з таким самим хаосом у думках. Я мала змусити себе повернутися до роботи, що я і зробила. Саме так у 2010 році мені вдалося опублікувати страхітливу наступницю " "Їсти. Молитися. Кохати". Знаєте, що очікувало цю книгу? Повний провал, але я нормально це сприйняла. Знаєте, мене це не зачепило, бо я вже знала, що зняла закляття і віднайшла шлях до своїх коренів - до письменництва лише заради абсолютної відданості йому. І після цього я завжди в контакті зі своїм корінням, я написала ще одну книгу, яка вийшла минулого року. Вона отримала чимало схвальних відгуків, це дуже приємно, але я не про це. Я про те, що зараз я пишу ще одну книгу, після неї буду писати іншу, потім ще, ще і ще; багато з них не стануть бестселерами, деякі стануть, але на мене не впливатимуть випадкові буревії кінцевих результатів, доки я пам'ятатиму, де моє коріння.
Look, I don't know where you rightfully live, but I know that there's something in this world that you love more than you love yourself. Something worthy, by the way, so addiction and infatuation don't count, because we all know that those are not safe places to live. Right? The only trick is that you've got to identify the best, worthiest thing that you love most, and then build your house right on top of it and don't budge from it. And if you should someday, somehow get vaulted out of your home by either great failure or great success, then your job is to fight your way back to that home the only way that it has ever been done, by putting your head down and performing with diligence and devotion and respect and reverence whatever the task is that love is calling forth from you next. You just do that, and keep doing that again and again and again, and I can absolutely promise you, from long personal experience in every direction, I can assure you that it's all going to be okay. Thank you. (Applause)
Слухайте, я не знаю, де ваше коріння, але я впевнена, що у цьому світі є дещо, що ви любите більш, ніж себе. До речі, щось корисне, тож, відкинемо наркотики і сліпу одержимість. Ми ж усі розуміємо, що вони до добра не доведуть. Правда ж? Найскладніше, що вам доведеться зробити це - визначити найкориснішу та найулюбленішу діяльність і навколо неї пустити своє коріння та ніколи не відмовлятися від нього. Якщо колись, якимось чином велика невдача або великий успіх розірвуть ваш зв'язок з вашим корінням, тоді ваш обов'язок - знов віднайти свій шлях до свого коріння. Єдиний спосіб відновити цей зв'язок: засукати рукави і робити свою справу старанно і віддано, з повагою і шаною, неважливо, що саме ви робите, нехай вами керує любов. Просто робіть так знов і знов, і я обіцяю вам зі свого багатого життєвого досвіду, я запевняю вас, що ви впораєтеся. Дякую. (Оплески)