My talk today is about something maybe a couple of you have already heard about. It's called the Arab Spring. Anyone heard of it?
Сьогодні я говоритиму про те, про що дехто з вас уже, напевно, чув. Про Арабську весну. Хто-небудь чув про це?
(Applause)
(Оплески)
So in 2011, power shifted, from the few to the many, from oval offices to central squares, from carefully guarded airwaves to open-source networks. But before Tahrir was a global symbol of liberation, there were representative surveys already giving people a voice in quieter but still powerful ways.
Отже, у 2011 влада перейшла від меншості до більшості, від овальних офісів до центральних площ, від ретельно контрольованого ефіру до вседоступності мережі. Але перед тим як площа Тахрір стала світовим символом свободи, уже проводили соціологічні опитування, що надавали людям можливість висловитися - тихіше, але з великим резонансом.
I study Muslim societies around the world at Gallup. Since 2001, we've interviewed hundreds of thousands of people -- young and old, men and women, educated and illiterate. My talk today draws on this research to reveal why Arabs rose up and what they want now.
Я вивчаю мусульманські спільноти з усього світу в Інституті Ґеллапа. Ще з 2001 року ми опитуємо сотні тисяч людей - юних і дорослих, чоловіків і жінок, освічених і неграмотних. Моя сьогоднішня доповідь опирається на ці дослідження, щоб з'ясувати, чому араби повстали і чого вони хочуть.
Now this region's very diverse, and every country is unique. But those who revolted shared a common set of grievances and have similar demands today. I'm going to focus a lot of my talk on Egypt. It has nothing to do with the fact that I was born there, of course. But it's the largest Arab country and it's also one with a great deal of influence. But I'm going to end by widening the lens to the entire region to look at the mundane topics of Arab views of religion and politics and how this impacts women, revealing some surprises along the way.
Цей регіон надзвичайно різноманітний, і кожна країна особлива. Але повстанці поділяють спільне невдоволення і висувають однакові вимоги. У своїй розповіді я приділю чималу увагу Єгипту. Звичайно, це не має нічого спільного з тим, що я там народилася. Але це найбільша арабська країна, яка має широку сферу впливу. Наприкінці я розповім про увесь регіон, розгляну банальні теми - релігійні та політичні погляди арабів і їхній вплив на жінок, а ще розкрию кілька несподіванок.
So after analyzing mounds of data, what we discovered was this: Unemployment and poverty alone did not lead to the Arab revolts of 2011. If an act of desperation by a Tunisian fruit vendor sparked these revolutions, it was the difference between what Arabs experienced and what they expected that provided the fuel.
Отже, опрацювавши гору даних, ми виявили, що безробіття і бідність - це не єдині чинники, які призвели до арабських заворушень 2011 року. Якщо акт відчаю туніських торговців фруктами викресав першу іскру революції, то саме різниця між рівнем життя арабів і їхніми сподіванками долила оливи до вогню.
To tell you what I mean, consider this trend in Egypt. On paper the country was doing great. In fact, it attracted accolades from multinational organizations because of its economic growth. But under the surface was a very different reality. In 2010, right before the revolution, even though GDP per capita had been growing at five percent for several years, Egyptians had never felt worse about their lives.
Ось що я маю на увазі - розгляньмо розвиток подій у Єгипті. На папері у країні все було добре. Вона отримала похвалу за економічне зростання від багатонаціональних організацій. Але під цим усім ховалася зовсім інша реальність. У 2010, перед революцією - хоча рівень ВВП на душу населення зріс за останні роки на 5 відсотків - єгиптянам жилось як ніколи погано.
Now this is very unusual, because globally we find that, not surprisingly, people feel better as their country gets richer. And that's because they have better job opportunities and their state offers better social services. But it was exactly the opposite in Egypt. As the country got more well-off, unemployment actually rose and people's satisfaction with things like housing and education plummeted. But it wasn't just anger at economic injustice. It was also people's deep longing for freedom. Contrary to the clash of civilizations theory, Arabs didn't despise Western liberty, they desired it.
І це дуже дивно, адже по всьому світу людям живеться краще, коли їхня країна процвітає. У них з'являються нові перспективи у роботі, а їхня держава пропонує кращі соціальні послуги. Але в Єгипті все відбувалося навпаки. Коли країна збагачувалася, безробіття зростало, а рівень задоволення людей житлом і роботою різко падав. Однак гнів був спрямований не тільки проти економічної несправедливості. Це була також палка жага до свободи. Напротивагу теорії про зіткнення цивілізацій, араби не ставилися з презирством до свободи Заходу - вони прагнули її.
