Yeah, so a couple of years ago I was turning 60, and I don't like being 60. (Laughter) And I started grappling with this existential angst of what little I had done with my life. It wasn't the resume of breaking this record here, it was more like, who had I become? How had I spent my valuable time? How could this have gone by like lightning? And I couldn't forgive myself for the countless, countless hours I had lost in negative thought -- all the time I had spent beating myself up for losing my marriage and not stopping the sexual abuse when I was a kid and career moves and this and this and this. Just why, why didn't I do it better? Why? Why? Why? And then my mother died at 82. And so I starting thinking, not only am I not happy with the past, now I'm getting choked with, "I've only got 22 years left." What am I going to do with this short amount of time that's just fleeting? And I'm not in the present whatsoever.
Отож кілька років тому мені мало виповнитися 60 років, а мені не до вподоби бути 60-літньою. (Сміх) І я почала боротися із цим жахом усвідомлення того, наскільки мало я досягнула за своє життя. Це було не зовсім підсумком усіх моїх досягнень, а швидше, ким я стала? Як я витратила свій дорогоцінний час? Чому все промайнуло так швидко, мов блискавка? І я не могла пробачити собі за незліченні, незліченні години, витрачені на негативні думки -- увесь той час, коли я докоряла собі за незбережений шлюб і те, що не чинила опір сексуальному насиллю, коли я була дитиною, і кар'єрне зростання, і це, і це, і оце. Ну чому, чому я не впоралася із усім цим краще? Чому? Чому? Чому? А тоді моя мама померла у віці 82 років. І я почала думати, що я не лише не задоволена минулим, мене ще й почало душити те, що "В мене залишилося лише 22 роки". Що ж я зроблю із цим невеликим проміжком часу, що так швидко минає? І я не жила теперішнім днем.
And I decided the remedy to all this malaise was going to be for me to chase an elevated dream, an extreme dream, something that would require utter conviction and unwavering passion, something that would make me be my best self in every aspect of my life, every minute of every day, because the dream was so big that I couldn't get there without that kind of behavior and that kind of conviction. And I decided, it was an old dream that was lingering, that was from so many years ago, three decades ago -- the only sort of world class swim I had tried and failed at back in my 20s -- was going from Cuba to Florida. It was deep in my imagination.
І я вирішила, що, щоб зцілитися від цього усього нездужання, мені треба погнатися за якоюсь величною мрією, екстремальною мрією, чимось таким, що вимагало б невимовної упевненості та непохитної пристрасті, чимось, що примусило б мене перевершити себе у кожному аспекті мого життя, в кожній хвилині кожного дня, тому що мрія була настільки великою, що мені б її не досягнути без такої поведінки і такої впевненості. І я вирішила, це було моєю давньою мрією, що сягала на стільки років у минуле, тридцять років тому -- єдиний вид змагань із плавання світового рівня, в якому я взяла участь і зазнала поразки у віці 20-ти років -- заплив від Куби до Флориди. Ось що було глибоко у закутках моєї уяви.
No one's ever done it without a shark cage. It's daunting. It's more than a hundred miles across a difficult passage of ocean. It's probably, at my speed, at my age -- for anybody's speed at anybody's age -- going to take 60, maybe 70, hours of continuous swimming, never getting out on the boat.
Ніхто ще ніколи не робив цього без клітки, що захищає від акул. Це страшно. Більше сотні миль крізь складну ділянку океану. Мабуть, із моєю швидкістю, в моєму віці -- хоча з будь-якою швидкість та у будь-якому віці -- збиратися провести 60 чи навіть 70 годин у безперервному запливі, жодного разу не вилазячи із води у човен.
And I started to train. I hadn't swum for 31 years, not a stroke. And I had kept in good shape, but swimming's a whole different animal. As a matter of fact, this picture is supposed to be me during training. It's a smiling face. And when you're training for this sport, you are not smiling. (Laughter) It's an arduous, difficult sport, and I don't remember smiling at any time during this sport. As I said, I respect other sports, and I compare this sport sometimes to cycling and to mountain climbing and other of the expedition type events, but this is a sensory deprivation, a physical duress. And when I started in with the eight hours and the 10 hours and the 12 hours and the 14 hours and the 15 hours and the 24-hour swims, I knew I had it, because I was making it through these.
