I'm a journalist, so I like to look for the untold stories, the lives that quietly play out under the scream of headlines. I've also been going about the business of putting down roots, choosing a partner, making babies. So for the last few years, I've been trying to understand what constitutes the 21st-century good life, both because I'm fascinated by the moral and philosophical implications, but also because I'm in desperate need of answers myself.
Я - журналістка, тож мені подобається вишукувати нерозказані історії, життя, музика якого тихо звучить під вереск заголовків. Я також проходила всі етапи укорінення на новому місці, вибору супутника життя та народження дітей. Тож останні кілька років я намагалась зрозуміти, чим є гарне життя у 21-му сторіччі, не тільки через моральне та філософське значення, а й тому, що я сама відчайдушно потребую відповіді.
We live in tenuous times. In fact, for the first time in American history, the majority of parents do not think that their kids will be better off than they were. This is true of rich and poor, men and women. Now, some of you might hear this and feel sad. After all, America is deeply invested in this idea of economic transcendence, that every generation kind of leapfrogs the one before it, earning more, buying more, being more. We've exported this dream all over the world, so kids in Brazil and China and even Kenya inherit our insatiable expectation for more. But when I read this historic poll for the first time, it didn't actually make me feel sad. It felt like a provocation. "Better off" -- based on whose standards?
Ми живемо в нестабільний час. Фактично вперше в історії Америки більшість батьків не вважають, що їхні діти житимуть краще, ніж вони. Це стосується як багатих, так і бідних, як чоловіків, так і жінок. Дехто з вас, почувши це, можливо засмутиться. Зрештою Америка дуже націлена на цю ідею економічної переваги, де кожне наступне покоління випереджатиме попереднє, заробляючи більше, купуючи більше, будучи більшим у всьому. Ми експортували цю мрію по всьому світу, тож діти в Бразилії, Китаї і навіть в Кенії успадкують наше ненаситне бажання більшого. Коли я вперше прочитала це історичне опитування, воно, власне, не засмутило мене. Це здавалось провокацією. Які існують стандарти "заможності" ?
Is "better off" finding a secure job that you can count on for the rest of your life? Those are nearly extinct. People move jobs, on average, every 4.7 years, and it's estimated that by 2020, nearly half of Americans will be freelancers. OK, so is better off just a number? Is it about earning as much as you possibly can? By that singular measurement, we are failing. Median per capita income has been flat since about 2000, adjusted for inflation. All right, so is better off getting a big house with a white picket fence? Less of us are doing that. Nearly five million people lost their homes in the Great Recession, and even more of us sobered up about the lengths we were willing to go -- or be tricked into going, in many predatory cases -- to hold that deed. Home-ownership rates are at their lowest since 1995.
Чи "заможність" - це стабільна робота, на яку ти можеш розраховувати до кінця свого життя? Такого вже майже не існує. Люди в середньому змінюють роботу кожні 4,7 років, і підраховано, що до 2020 року майже половина американців будуть фрілансерами. Гаразд, чи заможність є всього лише числом? Чи означає вона заробляння якомога більше грошей? За цим єдиним показником ми в програші. Лінія середнього доходу на душу населення була прямою приблизно з 2000 року, враховуючи інфляцію. Гаразд, тож бути заможним - це мати великий будинок з білим парканчиком? Небагато з нас мають такий. Майже 5 мільйонів людей втратили своє житло під час Великої рецесії, і навіть більшість з нас протверезіли при масштабах, які ми були охочі пройти, чи готові впійматись у пастку хижаків, щоб триматись даного курсу. Рівень володіння житлом перебуває на найнижчому рівні з 1995.
All right, so we're not finding steady employment, we're not earning as much money, and we're not living in big fancy houses. Toll the funeral bells for everything that made America great. But, are those the best measurements of a country's greatness, of a life well lived? What I think makes America great is its spirit of reinvention. In the wake of the Great Recession, more and more Americans are redefining what "better off" really means. Turns out, it has more to do with community and creativity than dollars and cents.
