I'm going to speak to you about the global refugee crisis and my aim is to show you that this crisis is manageable, not unsolvable, but also show you that this is as much about us and who we are as it is a trial of the refugees on the front line.
Я хочу поговорити з вами про глобальну кризу біженців, а моя мета - показати вам, що ця криза - це проблема, яка має розв'язок, проте, ця криза більшою мірою стосується нас і нашої сутності, так само, як і біженців, які знаходяться на лінії фронту.
For me, this is not just a professional obligation, because I run an NGO supporting refugees and displaced people around the world. It's personal.
Для мене це не лише професійний обов'язок, оскільки я керую організацією, яка підтримує переселенців у всьому світі. Це особисте.
I love this picture. That really handsome guy on the right, that's not me. That's my dad, Ralph, in London, in 1940 with his father Samuel. They were Jewish refugees from Belgium. They fled the day the Nazis invaded. And I love this picture, too. It's a group of refugee children arriving in England in 1946 from Poland. And in the middle is my mother, Marion. She was sent to start a new life in a new country on her own at the age of 12. I know this: if Britain had not admitted refugees in the 1940s, I certainly would not be here today.
Мені подобається цей знімок. Праворуч - справді вродливий юнак, але це не я. Це мій батько Ральф, в Лондоні, в 1940 р., разом з його батьком Самуїлом. Вони були єврейськими біженцями з Бельгії. Вони втекли в день вторгнення нацистів. Мені імпонує цей знімок також. Це група дітей-біженців, які приїхали в Англію з Польщі в 1946 р. І посередині - моя мати Маріон. Її відправили, щоб вона почала нове життя в новій країні, без жодної підтримки, у дванадцятирічному віці. Мені відомо, що якби Британія не пустила біженців в 1940-х роках, то без сумніву, мене би тепер тут не було.
Yet 70 years on, the wheel has come full circle. The sound is of walls being built, vengeful political rhetoric, humanitarian values and principles on fire in the very countries that 70 years ago said never again to statelessness and hopelessness for the victims of war. Last year, every minute, 24 more people were displaced from their homes by conflict, violence and persecution: another chemical weapon attack in Syria, the Taliban on the rampage in Afghanistan, girls driven from their school in northeast Nigeria by Boko Haram. These are not people moving to another country to get a better life. They're fleeing for their lives.
Однак 70 років потому кільце замкнулося. Чути, як зводяться мури, як ведеться мстива політична риторика, нищаться гуманітарні цінності та принципи, в тих самих країнах, які 70 років тому висловилися, що ніколи знову жертви війни не стикнуться з відчаєм та безгромадянством. Кожної хвилини минулого року більше, ніж 24 людини, змушені були покинути власні домівки через конфлікти, насилля та переслідування: чергову хімічну атаку в Сирії, безжальний "Талібан" в Афганістані, викрадення терористами "Боко Харам" дівчат зі школи, що на північному сході Нігерії. Мова не йде про людей, які змінили країну проживання в пошуках кращого життя. Втікаючи, вони рятують себе.
It's a real tragedy that the world's most famous refugee can't come to speak to you here today. Many of you will know this picture. It shows the lifeless body of five-year-old Alan Kurdi, a Syrian refugee who died in the Mediterranean in 2015. He died alongside 3,700 others trying to get to Europe. The next year, 2016, 5,000 people died. It's too late for them, but it's not too late for millions of others.
Це справжня трагедія - коли найвідоміший у світі біженець, не може прийти до вас, щоб поговорити. Багатьом з вас знайомий цей знімок. На ньому зображено мертве тіло 5-ти річного хлопчика Айлан Курді - сирійського біженця, який помер в Середземному морі в 2015 р. Він помер разом з іншими 3700 біженцями, які намагалися дістатися до Європи. Впродовж 2016 року померло 5000 людей. Для них вже надто пізно, але ще не надто пізно для мільйонів інших.