Тож я почала тренуватися. Я не плавала ось уже 31 рік, жодного помаху. І я зберегла хорошу фізичну форму, але плавання - це зовсім інший звір. Коли вже зайшла за це мова, ось фото зі мною під час тренування. Усміхнене лице. А коли готуєшся до цього змагання, тобі не до посмішок. (Сміх) Це напружений, важкий спорт, і я не пригадую, щоб посміхнулася хоча б раз під час цього запливу. Як я вже казала, я поважаю інші види спорту і часом я порівнюю цей вид спорту із велоспортом чи скалелазанням та іншими заходами, що по суті нагадують експедицію, але тут ви позбавляєтеся чутливості, випробовується ваша фізична витривалість. І коли я розпочала із восьми годин, а тоді 10 годин і 12 годин, і 14 годин, і 15 годин, і 24 годин запливу, я знала, що маю цю витривалість, бо я могла витримати ці навантаження.
And when I said I'm going to go out and do a 15-hour swim, and we're coming into the dock after a long day and it's now night, and we come in and it's 14 hours and 58 minutes and I can touch the dock and we're done, the trainer says, "That's great. It's 14 hours 58 minutes. Who cares the last two minutes?" I say, "No, it's got to be 15 hours," and I swim another minute out and another minute back to make the 15 hours.
І коли я казала, що збираюся зробити 15-годинний заплив, й ось ми поверталися в док після довгого дня вже поночі, й було 14 годин та 58 хвилин, я могла торкнутися дока й закінчити тренування, тренер казав: "Чудово. 14 годин 58 хвилин. Кому яка різниця до тих двох останніх хвилин?" Я казала: "Ні, має бути 15 годин" і я пропливала іще хвилину туди й хвилину назад, щоб було рівно 15 годин.
And I put together an expedition. It's not that I didn't have help, but honestly, I sort of led, I was the team leader. And to get the government permissions, you read in the paper, you think it's easy to get into Cuba everyday? Try going in with an armada like we had of 50 people and five boats and CNN's crew, etc. The navigation is difficult. There's a big river called the Gulf Stream that runs across and it's not going in the direction you are. It's going to the east and you'd like to go north. It's tricky. And there's dehydration. And there's hypothermia. And there are sharks. And there are all kinds of problems. And I gathered together, honestly, the world's leading experts in every possible way.
І я зібрала експедицію. Не те, щоб мені ніхто не допомагав, правду кажучи, я усіма керувала, була лідером команди. А щоб отримати дозвіл від уряду, про які ви читаєте у газетах, думаєте, дістатися до Куби - це звична щоденна справа? Спробуйте "попертися" туди із такою зграєю, як наша - 50 людей, 5 човнів та команда із телеканалу CNN і т.д. Навігація складна. Там є велика ріка Гольфстрім, що тече крізь океан і, звісно ж, не у той бік, куди ви пливете. Вона прямує на схід, а вам треба на північ. Не все так просто. А ще зневоднення. І гіпотермія. І там є акули. Й іще купа різних проблем. А я зібрала, чесно кажучи, провідних експертів світу в яких тільки завгодно галузях.
And a month ago, the 23rd of September, I stood on that shore and I looked across to that long, long faraway horizon and I asked myself, do you have it? Are your shoulders ready? And they were. They were prepared. No stone left unturned. Was the mind ready? You know, you're swimming with the fogged goggles, you're swimming at 60 strokes a minute, so you're never really focused on anything, you don't see well. You've got tight bathing caps over your ears trying to keep the heat of the head, because it's where the hypothermia starts, and so you don't hear very well. You're really left alone with your own thoughts. And I had all kinds of counting systems ready there in English, followed by German, followed by Spanish, followed by French. You save the French for last.
Місяць тому, 23-го вересня я стояла на тому березі й дивилася у далечінь на горизонт, я запитала себе, чи ти зможеш? Чи твої плечі готові? І вони були готові. Вони були натреновані. Назад шляху вже не було. Чи був мій розум готовий? Знаєте, коли пливеш у затуманених окулярах 60 помахів за хвилину, то насправді ні на що конкретно не дивишся, тобі не дуже добре видно, що там довкола тебе. Вуха тобі закриває тісна шапочка для купання, щоб не переохолодити голову, бо тоді може початися гіпотермія, тож ти не дуже добре чуєш. Ти справді залишаєшся наодинці із власними думками. І я собі підготувала стільки різних рахувалочок англійською, тоді німецькою, тоді іспанською і французькою. Французьку завжди залишаєш собі насамкінець.