Гаразд, ми не маємо постійної роботи, ми не заробляємо так багато грошей і не живемо у великих будинках з парканами. Нехай звучить похоронний дзвін за всім тим, що зробило Америку великою. Але, чи це найкращі показники величі країни, добре прожитого життя? Я вважаю, що великою Америку робить дух самооновлення. В результаті Великої рецесії дедалі більше американців переглядають справжнє значення "заможності". Виявляється, тут грають більшу роль спільнота та творчість, ніж долари і центи.
Now, let me be very clear: the 14.8 percent of Americans living in poverty need money, plain and simple. And all of us need policies that protect us from exploitation by employers and financial institutions. Nothing that follows is meant to suggest that the gap between rich and poor is anything but profoundly immoral. But, too often we let the conversation stop there. We talk about poverty as if it were a monolithic experience; about the poor as if they were solely victims. Part of what I've learned in my research and reporting is that the art of living well is often practiced most masterfully by the most vulnerable.
Дозвольте мені прояснити ситуацію: 14,8% американців, живучи в бідності, потребують грошей, це просто і зрозуміло. Нам усім потрібна політика, яка захищатиме нас від експлуатації роботодавцями та фінансовими закладами. Нічого із викладеного не говорить про те, що розрив між багатими та бідними є глибоко аморальним. Але, занадто часто наша розмова на цьому і завершується. Ми говоримо про бідність так, начебто це однотипний досвід, про бідних виключно як про жертв. Мої дослідження та звіти продемонстрували мені, що мистецтво добре жити часто найвіртуозніше практикують найвразливіші групи людей.
Now, if necessity is the mother of invention, I've come to believe that recession can be the father of consciousness. It confronts us with profound questions, questions we might be too lazy or distracted to ask in times of relative comfort. How should we work? How should we live? All of us, whether we realize it or not, seek answers to these questions, with our ancestors kind of whispering in our ears.
Якщо необхідність є матір'ю винаходу, то я схильна вірити, що економічний спад може бути батьком свідомості. Це ставить нас перед серйозними питаннями, питаннями, для яких ми були занадто спантеличені чи ліниві в часи відносного комфорту. Як ми повинні працювати? Як ми повинні жити? Всі ми, незалежно від того, чи ми це усвідомлюємо, шукаємо відповіді на ці питання, разом із нашими предками, які ніби шепочуть нам у вуха.
My great-grandfather was a drunk in Detroit, who sometimes managed to hold down a factory job. He had, as unbelievable as it might sound, 21 children, with one woman, my great-grandmother, who died at 47 years old of ovarian cancer. Now, I'm pregnant with my second child, and I cannot even fathom what she must have gone through. And if you're trying to do the math -- there were six sets of twins. So my grandfather, their son, became a traveling salesman, and he lived boom and bust. So my dad grew up answering the door for debt collectors and pretending his parents weren't home. He actually took his braces off himself with pliers in the garage, when his father admitted he didn't have money to go back to the orthodontist. So my dad, unsurprisingly, became a bankruptcy lawyer. Couldn't write this in a novel, right? He was obsessed with providing a secure foundation for my brother and I.
Мій прадід був п'яницею в Детройті, якому іноді вдавалось втриматись на роботі на фабриці. Він мав, як би це неймовірно звучало, 21 дитину з однією жінкою, моєю прабабусею, яка померла в 47 років від раку яєчників. Зараз я вагітна другою дитиною і не можу навіть уявити, через що вона пройшла. Якщо ви намагаєтесь підрахувати, то 6 пар близнюків. Тож мій дід, їхній син, став комівояжером і жив від підйому до спаду. Тож мій дід виріс, відповідаючи через двері колекторам, та роблячи вигляд, що батьків немає вдома. Він сам зняв із себе брекети плоскогубцями в гаражі, коли батько повідомив йому, що немає грошей знову піти до ортодонта. Тож не дивно, що мій тато став юристом з питань банкрутства. Можна книгу написати, чи не так? Він був одержимий забезпеченням матеріального достатку для мене та мого брата.
