I wanted to just start by asking everyone a question: How many of you are completely comfortable with calling yourselves a leader? I've asked that question all across the country, and everywhere I ask it, no matter where, there's a huge portion of the audience that won't put up their hand. And I've come to realize that we have made leadership into something bigger than us; something beyond us. We've made it about changing the world. We've taken this title of "leader" and treat it as something that one day we're going to deserve. But to give it to ourselves right now means a level of arrogance or cockiness that we're not comfortable with. And I worry sometimes that we spend so much time celebrating amazing things that hardly anybody can do, that we've convinced ourselves those are the only things worth celebrating. We start to devalue the things we can do every day, We take moments where we truly are a leader and we don't let ourselves take credit for it, or feel good about it. I've been lucky enough over the last 10 years to work with amazing people who've helped me redefine leadership in a way that I think has made me happier. With my short time today, I want to share with you the one story that is probably most responsible for that redefinition.
Хочу почати з простого запитання: хто з вас може з впевненістю назвати себе лідером? Бачите, я ставлю це запитання по всій країні і всюди, де б я це не робив, більшість слухачів не піднімає рук. Тоді я зрозумів, що ми перетворили поняття лідерства у щось більше, ніж ми є самі. Ми перетворили його у щось недосяжне. Ми перетворили лідерство в місію змінити світ. Ось ми взяли звання лідера і трактуємо його так, ніби це щось, що ми заслужимо колись у майбутньому, але отримати його зараз - означає проявити самовпевненість чи зухвалість, а ми цього не хочемо. І мене часом непокоїть, що ми так багато часу витрачаємо на возвеличення неймовірних вчинків, на які мало хто здатен, що вже переконали себе, що тільки ці вчинки заслуговують похвали. І починаємо применшувати значення тих речей, які можемо робити щодня. Ми не зважаємо на ті моменти, коли ми справді повелися як лідери, і не дозволяємо собі визнати нашу заслугу і не дозволяємо собі відчути гордість. Впродовж останніх 10 років, я мав щастя працювати з неймовірними людьми, які допомогли мені подивитись на лідерство іншими очима. і це, здається, зробило мене щасливішим. Сьогодні, за цей короткий час, я б хотів розповісти вам одну історію, яка мабуть найбільше і вплинула на мене. Я навчався в невеликому університеті,
I went to a little school called Mount Allison University in Sackville, New Brunswick. And on my last day there, a girl came up to me and said, "I remember the first time I met you." And she told me a story that had happened four years earlier. She said, "On the day before I started university, I was in the hotel room with my mom and dad, and I was so scared and so convinced that I couldn't do this, that I wasn't ready for university, that I just burst into tears. My mom and dad were amazing. They were like, "We know you're scared, but let's just go tomorrow, go to the first day, and if at any point you feel as if you can't do this, that's fine; tell us, and we'll take you home. We love you no matter what.'"
який називався Маунт Еллісон в місті Саквіль, Нью-Брансвік. В останній день навчання до мене підійшла якась дівчина і сказала: "Я пам'ятаю той день, коли я вперше тебе зустріла". І тоді вона розповіла мені історію чотирирічної давності. Вона сказала: "За день до вступу я була в готельному номері зі своїми батьками. Мені було дуже страшно. Я була впевнена, що не зможу цього зробити, що я не готова навчатися в університеті. І я просто розплакалася. А мої батьки виявили дивовижне розуміння. Вони сказали: "Слухай, ми розуміємо, що страшно, але давай просто сходимо туди завтра. Давай підемо першого дня і якщо в якийсь момент ти відчуєш, що це тобі не під силу - нічого страшного, просто скажи нам і ми заберемо тебе додому. Ми тебе любимо, незважаючи ні на що!"
She says, "So I went the next day. I was in line for registration, and I looked around and just knew I couldn't do it; I wasn't ready. I knew I had to quit. I made that decision and as soon as I made it, an incredible feeling of peace came over me. I turned to my mom and dad to tell them we needed to go home, and at that moment, you came out of the student union building wearing the stupidest hat I've ever seen in my life."
І вона додала: "І от наступного дня ми пішли туди, я стала в чергу, готуючись до реєстрації, глянула навколо і зрозуміла, що в мене нічого не вийде. Я знала, що я ще не готова. Я знала, що мені краще звідти піти. І як тільки-но я прийняла це рішення, мене огорнув неймовірний спокій. Тоді я повернулась до батьків і сказала, щоб ми повертались додому. І саме в цей момент з будівлі студентського клубу вийшов ти, в найбезглуздішому капелюсі, який я коли-небудь бачила". (Сміх)
(Laughter)
"Це було дивовижно.