And I had songs, I had a playlist in my head -- not through headphones, in my own head -- of 65 songs. And I couldn't wait to get into the dark in the middle of the night, because that's when Neil Young comes out. (Laughter) And it's odd, isn't it? You'd think you'd be singing Leonard Cohen's "Hallelujah" out in the majesty of the ocean, not songs about heroin addiction in New York City. But no, for some reason I couldn't wait to get into the dark of the night and be singing, ♫ "A heard you knocking at my cellar door ♫ ♫ I love you baby and I want some more ♫ ♫ Ooh, ooh, the damage done" ♫
А ще я мала пісеньки, у голові я мала список пісень -- я їх слухала не крізь навушники, а прокручувала у думках -- список із 65 пісень. І я не могла дочекатися того, щоб поринути у темряву посеред ночі, бо саме тоді настає час Ніла Янга. (Сміх) І це дивно, правда ж? Ви б подумали, що самі співали б "Алелуя" Леонарда Коуена там посеред величі океану, а не пісні про наркотичну залежність від героїну у Місті Нью Йорку. Але ж ні, чомусь я із нетерпінням чекала того, щоб пірнути у темряву ночі, наспівуючи: ♫ "Я почув, як ти стукала у двері підвалу ♫ ♫ Я кохаю тебе, мала, і хочу ще ♫ ♫ О-о, о-о, ото напаскудили" ♫
(Applause)
(Оплески)
The night before I started, I finished Stephen Hawking's "The Grand Design." And I couldn't wait to trip the mind fantastic. About the 50th hour, I was going to start thinking about the edge of the universe. Is there an edge? Is this an envelope we're living inside of, or no, does it go onto infinity in both time and space? And there's nothing like swimming for 50 hours in the ocean that gets you thinking about things like this. I couldn't wait to prove the athlete I am, that nobody else in the world can do this swim. And I knew I could do it.
Напередодні запливу я саме дочитала "Великий задум" Стівена Хокінга. І я з нетерпінням чекала своєї мандрівки у світ фантазій. Упродовж тих 50-ти годин я збиралася розмірковувати про край всесвіту. Чи є там той край? Чи це ми живемо в оболонці, чи ні, чи він прямує до безкінечності у часі та просторі? І ніщо не може порівнятися із 50-годинним запливом у океані, коли до голови починають лізти такі думки. Я із нетерпінням чекала нагоди показати, яка я спортсменка, що більше ніхто у світі не може зробити такий заплив. І я знала, що зможу це зробити.
And when I jumped into that water, I yelled in my mother's French, "Courage!" And I started swimming, and, oh my God, it was glassy. And we knew it, all 50 people on the boat, we all knew this was it, this was our time. And I reminded myself a couple hours in, you know, the sport is sort of a microcosm of life itself. First of all, you're going to hit obstacles. And even though you're feeling great at any one moment, don't take it for granted, be ready, because there's going to be pain, there's going to be suffering. It's not going to feel this good all the way across. And I was thinking of the hypothermia and maybe some shoulder pain and all the other things -- the vomiting that comes from being in the saltwater. You're immersed in the liquid. Your body doesn't like the saltwater. After a couple of days, three days, you tend to rebel in a lot of physical ways.
Коли я стрибнула у воду, то прокричала маминою рідною французькою: "Кураж!" І я почала плисти, і, о Господи, усе довкола було прозоре, мов скло. І ми це знали, усі 50 людей у човні, усі ми знали, що ось він, наш час настав. І після кількох годин запливу я собі нагадала, знаєте, спорт сам по собі є, ніби мікрокосмосом життя. Перш за все, ти зіткнешся із перешкодами. І навіть якщо ти почуваєшся чудово увесь час, не сприймай це як належне, будь напоготові, бо буде іще боляче, будуть страждання. Тобі не буде хороше упродовж всього шляху. І я думала про переохолодження і, мабуть, біль у плечах, та усе інше -- коли блюєш від надмірного перебування у солоній воді. Ти занурений у рідину. Твоєму тілу не подобається солона вода. Через кілька днів, три дні, твоє тіло починає пручатися по-різному.