So I ask these questions by way of a few generations of struggle. My parents made sure that I grew up on a kind of steady ground that allows one to question and risk and leap. And ironically, and probably sometimes to their frustration, it is their steadfast commitment to security that allows me to question its value, or at least its value as we've historically defined it in the 21st century.
Тож я ставлю ці питання, продовжуючи шлях кількох поколінь, які боролись за виживання. Мої батьки впевнились, що я зростаю на твердому ґрунті, який дає мені змогу поставити під сумнів політику ризику та скачку. За іронією долі - і, мабуть, це не раз їх розчаровує - саме їхнє незмінне прагнення до безпеки дає мені змогу поставити під сумнів її цінність чи принаймні ту цінність, якою ми історично наділили її в 21 сторіччі.
So let's dig into this first question: How should we work? We should work like our mothers. That's right -- we've spent decades trying to fit women into a work world built for company men. And many have done backbends to fit in, but others have carved a more unconventional path, creating a patchwork of meaning and money with enough flexibility to do what they need to do for those that they love. My mom called it "just making it work." Today I hear life coaches call it "a portfolio career." Whatever you call it, more and more men are craving these whole, if not harried, lives. They're waking up to their desire and duty to be present fathers and sons.
Розберімось у першому питанні: як нам працювати? Ми повинні працювати так, як наші матері. Правильно - ми витратили десятиліття, підлаштовуючи жінок до світу праці, побудованого для чоловіків. Чимало прогинались, щоб пробитись туди, але інші ступили на більш нетрадиційний шлях, склавши пазл із сенсу та грошей, достатньо гнучкий, щоб робити те, що вони хочуть, для тих, кого вони люблять. Моя мама звала це: "просто зробити так, щоб усе працювало". Сьогодні, я чую, що тренери називають це "набором кар'єр". Та хоч як ви це назвете, щораз більше людей прагнуть такого цілісного, неквапливого життя. У них прокидається бажання та обов'язок стати батьками та синами, які беруть участь у житті сім'ї.
Now, artist Ann Hamilton has said, "Labor is a way of knowing." Labor is a way of knowing. In other words, what we work on is what we understand about the world. If this is true, and I think it is, then women who have disproportionately cared for the little ones and the sick ones and the aging ones, have disproportionately benefited from the most profound kind of knowing there is: knowing the human condition. By prioritizing care, men are, in a sense, staking their claim to the full range of human existence.
Художниця Енн Гамільтон говорила: "Праця - це спосіб пізнання". Праця - це спосіб пізнання. Іншими словами, те, над чим ми працюємо - це те, як ми розуміємо світ. Якщо це правда, а я думаю це справді так, тоді жінки, які в різних масштабах дбали про маленьких, хворих, старих, мали й різного типу користь від найскладнішого виду пізнання: пізнання людської природи. Ставлячи допомогу на перше місце, чоловіки, можна сказати, ставлять свої вимоги всьому спектру людського існування.
Now, this means the nine-to-five no longer works for anyone. Punch clocks are becoming obsolete, as are career ladders. Whole industries are being born and dying every day. It's all nonlinear from here. So we need to stop asking kids, "What do you want to be when you grow up?" and start asking them, "How do you want to be when you grow up?" Their work will constantly change. The common denominator is them. So the more they understand their gifts and create crews of ideal collaborators, the better off they will be.
Це означає, що робота на повну ставку вже не діє. Табельний таймер стає застарілим, як і кар'єрні сходи. Щодня з'являються та зникають цілі підприємства. Звідси вся нестабільність. Тому варто припинити запитувати дітей: "Ким ти хочеш стати, коли виростеш?" і почати питати їх: "Як ти хочеш бути, коли виростеш?" Їхня робота буде постійно змінюватись. Лише вони будуть спільним знаменником. Що більше вони розумітимуть свої таланти та створюватимуть команди ідеальних співробітників, то кращими стануть.