As early as 2001, we asked Arabs, and Muslims in general around the world, what they admired most about the West. Among the most frequent responses was liberty and justice. In their own words to an open-ended question we heard, "Their political system is transparent and it's following democracy in its true sense." Another said it was "liberty and freedom and being open-minded with each other." Majorities as high as 90 percent and greater in Egypt, Indonesia and Iran told us in 2005 that if they were to write a new constitution for a theoretical new country that they would guarantee freedom of speech as a fundamental right, especially in Egypt. Eighty-eight percent said moving toward greater democracy would help Muslims progress -- the highest percentage of any country we surveyed.
Ще 2011 року ми опитали арабів і мусульман по цілому світу, що їх найбільше приваблює на Заході. Найчастіше люди відповідали - свобода і справедливість. Ось яку відповідь вони давали на відкриті запитання: "Їхня політична система прозора і служить демократії у її первинному розумінні". Інші говорили, що це "воля і свобода, а також можливість відкрито висловлювати свою думку". Більшість мешканців - 90 відсотків, а то й більше - у Єгипті, Індонезії та Ірані, сказали нам у 2005 році, що якби їм довелося написати нову конституцію для уявної нової держави, вони б гарантували свободу слова як основне право, особливо в Єгипті. 88 відсотків заявили, що зміцнення демократії стане рушійною силою прогресу у мусульманських країнах - - і це найвищий відсоток зі всіх країн, які ми досліджували.
But pressed up against these democratic aspirations was a very different day-to-day experience, especially in Egypt. While aspiring to democracy the most, they were the least likely population in the world to say that they had actually voiced their opinion to a public official in the last month -- at only four percent. So while economic development made a few people rich, it left many more worse off. As people felt less and less free, they also felt less and less provided for. So rather than viewing their former regimes as generous if overprotective fathers, they viewed them as essentially prison wardens.
Але день у день демократичні прагнення арабів придушували, особливо у Єгипті. Спраглі демократії, вони мали найменший шанс у світі висловити свою думку державним посадовцям за останній місяць - - на це спромоглись тільки 4 відсотки опитаних. Кілька людей збагатилося завдяки економічному зростанню, тоді як решта зубожіла. Люди відчували щораз меншу свободу, а також те, що держава про них більше не дбає. Таким чином, вони більше не вважали колишніх вождів щедрими батьками, які про них піклуються день і ніч - а справжніми наглядачами в'язниці.
So now that Egyptians have ended Mubarak's 30-year rule, they potentially could be an example for the region. If Egypt is to succeed at building a society based on the rule of law, it could be a model. If, however, the core issues that propelled the revolution aren't addressed, the consequences could be catastrophic -- not just for Egypt, but for the entire region.
Єгиптяни, які поклали край 30-річному правлінню Мубарака, могли б стати взірцем для всього мусульманського світу. Якщо Єгипет зможе створити суспільство, побудоване на верховенстві права, його візьмуть за зразок і інші. Однак якщо проблеми, що призвели до революції, проігнорують, то наслідки будуть катастрофічні не тільки для Єгипту, а й для усього регіону.
The signs don't look good, some have said. Islamists, not the young liberals that sparked the revolution, won the majority in Parliament. The military council has cracked down on civil society and protests and the country's economy continues to suffer. Evaluating Egypt on this basis alone, however, ignores the real revolution. Because Egyptians are more optimistic than they have been in years, far less divided on religious-secular lines than we would think and poised for the demands of democracy.
Дехто скаже, що прогнози не з найкращих. Більшість місць у парламенті отримали ісламісти, а не молоді ліберали, що розпалили революцію. Військова рада вжила суворих заходів щодо мирного населення і протестуючих, а економіка держави і далі зазнає краху. Однак якщо ми будемо оцінювати Єгипет тільки за цією міркою, то знехтуємо справжньою революцією. Адже єгиптяни налаштовані найоптимістичніше за багато років. Поділ на релігійне і світське вже не такий різкий, як ми собі гадаємо. Вони по-справжньому готові до вимог демократії.