It's not too late for people like Frederick. I met him in the Nyarugusu refugee camp in Tanzania. He's from Burundi. He wanted to know where could he complete his studies. He'd done 11 years of schooling. He wanted a 12th year. He said to me, "I pray that my days do not end here in this refugee camp."
Не надто пізно для таких як Фредерік. Я зустрів його в Танзанії, в таборі для біженців "Ньяругусу". Він родом з Бурунді. Він поцікавився, де він може закінчити навчання. Провчившись в школі 11 років, йому хотілося завершити 12-й рік. Він сказав мені: "Я молюся, щоб мені не довелося закінчити своє життя тут - в таборі для біженців."
And it's not too late for Halud. Her parents were Palestinian refugees living in the Yarmouk refugee camp outside Damascus. She was born to refugee parents, and now she's a refugee herself in Lebanon. She's working for the International Rescue Committee to help other refugees, but she has no certainty at all about her future, where it is or what it holds.
Ще не надто пізно і для Халуд. Її батьки були палестинськими біженцями, які жили в таборі для біженців "Ярмук", за межами Дамаску. Вона народилася в сім'ї біженців і тепер вона теж біженка в Лівані. Вона працює в Міжнародному комітеті порятунку і допомагає іншим біженцям, проте, взагалі не має впевненості щодо власного майбутнього - де саме це майбутнє і яке воно.
This talk is about Frederick, about Halud and about millions like them: why they're displaced, how they survive, what help they need and what our responsibilities are. I truly believe this, that the biggest question in the 21st century concerns our duty to strangers. The future "you" is about your duties to strangers. You know better than anyone, the world is more connected than ever before, yet the great danger is that we're consumed by our divisions. And there is no better test of that than how we treat refugees.
Цей виступ про Фредеріка, Халуд і про мільйони таких, як вони: чому їм довелося переїхати, як вони виживають, якої допомоги потребують і наскільки ми відповідальні за це. Я справді вірю в те, що найбільше питання 21-го сторіччя - це виконання нами обов'язку по відношенню до іноземців. Твоє майбутнє - це твої обов'язки перед іноземцями. Ви знаєте краще, ніж будь-хто, що у сучасному світі процеси більш взаємопов'язані, ніж будь-коли раніше, однак, дуже небезпечним є те, що нас поглинули наші відмінності. Не існує кращого мірила цієї ситуації, ніж наше ставлення до біженців.
Here are the facts: 65 million people displaced from their homes by violence and persecution last year. If it was a country, that would be the 21st largest country in the world. Most of those people, about 40 million, stay within their own home country, but 25 million are refugees. That means they cross a border into a neighboring state. Most of them are living in poor countries, relatively poor or lower-middle-income countries, like Lebanon, where Halud is living. In Lebanon, one in four people is a refugee, a quarter of the whole population.
Ось такі факти: минулого року 65 мільйонів людей змушені були залишити свої домівки, через насилля та переслідування. Якби це була держава, то за розміром вона б посіла 21-ше місце серед найбільших країн світу. Більшість людей, а це майже 40 мільйонів, перебувають всередині своєї країни, проте 25 мільйонів - це біженці. Це означає, що вони перетнули кордон сусідньої держави. Більшість з них живуть в бідних країнах, відносно бідних чи країнах з низьким середнім рівнем доходу, як, наприклад, Ліван, в якому живе Халуд. В Лівані одна людина з чотирьох - це біженець, тобто це четверта частина населення.
And refugees stay for a long time. The average length of displacement is 10 years. I went to what was the world's largest refugee camp, in eastern Kenya. It's called Dadaab. It was built in 1991-92 as a "temporary camp" for Somalis fleeing the civil war. I met Silo. And naïvely I said to Silo, "Do you think you'll ever go home to Somalia?" And she said, "What do you mean, go home? I was born here." And then when I asked the camp management how many of the 330,000 people in that camp were born there, they gave me the answer: 100,000. That's what long-term displacement means.