The challenge ahead is to reinvent the social safety net to fit this increasingly fragmented economy. We need portable health benefits. We need policies that reflect that everyone deserves to be vulnerable or care for vulnerable others, without becoming destitute. We need to seriously consider a universal basic income. We need to reinvent labor organizing. The promise of a work world that is structured to actually fit our 21st century values, not some archaic idea about bringing home the bacon, is long overdue -- just ask your mother.
Перед нами виклик - заново створити мережу соціального захисту, щоб вписатись у цю все більш фрагментарну економіку. Нам потрібні портативні переваги для здоров'я. Нам потрібна політика, яка говоритиме, що кожен має право бути вразливим чи дбати про вразливих, не ставши самому злиденним. Потрібно серйозно обміркувати питання загального базового доходу. Потрібно заново розробити організацію праці. Перспектива робочого світу, який відповідатиме цінностям 21-го сторіччя, а не якоїсь архаїчної ідеї, як заробити на хліб з маслом, вона вже давно назріла -- запитайте вашу маму.
Now, how about the second question: How should we live? We should live like our immigrant ancestors. When they came to America, they often shared apartments, survival tactics, child care -- always knew how to fill one more belly, no matter how small the food available. But they were told that success meant leaving the village behind and pursuing that iconic symbol of the American Dream, the white picket fence. And even today, we see a white picket fence and we think success, self-possession. But when you strip away the sentimentality, what it really does is divides us. Many Americans are rejecting the white picket fence and the kind of highly privatized life that happened within it, and reclaiming village life, reclaiming interdependence instead.
Як щодо другого питання: Як нам жити? Нам варто жити так, як колись жили наші предки-емігранти. Коли вони прибули до Америки, то ділились житлом, порадами з виживання і догляду за дітьми -- вони завжди знали, як знайти їжу ще для одного, незалежно від того, як мало було їжі. Та вони говорили, що успіх значить покинути село і йти до культового символу Американської Мрії, білого парканчику. І навіть сьогодні, коли ми бачимо білий паркан, то бачимо успіх та впевненість. Та відкиньте всю сентиментальність, і побачите, що саме це нас розділяє. Чимало американців відкидають ідею білого парканчику і дуже приватного життя всередині нього, та повертаються до сільського життя, наголошуючи на взаємозалежності.
Fifty million of us, for example, live in intergenerational households. This number exploded with the Great Recession, but it turns out people actually like living this way. Two-thirds of those who are living with multiple generations under one roof say it's improved their relationships. Some people are choosing to share homes not with family, but with other people who understand the health and economic benefits of daily community. CoAbode, an online platform for single moms looking to share homes with other single moms, has 50,000 users. And people over 65 are especially prone to be looking for these alternative living arrangements. They understand that their quality of life depends on a mix of solitude and solidarity. Which is true of all of us when you think about it, young and old alike. For too long, we've pretended that happiness is a king in his castle. But all the research proves otherwise. It shows that the healthiest, happiest and even safest -- in terms of both climate change disaster, in terms of crime, all of that -- are Americans who live lives intertwined with their neighbors.
Наприклад, 50 мільйонів живуть у будинках, які належать різним поколінням. Це число зросло під час Великого спаду, але, так чи інакше, людям подобається так жити. Дві третини з тих, хто живе під одним дахом з різними поколіннями говорять, що це покращує відносини. Дехто ділить будинок не з сім'єю, а з іншими людьми, які розуміють переваги для економіки та здоров'я при щоденному житті в спільноті. Онлайн-платформа CoAbode для одиноких мам, які хочуть знімати квартиру з іншими одинокими матусями, налічує 50,000 користувачів. І люди за 65 особливо схильні до пошуку таких альтернативних життєвих укладів. Вони розуміють, що якість їхнього життя залежить від поєднання самотності та взаємодопомоги. Так само і для нас, якщо подумати, чи для молодих чи старих. Занадто довго ми робили вигляд, що щастя - це бути королем у своєму замку. Та всі дослідження показують протилежне. Вони доводять, що найздоровішими, найщасливішими та найзахищенішими -- як від кліматичних катастроф, так і від злочинності, від всього цього -- є ті американці, котрі тісно спілкуються зі своїми сусідами.