Whether they support Islamists or liberals, Egyptians' priorities for this government are identical, and they are jobs, stability and education, not moral policing. But most of all, for the first time in decades, they expect to be active participants, not spectators, in the affairs of their country.
Кого б єгиптяни не підтримували - ісламістів чи лібералів - головні вимоги до уряду незмінні: робочі місця, стабільність і освіта, а не дотримання моральних норм. Але найважливіше, що вперше за десятиліття, вони прагнуть брати активну участь у вирішенні справ своєї країни, а не стояти осторонь.
I was meeting with a group of newly-elected parliamentarians from Egypt and Tunisia a couple of weeks ago. And what really struck me about them was that they weren't only optimistic, but they kind of struck me as nervous, for lack of a better word. One said to me, "Our people used to gather in cafes to watch football" -- or soccer, as we say in America -- "and now they gather to watch Parliament." (Laughter) "They're really watching us, and we can't help but worry that we're not going to live up to their expectations." And what really struck me is that less than 24 months ago, it was the people that were nervous about being watched by their government.
Я зустрічалася із групою новообраних парламентарів з Єгипту і Тунісу декілька тижнів тому. І була вражена тим, що вони були не тільки позитивно налаштовані, а й дещо схвильовані, якщо можна так сказати. Один із них сказав мені: "Наші люди зазвичай збиралися в кафе, щоб дивитися футбол" - чи то сокер, як ми кажемо в Америці - "а зараз вони збираються разом, щоб дивитися парламентські сесії". (Сміх) "Вони й справді спостерігають за нами, і ми не можемо не хвилюватися, що ми не виправдаємо їхніх сподівань. Мене страшенно зворушило те, що менш ніж 24 місяці тому ці люди самі хвилювалися, що за ними спостерігає уряд.
And the reason that they're expecting a lot is because they have a new-found hope for the future. So right before the revolution we said that Egyptians had never felt worse about their lives, but not only that, they thought their future would be no better. What really changed after the ouster of Mubarak wasn't that life got easier. It actually got harder. But people's expectations for their future went up significantly. And this hope, this optimism, endured a year of turbulent transition.
Вони мають такі великі сподіванки тому, що у них з'явилися нові надії на майбутнє. Отже, перед самою революцією ми говорили, що єгиптянам жилося як ніколи погано. До того ж, вони були переконані, що їхнє майбутнє не поліпшиться. Після відставки Мубарака дещо змінилося - життя не стало легшим. Насправді воно стало важчим. Але людські надії щодо майбутнього значно зросли. І ця надія, цей оптимізм витримали рік бурхливих змін.
One reason that there's this optimism is because, contrary to what many people have said, most Egyptians think things really have changed in many ways. So while Egyptians were known for their single-digit turnout in elections before the revolution, the last election had around 70 percent voter turnout -- men and women. Where scarcely a quarter believed in the honesty of elections in 2010 -- I'm surprised it was a quarter -- 90 percent thought that this last election was honest. Now why this matters is because we discovered a link between people's faith in their democratic process and their faith that oppressed people can change their situation through peaceful means alone.
Люди не втрачають оптимізму, бо хоч би що там не казали, а більшість єгиптян вважають, що насправді все дуже змінилося. Раніше, до революції, єгиптяни не приходили на виборчі дільниці, тоді як на останніх виборах проголосувало 70 відсотків мешканців - чоловіків і жінок. Там, де ще 2010 року тільки чверть населення вірила у чесні вибори. Я здивована, що знайшлася чверть, яка все-таки вірила. 90 відсотків вважають, що це голосування було чесним. Це важливо, адже ми віднайшли зв'язок між вірою людей у демократичний процес і переконанням, що пригноблений народ може змінити ситуацію мирним шляхом.
(Applause)
(Оплески)
Now I know what some of you are thinking. The Egyptian people, and many other Arabs who've revolted and are in transition, have very high expectations of the government. They're just victims of a long-time autocracy, expecting a paternal state to solve all their problems. But this conclusion would ignore a tectonic shift taking place in Egypt far from the cameras in Tahrir Square. And that is Egyptians' elevated expectations are placed first on themselves.
Я знаю, що дехто з вас зараз думає, що єгипетський народ як і багато інших арабських народів, що повстали чи переживають перехідний період, сподівається надзвичайно багато від свого уряду. Вони всього-на-всього жертви довготривалого самодержавства, які гадають, що успадковані гроші розв'яжуть усі їхні проблеми. Але цей висновок не бере до уваги шалених змін, які відбуваються у Єгипті далеко від об'єктивів камер на площі Тахрір. Великі сподівання єгиптяни насамперед покладають на самих себе.