Біженці залишаються надовго. Середня тривалість такого переселення складає 10 років. Я побував в найбільшому в світі таборі для біженців, що у східній Кенії. Він називається "Дадааб". Цей табір був побудований в 1991-92 р.р., в якості "тимчасового табору" для сомалійських біженців громадянської війни. Я познайомився з Сіло. І відверто запитав у неї: "Ти думаєш, що коли-небудь поїдеш додому?" Вона відповіла: "Що ти маєш на увазі, додому? Я народилася тут." Коли я запитав керівництво табору, яка кількість з 330 000 людей народилася в цьому таборі, вони відповіли: 100 000. Саме це і означає довготривале переселення.
Now, the causes of this are deep: weak states that can't support their own people, an international political system weaker than at any time since 1945 and differences over theology, governance, engagement with the outside world in significant parts of the Muslim world. Now, those are long-term, generational challenges. That's why I say that this refugee crisis is a trend and not a blip. And it's complex, and when you have big, large, long-term, complex problems, people think nothing can be done.
Причини цього досить глибинні: слабкі держави, які не можуть підтримати власних людей; міжнародна політична система, яка слабкіша, ніж будь-коли, починаючи з 1945 р.; відмінності між теологіями, управлінням та взаємодією із зовнішнім світом в більшості мусульманських країн. Це випробування для певних поколінь в довгостроковій перспективі. Ось чому я кажу, що криза біженців - це тенденція, а не тимчасове явище. Це складно, якщо ти маєш великі, довготривалі і складні проблеми, то вважається, що їх розв'язати неможливо.
When Pope Francis went to Lampedusa, off the coast of Italy, in 2014, he accused all of us and the global population of what he called "the globalization of indifference." It's a haunting phrase. It means that our hearts have turned to stone. Now, I don't know, you tell me. Are you allowed to argue with the Pope, even at a TED conference? But I think it's not right. I think people do want to make a difference, but they just don't know whether there are any solutions to this crisis. And what I want to tell you today is that though the problems are real, the solutions are real, too.
Відвідавши Лампедузу в 2014 р., що на узбережжі Італії, Папа Франциск звинуватив всіх нас, і світову громаду, як він висловився, в "глобалізації байдужості". Вислів, який врізається в пам'ять. Це означає, що наші серця перетворилися на камінь. Я не знаю, тепер ви мені скажіть. Вам дозволено сперечатися с Папою, навіть, якщо це на конференції TED? Я думаю, що це неправильно. Я вважаю, що люди дійсно хочуть вийти з кризи, просто не знають, чи існує якийсь вихід. Те, що я хочу сказати сьогодні - якщо проблеми реальні, то і розв'язок цих проблем теж реальний.
Solution one: these refugees need to get into work in the countries where they're living, and the countries where they're living need massive economic support. In Uganda in 2014, they did a study: 80 percent of refugees in the capital city Kampala needed no humanitarian aid because they were working. They were supported into work.
Розв'язок перший: ці біженці повинні працювати в країнах, в яких вони проживають, ці країни повинні забепечувати масову економічну підтримку. Дослідження 2014 р. в Уганді показало, що 80 відсотків біженців, які проживали в столиці Кампала, не потребували гуманітарної допомоги, тому що працювали. Підтримку їм надавала робота.
Solution number two: education for kids is a lifeline, not a luxury, when you're displaced for so long. Kids can bounce back when they're given the proper social, emotional support alongside literacy and numeracy. I've seen it for myself. But half of the world's refugee children of primary school age get no education at all, and three-quarters of secondary school age get no education at all. That's crazy.
Розв'язок номер два: дитяча освіта - це життєва необхідність, у випадку довготривалої еміграції. Діти здатні відновлюватися, якщо їм надано належну соціальну й емоційну підтримку, та змогу читати, писати, рахувати. Я це усвідомив. Проте, половина дітей-біженців світу, які досягли молодшого шкільного віку, не здобувають освіту взагалі, залишаються неосвіченими і три чверті дітей середнього шкільного віку. Це просто божевілля.