But no, two hours in, wham! Never in my life ... I knew there were Portuguese men o' war, all kinds of moon jellies, all kinds of things, but the box jellyfish from the southern oceans is not supposed to be in these waters. And I was on fire -- excruciating, excruciating pain. I don't know if you can still see the red line here and up the arm. Evidently, a piece this big of tentacle has a hundred-thousand little barbs on it and each barb is not just stinging your skin, it's sending a venom. The most venomous animal that lives in the ocean is the box jellyfish. And every one of those barbs is sending that venom into this central nervous system. So first I feel like boiling hot oil, I've been dipped in. And I'm yelling out, "Fire! Fire! Fire! Fire! Help me! Somebody help me!" And the next thing is paralysis. I feel it in the back and then I feel it in the chest up here, and I can't breathe. And now I'm not swimming with a nice long stroke, I'm sort of crabbing it this way. Then come convulsions.
Але ж ні, через дві години, бац! Ніколи за все своє життя... Я знала, що там будуть португальські кораблики, усілякі медузи тощо, але кубомедуза із Південного океану не мала б водитися у тих водах. Мене обійняло полум'я -- нестерпний, нестерпний біль. Я не знаю, чи ще помітна червона лінія ось тут й до верху по руці. Як виявляється, ось таке завбільшки щупальце має на поверхні сотні тисяч маленьких шипів і кожен шип не просто жалить шкіру, він впорскує отруту. Найотруйнішою твариною, що живе в океані є кубомедоза. І кожен з цих шипів впорскує ту отруту у центральну нервову систему. Спершу я почувалася, мов олія, що закипає, Мене накрило відчуттями. І я кричу: "Вогонь! Вогонь! Вогонь! Вогонь! Рятуйте! Хто-небудь допоможіть мені!" А далі почався параліч. Спершу я відчуваю його у спині, а тоді у грудях ось тут зверху, і я не можу дихати. І тепер вже я пливу не гарними довгими помахами, а рухаюся боком, мов краб. Тоді починаються конвульсії.
A young man on our boat is an EMT. He dives in to try to help me. He's stung. They drag him out on the boat, and he's -- evidently, I didn't see any of this -- but lying on the boat and giving himself epinephrine shots and crying out. He's 29 years old, very well-built, lean, he's six-foot, five, weighs 265 lbs., and he is down. And he is crying and he's yelling to my trainer who's trying to help me. And he's saying, "Bonnie, I think I'm going to die. My breath is down to three breaths a minute. I need help, and I can't help Diana."
Один юнак на нашому човні парамедик. Він пірнає, щоб спробувати допомогти мені. Його жалить. Вони витягують його у човен, а він -- насправді, нічого цього я не бачила -- лежить у човні і робить собі уколи епінефрину й кричить. Йому 29 років, дуже статний, стрункий, під два метри зросту, вага 120 кілограмів, і він лежить. І він плаче й кричить моєму тренеру, який намагається допомогти мені. І він каже: "Бонні, здається, я вмираю. Яне можу зробити більше трьох подихів за хвилину. Мені потрібна допомога і я не можу допомогти Діані."
So that was at eight o'clock at night. The doctor, medical team from University of Miami arrived at five in the morning. So I swam through the night, and at dawn they got there and they started with prednisone shots. I didn't get out, but was in the water taking prednisone shots, taking Xanax, oxygen to the face. It was like an ICU unit in the water. (Laughter) And I guess the story is that even Navy SEALS who are stung by the box jelly, they're done. They either die or they quickly get to a hospital.
Ось це трапилося о восьмій годині вечора. Лікар, медична команда з Університету Маямі прибули о п'ятій ранку. Тож я проплавала усю ніч, а на світанку вони дісталися туди й почали колоти мені преднізон. Я не вилізла із води, поки вони обколювали мене преднізоном, давали мені Xanax та кисневу маску. Це був ніби відділ інтенсивної терапії на воді. (Сміх) Гадаю, що насправді навіть "морські котики", коли їх жалить кубомедуза, не можуть впоратися. Вони або вмирають, або їх швидко везуть до лікарні.
And I swam through the night and I swam through the next day. And the next night at dusk, again, wham! The box jelly again -- all across the neck, all across here. And this time, I don't like it, I didn't want to give into it, but there's a difference between a non-stop swim and a staged swim. And I gave in to the staged swim. And they got me out and they started again with the epinephrine and the prednisone and with the oxygen and with everything they had on board. And I got back in. And I swam through that night and into the next day. And at 41 hours, this body couldn't make it. The devastation of those stings had taken the respiratory system down so that I couldn't make the progress I wanted. And the dream was crushed.