"It was awesome. And you had a big sign promoting Shinerama," -- which is Students Fighting Cystic Fibrosis, a charity I've worked with for years -- "And you had a bucketful of lollipops. You were handing the lollipops out to people in line, and talking about Shinerama. All of the sudden, you got to me, and you just stopped. And you stared. It was creepy."
В тебе був великий значок на підтримку Шінерами який означав "студенти проти кістозного фіброзу", - це благодійна організація, в якій я працюю вже багато років, - "і в тебе було повне відро льодяників. Ти йшов і роздавав льодяники людям, які стояли в черзі і розповідав про Шінераму. І раптом ти підійшов до мене, зупинився і витріщився так, що аж мурашки по тілі побігли". (Сміх)
(Laughter)
Ось ця дівчина точно знає про що я говорю. (Сміх)
This girl knows what I'm talking about.
(Laughter)
"І тоді ти глянув на хлопця, який стояв поряд,
"Then you looked at the guy next to me, smiled, reached into your bucket, pulled out a lollipop, held it out to him and said, 'You need to give a lollipop to the beautiful woman next to you.'" She said, "I've never seen anyone get more embarrassed faster in my life. He turned beet red, he wouldn't even look at me. He just kind of held the lollipop out like this."
усміхнувся, потягнувся за льодяником, дав йому і сказав: "Ти повинен віддати цього льодяника прекрасній жінці, яка стоїть поряд із тобою". І тоді вона сказала, що ще ніколи не бачила, щоб хтось ніяковів так швидко. "Він почервонів як рак і навіть не глянув на мене. Він просто передав льодяника якось отак". (Сміх)
(Laughter)
"Мені стало так шкода його, що я взяла льодяника.
"I felt so bad for this dude that I took the lollipop. As soon as I did, you got this incredibly severe look on your face, looked at my mom and dad and said, 'Look at that! Look at that! First day away from home, and already she's taking candy from a stranger?'"
І тільки-но я це зробила, твій погляд став дуже суворий, ти глянув на моїх батьків і сказав: "Ви тільки-но подивіться! Подивіться лиш! Перший раз вийшла з дому, а вже бере цукерки від незнайомця?!" (Сміх)
(Laughter)
І вона додала: "Всі мало не попадали зо сміху.
She said, "Everybody lost it. Twenty feet in every direction, everyone started to howl. I know this is cheesy, and I don't know why I'm telling you this, but in that moment when everyone was laughing, I knew I shouldn't quit. I knew I was where I was supposed to be; I knew I was home. And I haven't spoken to you once in the four years since that day. But I heard that you were leaving, and I had to come and tell you you've been an incredibly important person in my life. I'm going to miss you. Good luck."
З усіх боків знявся регіт. Я знаю, що це банально, і не знаю навіщо я взагалі це тобі розказую, але в цей момент, коли всі заливалися сміхом, я зрозуміла, що мені не треба йти. Я зрозуміла, що я саме там, де повинна бути, і я зрозуміла, що це і є мій дім. За чотири роки ми з тобою так і не перекинулись словом, але я чула, що ти від'їжджаєш, і тому повинна сказати тобі, що ти зіграв надзвичайно велику роль у моєму житті. Я сумуватиму за тобою. Щасти!". І вона пішла, а я втратив дар мови.
And she walks away, and I'm flattened. She gets six feet away, turns around, smiles and goes, "You should probably know this, too: I'm still dating that guy, four years later."
Вона відійшла на кілька метрів, повернулася до мене, усміхнулася і додала: "І ще одне: я досі зустрічаюся з цим хлопцем, вже чотири роки". (Сміх)
(Laughter)
Через півтора року після того, як я переїхав до Торонто,
A year and a half after I moved to Toronto, I got an invitation to their wedding.
я отримав запрошення на весілля.
(Laughter)
Here's the kicker: I don't remember that. I have no recollection of that moment. I've searched my memory banks, because that is funny and I should remember doing it and I don't. That was such an eye-opening, transformative moment for me, to think that maybe the biggest impact I'd ever had on anyone's life, a moment that had a woman walk up to a stranger four years later and say, "You've been an important person in my life," was a moment that I didn't even remember.