Solution number three: most refugees are in urban areas, in cities, not in camps. What would you or I want if we were a refugee in a city? We would want money to pay rent or buy clothes. That is the future of the humanitarian system, or a significant part of it: give people cash so that you boost the power of refugees and you'll help the local economy.
Розв'язок номер три: більшість біженців знаходяться саме в містах, а не в таборах. Якби ми були біженцями в місті, то що би нам хотілося? Ми б потребували грошей, щоб оплатити оренду чи купити одяг. Саме таким є майбутнє гуманітарної системи, чи її значної частини - дайте людям гроші, для того, щоб підтримати біженців, і допомогти місцевій економіці.
And there's a fourth solution, too, that's controversial but needs to be talked about. The most vulnerable refugees need to be given a new start and a new life in a new country, including in the West. The numbers are relatively small, hundreds of thousands, not millions, but the symbolism is huge. Now is not the time to be banning refugees, as the Trump administration proposes. It's a time to be embracing people who are victims of terror. And remember --
Існує також розв'язок номер чотири, який досить суперечливий, але його потрібно обговорити. Найменш захищеним категоріям біженців потрібно дати новий старт, нове життя в новій країні, в тому числі і на Заході. Чисельність відносно мала - сотні тисяч, а не мільйони, але символічність є величезною. Не на часі питання введення заборон для біженців, як це пропонує адміністрація Трампа. Це слушний момент для гостинного прийому людей-жертв терору. І пам'ятайте...
(Applause)
(Оплески)
Remember, anyone who asks you, "Are they properly vetted?" that's a really sensible and good question to ask. The truth is, refugees arriving for resettlement are more vetted than any other population arriving in our countries. So while it's reasonable to ask the question, it's not reasonable to say that refugee is another word for terrorist.
Пам'ятайте, коли задають питання: "Вони пройшли належний контроль?" то воно насправді доречне і важливе. Відверто кажучи, біженці, які змінюють країну проживання, проходять більш суворий контроль, ніж будь-які інші люди, які прибувають до нас. В той час, як задавати такі питання доречно, менш прийнятним є ототожнення біженця з словом "терорист".
Now, what happens --
Що ж відбувається...
(Applause)
(Оплески)
What happens when refugees can't get work, they can't get their kids into school, they can't get cash, they can't get a legal route to hope? What happens is they take risky journeys. I went to Lesbos, this beautiful Greek island, two years ago. It's a home to 90,000 people. In one year, 500,000 refugees went across the island. And I want to show you what I saw when I drove across to the north of the island: a pile of life jackets of those who had made it to shore. And when I looked closer, there were small life jackets for children, yellow ones. And I took this picture. You probably can't see the writing, but I want to read it for you. "Warning: will not protect against drowning." So in the 21st century, children are being given life jackets to reach safety in Europe even though those jackets will not save their lives if they fall out of the boat that is taking them there.
Що трапиться, якщо біженці не можуть отримати роботу, віддати власних дітей до школи, заробляти гроші й позбавлені легального засобу втілення мрій? Ці люди стануть на слизький шлях. Два роки тому я відвідав Лесбос - чудовий грецький острів. Який є домівкою для 90 000 людей. Протягом одного року 500 000 біженців пройшли через цей острів. Хочу вам показати, що саме я побачив, коли поїхав на північ острову - це купа рятувальних жилетів, залишених людьми, які зійшли на берег. Коли я придивився ближче, то там були маленькі рятувальні дитячі жилети - жилети жовтого кольору. Я сфотографував їх. Напевно, вам не видно напису, тому я прочитаю його. "Застереження: не захищає від утоплення." Отже, в 21-му сторіччі, дітям одягають рятувальні жилети, для того, щоб безпечно добратися до Європи, незважаючи на те, що це не збереже їм життя, якщо вони випадуть з човна, на якому вони знаходяться.