А я плила усю ніч на весь наступний день. А наступної ночі, коли сутеніло, знову, бац! Знову кубомедуза -- крізь усю шию й ось тут. І цього разу мені це не сподобалося, я не хотіла цьому піддатися, але ж є різниця між безперервним запливом та поетапним запливом. І я піддалася обставинам і перейшла на поетапний заплив. Мене витягнули з води й знову почали обколювати епінефрином та преднізоном, одягати на лице кисневі маски і що там іще у них було на борті. І я повернулася у воду. Й проплила ту ніч, і поки не настав наступний день. А на 41-ій годині це тіло не впоралося. Від руйнівної дії тих жал моя дихальна система відмовила, тож я не могла досягнути того результату, якого хотіла. І моя мрія пішла крахом.
And how odd is this intelligent person who put this together and got all these world experts together. And I knew about the jellyfish, but I was sort of cavalier. A lot of athletes have this, you know, sort of invincibility. They should worry about me. I don't worry about them. I'll just swim right through them. We've got benadryl on board. If I get stung, I'll just grin and bear it. Well there was no grin and bearing this.
І наскільки дивакувата ця інтелігентна людина, котра усе це затіяла та зібрала усіх оцих світових експертів разом. І я знала про медузу, але я переоцінювала свої можливості. Багато спортсменів цим грішать, знаєте, вважають себе непереможними. Їм варто перейматися за мене. Я за них не переймаюся. Я просто пропливу прямісінько повз них. У нас є бенадрил на борті. Якщо мене вжалять, я просто посміхнуся і перетерплю. Але ось це не можна було перетерпіти із посмішкою.
As a matter of fact, the best advice I got was from an elementary school class in the Caribbean. And I was telling these kids, 120 of them -- they were all in the school on the gymnasium floor -- and I was telling them about the jellyfish and how they're gelatinous and you can't see them at night especially. And they have these long 30 to 40 to 50-ft. tentacles. And they do this wrapping. And they can send the poison into the system.
До речі, найкращою порадою, яку я отримала, була від класу початкової школи на Карибах. Я розповідала цим дітям, їх було 120-еро -- вони усі були в школі у спортзалі -- і я розповідала їм про медузу й те, які вони желеподібні, і вночі їх особливо важко розгледіти. І у них оті довгі десяти чи п'ятнадцятиметрові щупальця. І вони отак обгортаються довкола тебе. І вони можуть впорскувати отруту тобі у тіло.
And a little kid from the back was like this. And I said, "What's your name?" "Henry." "Henry, what's your question?" He said, "Well, I didn't have a question so much as I had a suggestion." He said, "You know those guys who really believe in what they believe in and so they wear bombs?" And I said, "Well it's odd that you've learned of this as a noble kind of pursuit, but yeah, I know those guys." He said, "That's what you need. You need like a school of fish that would swim in front of you like this." (Laughter) "And when the jellyfish come and they wrap their tentacles around the fish, they're going to be busy with them, and you'll just scoot around." I said, "Oh, it's like a suicide army." He said, "That's what I'm talking about. That's what you need."
А маленький хлопчик позаду робив отак. Я запитала: "Як тебе звати?" "Генрі." "Генрі, про що ти хотів запитати?" Він сказав: "Ну, в мене не питання, а радше пропозиція." Він сказав: "Ви знаєте тих людей, що настільки вірять у те, в що вони вірять, що аж одягають на себе бомби?" І я сказала: "Ну, мені дивно, що ти взнав про ці речі, як щось таке, що варте пошани, але так, я знаю про таких людей." Він сказав: "Ось це вам і потрібно. Вам потрібне щось таке, як школа риб, які б плавали перед вами ось так." (Сміх) "І коли медузи припливуть, вони обгорнуть щупальцями риб, вони будуть зайняті ними, а ви просто собі пропливете повз." Я сказала: "О, це мовби армія самогубців." Він сказав: "Ось про це я й кажу. Ось, що вам потрібно."
And little did I know, that you should listen to eight year-olds. And so I started that swim in a bathing suit like normal, and, no joke, this is it; it came from the shark divers. I finished the swim like this. I was swimming with this thing on. That's how scared of the jellyfish I was.
А я тоді ще не знала, що варто прислухатися до порад восьмирічних дітей. Тож я розпочала той заплив, як зазвичай, у купальнику, і, я не жартую, оце й усе; ось це я отримала від пірнальників з акулами. Закінчила заплив я ось у такому вигляді. Я плавала ось із цією штукою. Настільки я боялася медуз.
So now what do I do? I wouldn't mind if every one of you came up on this stage tonight and told us how you've gotten over the big disappointments of your lives. Because we've all had them, haven't we? We've all had a heartache. And so my journey now is to find some sort of grace in the face of this defeat. And I can look at the journey, not just the destination. I can feel proud. I can stand here in front of you tonight and say I was courageous. Yeah.