In the country once known for its passive resignation, where, as bad as things got, only four percent expressed their opinion to a public official, today 90 percent tell us that if there's a problem in their community, it's up to them to fix it. (Applause) And three-fourths believe they not only have the responsibility, but the power to make change.
У країні, де панувала горезвісна пасивна байдужість, де все було вкрай погано, тільки 4 відсотки жителів висловлювали свої погляди державним посадовцям, а сьогодні 90 відсотків кажуть нам, що якщо виникає проблема у їхній громаді, то вони самі її залагодять. (Оплески) І три чверті вірять, що вони не тільки несуть відповідальність, а й у силах щось змінити.
And this empowerment also applies to women, whose role in the revolts cannot be underestimated. They were doctors and dissidents, artists and organizers. A full third of those who braved tanks and tear gas to ask or to demand liberty and justice in Egypt were women.
Розширилися права і можливості жінок, чию роль у повстаннях неможливо недооцінити. Вони були лікарями й дисидентами, митцями й організаторами. Третина з тих, хто cтерпів танки і сльозогінний газ, щоб просити й вимагати свободу і справедливість, були жінками.
(Applause)
(Оплески)
Now people have raised some real concerns about what the rise of Islamist parties means for women. What we've found about the role of religion in law and the role of religion in society is that there's no female consensus. We found that women in one country look more like the men in that country than their female counterparts across the border. Now what this suggests is that how women view religion's role in society is shaped more by their own country's culture and context than one monolithic view that religion is simply bad for women. Where women agree, however, is on their own role, and that it must be central and active.
Сьогодні люди по-справжньому занепокоїлися тим, що означає для жіноцтва зростання ісламістських партій. Ми дослідили місце релігії у законі та її роль у суспільстві і дізналися, що закон і суспільство по-різному ставляться до жінок. Ми виявили, що жінки в одній країні схожі радше на чоловіків у цій країні, ніж на жінок, що мешкають за кордоном. Це свідчить про те, що погляди жінок на роль релігії у суспільстві залежать від культури їхньої країни, а не від закам'янілого переконання, що релігія вважає жінок злом. Але усі жінки погоджуються, що їхня роль має бути центральною і активною.
And here is where we see the greatest gender difference within a country -- on the issue of women's rights. Now how men feel about women's rights matters to the future of this region. Because we discovered a link between men's support for women's employment and how many women are actually employed in professional fields in that country.
Саме у цьому і полягає найбільша гендерна відмінність усередині країни - щодо прав жінок. Те, як чоловіки ставляться до прав жінок, визначає майбутнє цього регіону. Тому що ми виявили зв'язок між тим, наскільки чоловіки підтримують працевлаштування жінок, і тим, скільки жінок фактично працюють у професійних галузях країни.
So the question becomes, What drives men's support for women's rights? What about men's views of religion and law? [Does] a man's opinion of the role of religion in politics shape their view of women's rights? The answer is no. We found absolutely no correlation, no impact whatsoever, between these two variables. What drives men's support for women's employment is men's employment, their level of education as well as a high score on their country's U.N. Human Development Index. What this means is that human development, not secularization, is what's key to women's empowerment in the transforming Middle East.
Отже, виникає запитання: що заохочує чоловіків підтримувати права жінок? А як щодо поглядів чоловіків на релігію і право? Чи чоловічі погляди на роль релігії у політиці формують їхнє ставлення до прав жінок? Відповідь - ні. Ми не знайшли жодних співвідношень, ніякої залежності між цими двома змінними. Чи підтримуватимуть чоловіки працевлаштування жінок залежить від того, чи ці чоловіки самі працюють, який рівень освіти вони мають, і який рейтинг за шкалою індексу розвитку людського потенціалу має їхня країна. Це означає, що людський розвиток, а не секуляризація, є ключем до розширення прав і можливостей жінок у перетворенні Близького Сходу.
And the transformation continues. From Wall Street to Mohammed Mahmoud Street, it has never been more important to understand the aspirations of ordinary people.
І ця зміна триває. Від Волл-стріт до Могаммед-Магмуд-стріт. Ще ніколи не було так важливо зрозуміти сподівання простих людей.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)