This is not just a crisis, it's a test. It's a test that civilizations have faced down the ages. It's a test of our humanity. It's a test of us in the Western world of who we are and what we stand for. It's a test of our character, not just our policies. And refugees are a hard case. They do come from faraway parts of the world. They have been through trauma. They're often of a different religion. Those are precisely the reasons we should be helping refugees, not a reason not to help them. And it's a reason to help them because of what it says about us. It's revealing of our values. Empathy and altruism are two of the foundations of civilization. Turn that empathy and altruism into action and we live out a basic moral credo.
Це не просто криза, це - випробування. Випробування, в якому цивілізації протистоять поколінням. Це мірило нашої людяності. Це іспит для нас - жителів Заходу - хто ми є і що ми являємо собою. Це перевірка не тільки наших правил, а й особистості. Біженці - це складний випадок. Вони приїжджають з віддалених куточків світу. Ці люди пережили травму. Часто біженці сповідують різні релігії. Саме з цих причин ми повинні допомагати біженцям, а не навпаки. Допомога - це той вчинок, який говорить сам за себе. Вчинок, який розкриває наші цінності. Співчуття і альтруїзм - це дві з основ цивілізації. Перетворивши емпатію й альтруїзм у справи, ми втілимо в життя базове моральне кредо.
And in the modern world, we have no excuse. We can't say we don't know what's happening in Juba, South Sudan, or Aleppo, Syria. It's there, in our smartphone in our hand. Ignorance is no excuse at all. Fail to help, and we show we have no moral compass at all.
В сучасному світі нам нема виправдання. Ми не можемо сказати, що ми не знаємо, що відбувається в Джубі (Південний Судан), чи в Алеппо (Сирія). Це знаходиться тут, в нашому смартфоні, який ми тримаємо в руці. Незнання - це взагалі не виправдання. Неспроможність допомогти свідчить про відсутність у нас моральних орієнтирів.
It's also revealing about whether we know our own history. The reason that refugees have rights around the world is because of extraordinary Western leadership by statesmen and women after the Second World War that became universal rights. Trash the protections of refugees, and we trash our own history. This is --
В цьому також проявляються і наші знання власної історії. Права біженців у світовому масштабі з'явилися завдяки лідерству Заходу та зусиллям політиків-чоловіків і жінок, і які після Другої світової війни набули статусу загальнолюдських прав. Критикуючи захист біженців, ми критикуємо нашу власну історію. Це...
(Applause)
(Оплески)
This is also revealing about the power of democracy as a refuge from dictatorship. How many politicians have you heard say, "We believe in the power of our example, not the example of our power." What they mean is what we stand for is more important than the bombs we drop. Refugees seeking sanctuary have seen the West as a source of hope and a place of haven. Russians, Iranians, Chinese, Eritreans, Cubans, they've come to the West for safety. We throw that away at our peril.
Це також демонструє владу демократії, в якості прихистку від диктатури. Скількох політиків ви чули, які б казали: "Ми віримо в силу нашого прикладу, а не в приклад нашої сили." Вони мають на увазі те саме, що і ми, і це важливіше, ніж скинуті нами бомби. Біженці, які шукають притулок, вважають Захід безпечним місцем і джерелом надії. Росіяни, іранці, китайці, еритрейці, кубинці - вони прийшли на Захід у пошуках безпеки. Ми відкинули це
And there's one other thing it reveals about us:
на власний страх і ризик.
whether we have any humility for our own mistakes. I'm not one of these people who believes that all the problems in the world are caused by the West. They're not. But when we make mistakes, we should recognize it. It's not an accident that the country which has taken more refugees than any other, the United States, has taken more refugees from Vietnam than any other country. It speaks to the history. But there's more recent history, in Iraq and Afghanistan. You can't make up for foreign policy errors by humanitarian action, but when you break something, you have a duty to try to help repair it, and that's our duty now.
Існує ще одна річ, яка викриває нас - це наявність в нас смирення за допущені помилки. Я не належу до людей, які вірять в те, що винуватцем всіх світових проблем є саме Захід. Це не вина Заходу. Проте, коли ми помиляємося, ми повинні це визнати. Не випадково, найвідкритішою державою для біженців є Сполучені штати, які прийняли більше біженців з В'єтнаму, ніж будь-яка інша країна. Про це свідчить історія. Але існує сучасніша історія, в Іраку і Афганістані. Ви не можете виправити помилки зовнішньої політики, проводячи гуманітарні акції, але коли ви щось ламаєте - то повинні посприяти полагодженню цього, і, наразі, це наш обов'язок.