А зараз, що я маю робити? Я б не була проти, якби усі ви вийшли на сцену сьогодні й розповіли, як ви впоралися із великими розчаруваннями у своєму житті. Тому що у кожного з нас вони були, чи не так? У всіх нас колись краялося серце. Тож зараз я вирушила на пошуки тої благодаті, із якою я могла б прийняти цю поразку. І я можу поглянути на свій шлях, а не лише саму ціль. Я можу пишатися цим. Я можу стояти ось тут перед вами сьогодні і казати, що я була мужньою. Так.
(Applause)
(Оплески)
Thank you.
Дякую.
And with all sincerity, I can say, I am glad I lived those two years of my life that way, because my goal to not suffer regrets anymore, I got there with that goal. When you live that way, when you live with that kind of passion, there's no time, there's no time for regrets, you're just moving forward. And I want to live every day of the rest of my life that way, swim or no swim. But the difference in accepting this particular defeat is that sometimes, if cancer has won, if there's death and we have no choice, then grace and acceptance are necessary.
І від щирого серця, я можу сказати, що я рада, що прожила ті два роки свого життя таким чином, тому що моєю метою було більше ні про що не шкодувати, і та мета довела мене туди. Коли живете таким чином, коли ви живете ось так пристрасно, немає часу, нема часу шкодувати за чимось, ви просто йдете далі уперед. І я хочу проживати таким чином кожен день решту свого життя, плавати чи не плавати. Але різниця у прийнятті ось цієї конкретної поразки у тому, що часом, якщо рак переміг, якщо на порозі чатує смерть і у нас немає вибору, то достойність і прийняття необхідні.
But that ocean's still there. This hope is still alive. And I don't want to be the crazy woman who does it for years and years and years, and tries and fails and tries and fails and tries and fails, but I can swim from Cuba to Florida, and I will swim from Cuba to Florida.
Але той океан й досі там. Ця надія й досі жива. І я не хочу бути тою божевільною, що пробує рік за роком, пробує і зазнає поразки, знову і знову, але я можу проплисти від Куби до Флориди, і я пропливу від Куби до Флориди.
Thank you. Thank you.
Дякую. Дякую.
(Applause)
(Оплески)
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)
And so, what after that? Are you going to swim the Atlantic? No, that's the last swim. It's the only swim I'm interested in. But I'm ready. And by the way, a reporter called me the other day and he said he looked on Wikipedia and he said he saw my birthday was August 22nd 1949, and for some odd reason in Wikipedia, they had my death date too. (Laughter) He said, "Did you know you're going to die the same place you were born, New York City, and it's going to be in January of '35?" I said, "Nope. I didn't know." And now I'm going to live to 85. I have three more years than I thought.
Отож що тепер? Чи ти збираєшся переплисти Атлантичний океан? Ні, це в останню чергу. Це єдиний заплив, який мене цікавить. Але я готова. І до речі, репортер зателефонував мені одного дня й він сказав, що подивився у Вікіпедії й побачив там, що мій день народження 22 серпня 1949, і з якоїсь дивини на Вікіпедії вони й мою дату смерті написали. (Сміх) Він сказав: "Ви знали, що помрете у тому ж місці, де й народилися, у Нью Йорку, і що це трапиться у січні '35?" Я сказала: "Ні. Я не знала." І тепер я доживу до 85-ти років. На три роки більше, ніж я думала.
And so I ask myself, I'm starting to ask myself now, even before this extreme dream gets achieved for me, I'm asking myself, and maybe I can ask you tonight too, to paraphrase the poet Mary Oliver, she says, "So what is it, what is it you're doing, with this one wild and precious life of yours?"
Тож я питаю себе, зараз я починаю запитувати себе, навіть до того, як я досягну цієї екстремальної мрії, Я запитую себе, і, можливо, я й вас можу запитати сьогодні, чи змогли б ви перефразувати слова поетеси Мері Олівер, вона каже: "То що ж це, що це ти робиш із цим одним шаленим та дорогоцінним своїм життям?"
Thank you very much.
Дякую вам.
(Applause)
(Оплески)
Thank you. Thank you. Thank you. Thank you.
Дякую. Дякую. Дякую. Дякую.
(Applause) Live it large. Live it large.
(Оплески) Живіть на повну. Живіть на повну.