Now, I've experienced this firsthand. For the last few years, I've been living in a cohousing community. It's 1.5 acres of persimmon trees, this prolific blackberry bush that snakes around a community garden, all smack-dab, by the way, in the middle of urban Oakland. The nine units are all built to be different, different sizes, different shapes, but they're meant to be as green as possible. So big, shiny black solar cells on our roof mean our electricity bill rarely exceeds more than five bucks in a month. The 25 of us who live there are all different ages and political persuasions and professions, and we live in homes that have everything a typical home would have. But additionally, we share an industrial-sized kitchen and eating area, where we have common meals twice a week.
Я відчула це на собі. Останні кілька років я живу в сусідській спільноті. Це півтора акра хурми, ось ці пишні ожинові кущі, які огинають наш сад, до речі, прямісінько в центрі урбаністичного Окланду. Всі 9 будинків побудовані дуже різними, різного розміру та стилю, однак вони призначені бути, наскільки це можливо, екологічними. А великі, блискучі чорні сонячні батареї на даху означають, що наш рахунок за електроенергію рідко перевищує 5 доларів на місяць. Всі 25 людей, які тут живуть, мають різний вік та політичні переконання та профессії, ми живемо в будинках, у яких є все те, що і в звичайних домівках. Крім того, ми разом ділимо промислового рівня кухню та їдальню, де двічі на тиждень всі разом їмо.
Now, people, when I tell them I live like this, often have one of two extreme reactions. Either they say, "Why doesn't everyone live like this?" Or they say, "That sounds totally horrifying. I would never want to do that." So let me reassure you: there is a sacred respect for privacy among us, but also a commitment to what we call "radical hospitality" -- not the kind advertised by the Four Seasons, but the kind that says that every single person is worthy of kindness, full stop, end of sentence.
Коли я говорю про свій спосіб життя, то отримую дві протилежні реакції. Одні кажуть: "Чому кожен так не живе?" Інші говорять: "Звучить жахливо. Я б ніколи так не жив". Дозвольте мені вас запевнити: для нас приватність - священна, відчуття обов'язку до того, що ми звемо "радикальною гостинністю" -- не тією розрекламованою в готелях "Чотири сезони", а та, що стверджує, що кожна людина заслуговує на доброту, ось і все.
The biggest surprise for me of living in a community like this? You share all the domestic labor -- the repairing, the cooking, the weeding -- but you also share the emotional labor. Rather than depending only on the idealized family unit to get all of your emotional needs met, you have two dozen other people that you can go to to talk about a hard day at work or troubleshoot how to handle an abusive teacher. Teenagers in our community will often go to an adult that is not their parent to ask for advice. It's what bell hooks called "revolutionary parenting," this humble acknowledgment that kids are healthier when they have a wider range of adults to emulate and count on. Turns out, adults are healthier, too. It's a lot of pressure, trying to be that perfect family behind that white picket fence.
Найбільший сюрприз від проживання у такій спільноті? Ви виконуєте разом всю роботу по дому -- ремонт, приготування їжі, весілля -- крім того, ви розділяєте й емоційну працю. Замість того, щоб залежати тільки від від однієї ідеалізованої сім'ї, яка задовольняє всі ваші емоційні потреби, у вас є два десятки інших людей до яких ви можете піти і поговорити про тяжкий робочий день, чи як дати раду з неприємним вчителем. Підлітки у нашій спільноті часто ходять до дорослих, які не є їхніми батьками, щоб спитати поради. Белл Гукс називала це "революційним батьківством", це скромне визнання того, що діти будуть здоровішими, маючи широке коло дорослих, на яких можна розраховувати та наслідувати їх. Виявляється, що й дорослі стають здоровішими. Занадто великий тиск відчувають всі ті, хто намагаються бути ідеальною сім'єю за білим парканчиком.
The "new better off," as I've come to call it, is less about investing in the perfect family and more about investing in the imperfect village, whether that's relatives living under one roof, a cohousing community like mine, or just a bunch of neighbors who pledge to really know and look out for one another. It's good common sense, right? And yet, money has often made us dumb about reaching out. The most reliable wealth is found in relationship.