Do you remember at the beginning of the talk, I said I wanted to explain that the refugee crisis was manageable, not insoluble? That's true. I want you to think in a new way, but I also want you to do things. If you're an employer, hire refugees. If you're persuaded by the arguments, take on the myths when family or friends or workmates repeat them. If you've got money, give it to charities that make a difference for refugees around the world. If you're a citizen, vote for politicians who will put into practice the solutions that I've talked about.
Ви пригадуєте, як на початку цієї промови я сказав, що хочу пояснити кризу біженців і те, що ця проблема має розв'язок? Це правда. Я хочу, щоб ви подивилися на це по-новому, але водночас вам потрібно також діяти. Якщо ви роботодавець, то найміть біженців. Якщо ці аргументи переконали вас, то розвійте міфи, які сім'я, друзі чи колеги повторюють. Якщо ви отримали гроші, то пожертвуйте їх, і цим самим суттєво допоможете біженцям у всьому світі. Якщо ви громадянин, то віддайте свій голос за політиків, які застосують на практиці розв'язки, про які я вже розказував.
(Applause)
(Оплески)
The duty to strangers shows itself in small ways and big, prosaic and heroic. In 1942, my aunt and my grandmother were living in Brussels under German occupation. They received a summons from the Nazi authorities to go to Brussels Railway Station. My grandmother immediately thought something was amiss. She pleaded with her relatives not to go to Brussels Railway Station. Her relatives said to her, "If we don't go, if we don't do what we're told, then we're going to be in trouble." You can guess what happened to the relatives who went to Brussels Railway Station. They were never seen again. But my grandmother and my aunt, they went to a small village south of Brussels where they'd been on holiday in the decade before, and they presented themselves at the house of the local farmer, a Catholic farmer called Monsieur Maurice, and they asked him to take them in. And he did, and by the end of the war, 17 Jews, I was told, were living in that village.
Обов'язок перед іноземцями проявляться у різний спосіб: невеликими вчинками та значними справами, прозаїчно та героїчно. В 1942 році моя тітка і моя бабуся жили в Брюсселі, яка була окупована Німеччиною. Вони отримали повістку від нацистської влади про виклик на залізничну станцію Брюсселя. Моя бабуся відразу відчула, що щось не так. Вона благала своїх родичів не їхати на залізничну станцію Брюсселя. Родичі відповіли їй: "Якщо ми не підемо, якщо ми не зробимо те, що нам сказали, у нас будуть неприємності." Не важко здогадатися, що трапилося з тими родичами, які пішли на залізничну станцію. Їх більше ніхто не бачив. А от моя тітка і моя бабуся поїхали в невеличке село, що на півдні Брюсселя, в якому вони вже були у відпустці десять років тому, і зупинилися в будинку місцевого фермера, католицького фермера - месьє Моріса, і попросили його взяти їх до себе. Він так і зробив, і до кінця війни, як мені сказали, в цьому селі жили 17 євреїв.
And when I was teenager, I asked my aunt, "Can you take me to meet Monsieur Maurice?" And she said, "Yeah, I can. He's still alive. Let's go and see him." And so, it must have been '83, '84, we went to see him. And I suppose, like only a teenager could, when I met him, he was this white-haired gentleman, I said to him, "Why did you do it? Why did you take that risk?" And he looked at me and he shrugged, and he said, in French, "On doit." "One must." It was innate in him. It was natural. And my point to you is it should be natural and innate in us, too. Tell yourself, this refugee crisis is manageable, not unsolvable, and each one of us has a personal responsibility to help make it so. Because this is about the rescue of us and our values as well as the rescue of refugees and their lives.