Але найсмішніше те, що я цього всього не пам'ятаю. Я ніяк не пригадую цієї події. Я перебрав в голові всі смішні моменти, і я б запам'ятав би подібний випадок, але я такого не пригадую. І тоді наступив той переломний момент, який відкрив мені очі: я зрозумів, що вчинок, який можливо найбільше змінив чиєсь життя, вчинок який змусив жінку підійти до незнайомця через чотири роки і сказати: "Ти зіграв неймовірно важливу роль в моєму житті" - це той вчинок, якого я навіть не пам'ятаю.
How many of you guys have a lollipop moment, a moment where someone said or did something that you feel fundamentally made your life better? All right. How many of you have told that person they did it? See, why not? We celebrate birthdays, where all you have to do is not die for 365 days --
Хто з вас мав "момент льодяника", коли вам щось таке сказали або зробили, що докорінно змінило ваше життя на краще? Гаразд. А хто з вас сказав про це тій людині? Бачите? А чому ні? Ми святкуємо дні народження, хоча єдине, що нам для цього треба зробити - це не померти за 365 днів. (Сміх)
(Laughter)
Yet we let people who have made our lives better walk around without knowing it. Every single one of you has been the catalyst for a lollipop moment. You've made someone's life better by something you said or did. If you think you haven't, think of all the hands that didn't go up when I asked. You're just one of the people who hasn't been told.
Але ми допускаємо, щоб люди, які змінили наше життя на краще, ходили попри нас, не знаючи про це. І кожен з вас, кожен-кожнісінький був каталізатором такого моменту. Ви змінили чиєсь життя на краще, словом або ділом, і якщо ви думаєте, що це не так, тоді подивіться скільки людей не підняло рук вдруге, коли я поставив це питання. Ви просто один із тих, кому про це не сказали.
It's scary to think of ourselves as that powerful, frightening to think we can matter that much to other people. As long as we make leadership something bigger than us, as long as we keep leadership beyond us and make it about changing the world, we give ourselves an excuse not to expect it every day, from ourselves and from each other.
Нам страшно уявити, якою силою ми володіємо. Страшно навіть подумати, що ми можемо так багато значити для інших людей, адже поки ми вважаємо, що лідерство - це щось більше за нас, поки ми робимо його чимось недосяжним, поки ми перетворюємо його в місію змінити світ, доти ми шукаємо собі виправдання, щоб не чекати його кожного дня від себе та від інших.
Marianne Williamson said, "Our greatest fear is not that we are inadequate. [It] is that we are powerful beyond measure. It is our light and not our darkness that frightens us." My call to action today is that we need to get over our fear of how extraordinarily powerful we can be in each other's lives. We need to get over it so we can move beyond it, and our little brothers and sisters and one day our kids -- or our kids right now -- can watch and start to value the impact we can have on each other's lives, more than money and power and titles and influence. We need to redefine leadership as being about lollipop moments -- how many of them we create, how many we acknowledge, how many of them we pay forward and how many we say thank you for. Because we've made leadership about changing the world, and there is no world. There's only six billion understandings of it.
Меріан Вільямсон сказала: "Ми більше боїмося не своїх хиб, а своєї прихованої сили. Нас лякає не темрява, а світло всередині нас". І сьогодні я закликаю вас до дії. Треба це подолати. Ми повинні перестати боятися того, що можемо мати неймовірно великий вплив на чиєсь життя. Ми повинні перестати боятися , щоб рухатися далі, щоб наші молодші брати і сестри, і колись наші діти або наші діти вже тепер, почали бачити і цінувати той вплив, який ми можемо мати на життя інших людей, більше, ніж гроші, чи владу, чи звання, чи вплив. Ми повинні заново визначити поняття лідерства, як момент льодяника, скільки таких моментів ми створюємо, скільки визнаємо, скільки таких моментів ми даруємо та за скільки дякуємо. Адже ми перетворили лідерство в місію змінити світ, а світу нема, є лише 6 мільярдів світоглядів. І якщо ви зміните світогляд хоча б однієї людини,
And if you change one person's understanding of it, understanding of what they're capable of, understanding of how much people care about them, understanding of how powerful an agent for change they can be in this world, you've changed the whole thing.
зміните її думку про те, на що вона здатна, та скільки людей турбуються про неї, зміните її погляд на те, яку здатність вона має змінити світ, то ви зміните все. І якщо ми саме так розумітимемо лідерство,
And if we can understand leadership like that, I think if we can redefine leadership like that, I think we can change everything. And it's a simple idea, but I don't think it's a small one. I want to thank you so much for letting me share it with you today.
якщо глянемо на лідерство по-новому, то ми зможемо змінити все. Ідея проста, але досить важлива. І я хочу подякувати вам, що мав змогу поділитися нею з вами сьогодні.