Нове "покращення", як я назвало його, вже означає менше інвестування в ідеальну сім'ю та більше інвестування в неідеальне селище, чи це родичі, які живуть під одним дахом, чи в сусідському співмешканні, як у мене, чи просто групка сусідів, які обіцяють цікавитись та приглядати одне за одним. Тут присутній здоровий глузд, чи не так? Тим не менше, гроші часто роблять нас німими, коли ми намагаємось отримати їх. Найнадійніше багатство знаходиться у відносинах.
The new better off is not an individual prospect at all. In fact, if you're a failure or you think you're a failure, I've got some good news for you: you might be a success by standards you have not yet honored. Maybe you're a mediocre earner but a masterful father. Maybe you can't afford your dream home, but you throw legendary neighborhood parties. If you're a textbook success, the implications of what I'm saying could be more grim for you. You might be a failure by standards you hold dear but that the world doesn't reward. Only you can know.
Нове "покращення" - це вже не індивідуальна перспектива. Фактично, якщо ви невдаха або ви про себе так думаєте, у мене для вас є хороші новини: ви можете бути успішними за стандартами, на яких ви ще не звернули увагу. Ви можете бути посереднім працівником, але відмінним батьком. Можливо, ви не можете дозволити собі будинок мрії, зате можете влаштовувати легендарні вечірки для сусідів. Якщо маєте успіх з книгами, наслідки того, що я кажу можуть бути похмурішими для вас. Ви можете не відповідати стандартам, що їх ви вважаєте важливими та якими не дорожить світ. Лише ви можете знати.
I know that I am not a tribute to my great-grandmother, who lived such a short and brutish life, if I earn enough money to afford every creature comfort. You can't buy your way out of suffering or into meaning. There is no home big enough to erase the pain that she must have endured. I am a tribute to her if I live a life as connected and courageous as possible. In the midst of such widespread uncertainty, we may, in fact, be insecure. But we can let that insecurity make us brittle or supple. We can turn inward, lose faith in the power of institutions to change -- even lose faith in ourselves. Or we can turn outward, cultivate faith in our ability to reach out, to connect, to create.
Я знаю, що не віддам належне моїй прабабусі, яка прожила таке коротке та скотське життя, якщо зароблю достатньо грошей, щоб забезпечити комфорт кожній істоті. Ви не зможете купити собі життя без страждань та зі змістом. Не існує настільки великого будинку, який би стер весь той біль, що вона пережила. Я віддам їй данину поваги, якщо житиму якомога сміливішим та прив'язанішим до суспільства життям. У розпал такої поширеної невпевненості, ми можемо почуватись незахищеними. Ми можемо дозволити цьому почуттю зробити нас крихкими чи м'якими. Ми можемо зануритись у себе, втратити віру в здатність організацій щось змінити --- навіть втратити віру в себе. Або ж можемо відкритись світу, культивувати віру в нашу спроможність досягнути, створити, поєднатись.
Turns out, the biggest danger is not failing to achieve the American Dream. The biggest danger is achieving a dream that you don't actually believe in. So don't do that. Do the harder, more interesting thing, which is to compose a life where what you do every single day, the people you give your best love and ingenuity and energy to, aligns as closely as possible with what you believe. That, not something as mundane as making money, is a tribute to your ancestors. That is the beautiful struggle.
Виявляється, що найбільша небезпека - це не невдача в досягненні Американської Мрії. Найбільша небезпека полягає в досягнення мрії, в яку ви, власне, не вірили. Тож не робіть цього. Робіть складніші, цікавіші речі, які наповнюватимуть ваше життя, де те, що ви робите щодня, люди, яким ви віддаєте свою любов, і винахідливість, і енергію, якомога більше співпадатиме з тим, у що ви вірите. Щось не таке приземлене, як гроші, буде даниною вашим предкам. Ось це і є чудова боротьба.
Thank you.
Дякую вам.
(Applause)
(Оплески)