Якось підлітком я запитав у тітки: "Ти можеш відвести мене до месьє Моріса?" Вона відповіла: "Так, я можу. Він ще живий. Давай провідаємо його." Що ж, йому вже точно 83 чи 84 роки, ми поїхали до нього. Я гадаю, як це міг тільки підліток, коли я зустрів його, він був чоловіком з сивим волоссям, я запитав його: "Чому ви це зробили? Чому ви так ризикували?" Він глянув на мене, знизав плечима і відповів по-французьки: "On doit." "Хтось мусить." Для нього це вроджена поведінка. Вона була природньою. Хотілося б донести до вас, що і для нас таке поводження повинно бути природнім. Скажіть собі, що криза біженців - це проблема, яка має розв'язок, і кожен з нас несе особисту відповідальність, щоб допомогти в цьому. Тому що мова йде про наш порятунок і про збереження наших цінностей, так само, як і про порятунок біженців і їхнього життя.
Thank you very much indeed.
Я вам дуже дякую.
(Applause)
(Оплески)
Bruno Giussani: David, thank you. David Miliband: Thank you.
Бруно Джуссані: Дякую, Девіде. Девід Мілібенд: Дякую Вам.
BG: Those are strong suggestions and your call for individual responsibility is very strong as well, but I'm troubled by one thought, and it's this: you mentioned, and these are your words, "extraordinary Western leadership" which led 60-something years ago to the whole discussion about human rights, to the conventions on refugees, etc. etc. That leadership happened after a big trauma and happened in a consensual political space, and now we are in a divisive political space. Actually, refugees have become one of the divisive issues. So where will leadership come from today?
БД: Досить сильні пропозиції, як і ваш заклик до персональної відповідальності, але мене турбує одна думка, а саме: Ви згадали, і це ваші слова, "лідерство Заходу", який близько 60 років тому призвів до загального обговорення прав людини, до конвенції про біженців, тощо. Цей вплив Заходу мав місце після великої травми і проявився в площині політичного консенсусу, а тепер ми знаходимося в площині політичного розколу. Насправді, біженці стали одним з суперечливих питань. Отже, як проявиться цей вплив сьогодні?
DM: Well, I think that you're right to say that the leadership forged in war has a different temper and a different tempo and a different outlook than leadership forged in peace. And so my answer would be the leadership has got to come from below, not from above. I mean, a recurring theme of the conference this week has been about the democratization of power. And we've got to preserve our own democracies, but we've got to also activate our own democracies. And when people say to me, "There's a backlash against refugees," what I say to them is, "No, there's a polarization, and at the moment, those who are fearful are making more noise than those who are proud." And so my answer to your question is that we will sponsor and encourage and give confidence to leadership when we mobilize ourselves. And I think that when you are in a position of looking for leadership, you have to look inside and mobilize in your own community to try to create conditions for a different kind of settlement.
ДМ: Ну, я думаю, Ви маєте рацію, говорячи, що лідерство, яке здобуто під час війни, відрізняється характером, ритмом і поглядами від лідерства, яке загартовувалося в мирі. І тому моя відповідь буде така, що лідерство повинно йти з низів, а не з верхів. Я маю на увазі, що тематика конференції на цьому тижні стосувалася демократизації влади. Ми повинні зберегти наші демократичні держави, але нам слід також і активувати їх. Коли люди кажуть мені: "Існує негатив щодо біженців", то я їм відповідаю: "Ні, існує поляризація, і ,на даний момент, ті, які бояться, створюють більше галасу, ніж ті, які пишаються." Моя відповідь на ваше питання - ми заохотимо, підтримаємо і дамо впевненість лідерству, коли мобілізуємо себе. Я думаю, що процес пошуку лідерства повинен спонукати вас заглянути всередину, мобілізувати вас у власній громаді, спробувати створити умови для іншого типу домовленості.
BG: Thank you, David. Thanks for coming to TED.
БД: Дякую, Девіде. Дякую, що Ви прийшли на TED.
(Applause)
(Оплески)