So here's the most important economic fact of our time. We are living in an age of surging income inequality, particularly between those at the very top and everyone else. This shift is the most striking in the U.S. and in the U.K., but it's a global phenomenon. It's happening in communist China, in formerly communist Russia, it's happening in India, in my own native Canada. We're even seeing it in cozy social democracies like Sweden, Finland and Germany.
Це найважливіший економічний факт нашого часу. Ми живемо в епоху щораз більшої нерівності доходів, особливо між тими, хто знаходиться на найвищих щаблях та всіма іншими. Це зміщення найпомітніше у США та Великобританії, проте це глобальне явище. Це відбувається у комуністичному Китаї, у колишній комуністичній Росії, в Індії та в моїй рідній Канаді. Навіть у затишних соціал-демократичних державах, як-от Швеція, Фінляндія та Німеччина.
Let me give you a few numbers to place what's happening. In the 1970s, the One Percent accounted for about 10 percent of the national income in the United States. Today, their share has more than doubled to above 20 percent. But what's even more striking is what's happening at the very tippy top of the income distribution. The 0.1 percent in the U.S. today account for more than eight percent of the national income. They are where the One Percent was 30 years ago. Let me give you another number to put that in perspective, and this is a figure that was calculated in 2005 by Robert Reich, the Secretary of Labor in the Clinton administration. Reich took the wealth of two admittedly very rich men, Bill Gates and Warren Buffett, and he found that it was equivalent to the wealth of the bottom 40 percent of the U.S. population, 120 million people. Now, as it happens, Warren Buffett is not only himself a plutocrat, he is one of the most astute observers of that phenomenon, and he has his own favorite number. Buffett likes to point out that in 1992, the combined wealth of the people on the Forbes 400 list -- and this is the list of the 400 richest Americans -- was 300 billion dollars. Just think about it. You didn't even need to be a billionaire to get on that list in 1992. Well, today, that figure has more than quintupled to 1.7 trillion, and I probably don't need to tell you that we haven't seen anything similar happen to the middle class, whose wealth has stagnated if not actually decreased.
Щоб не бути голослівною, я наведу кілька цифр. У 1970-х роках один відсоток американців володів приблизно 10% національного прибутку у Сполучених Штатах. Сьогодні їхня частка зросла більш ніж удвічі, до понад 20%. Але ще більше вражає те, що відбувається на самій вершині розподілу доходів. 0.1% американців сьогодні володіє понад 8% національних доходів. Вони знаходяться зараз там, де 30 років тому був 1%. Щоб ви мали змогу порівняти, я наведу інші цифри, ці дані вирахував 2005 року Роберт Рейх, Міністр праці в адміністрації Клінтона. Рейх підрахував статки двох вельми багатих людей, Біла Ґейтса та Воррена Баффета, та визначив, що вони дорівнюють статкам 40% населення США, яке знаходилось внизу списку, 120 мільйонів людей. Тепер, як це буває, Воррен Баффет не лише заможна і впливова людина - він один із найпроникливіших дослідників цього явища, і в нього є своя улюблена цифра. Баффет любить підкреслювати, що у 1992 році спільне багатство людей у списку 400 найбагатших людей Америки у журналі Форбс становило 300 мільярдів доларів. Задумайтесь. Вам навіть не треба було бути мільярдером, щоб потрапити у цей список у 1992. Що ж, сьогодні ця цифра зросла у понад 5 разів до 1.7 трильйонів, і мені, мабуть, не варто вам казати, що ми ніколи не бачили, щоб щось схоже відбувалося із середнім класом, чиї статки залишились такими ж, якщо не зменшились.
So we're living in the age of the global plutocracy, but we've been slow to notice it. One of the reasons, I think, is a sort of boiled frog phenomenon. Changes which are slow and gradual can be hard to notice even if their ultimate impact is quite dramatic. Think about what happened, after all, to the poor frog. But I think there's something else going on. Talking about income inequality, even if you're not on the Forbes 400 list, can make us feel uncomfortable. It feels less positive, less optimistic, to talk about how the pie is sliced than to think about how to make the pie bigger. And if you do happen to be on the Forbes 400 list, talking about income distribution, and inevitably its cousin, income redistribution, can be downright threatening.
Тож ми живемо в епоху глобальної плутократії, але ми пізно це зрозуміли. Одна з причин, на мою думку, це так званий феномен вареної жаби. Повільні та поступові зміни важко помітити, навіть якщо кінцевий результат досить разючий. Зрештою, подумайте про те, що трапилось із бідною жабкою. Але, на мою думку, відбувається ще дещо. Розмови про нерівність доходів, навіть якщо ви не у списку 400 найбагатших людей згідно з Форбс, змушують нас почуватись некомфортно. Ми відчуваємо менше позитиву та оптимізму, говорячи про те, як поділено пиріг багатства, ніж розмірковуючи над тим, як зробити його більшим. І якщо ви справді входите у список 400 Форбс, розмова про розподіл доходів та, звісно ж, про його вірного супутника, перерозподіл доходів може вас лякати.
So we're living in the age of surging income inequality, especially at the top. What's driving it, and what can we do about it?
Отож, ми живемо у епоху щораз більшої економічної нерівності, особливо це стосується вершини списку. Що стоїть за цим, і що ми можемо вдіяти?
One set of causes is political: lower taxes, deregulation, particularly of financial services, privatization, weaker legal protections for trade unions, all of these have contributed to more and more income going to the very, very top.
Одна з причин - політична: зниження податків, дерегулювання, яке значною мірою стосується фінансових послуг, приватизація, слабкі правові гарантії профспілок -- все це призвело до того, що дедалі більше доходів припадає на верхівку.
A lot of these political factors can be broadly lumped under the category of "crony capitalism," political changes that benefit a group of well-connected insiders but don't actually do much good for the rest of us. In practice, getting rid of crony capitalism is incredibly difficult. Think of all the years reformers of various stripes have tried to get rid of corruption in Russia, for instance, or how hard it is to re-regulate the banks even after the most profound financial crisis since the Great Depression, or even how difficult it is to get the big multinational companies, including those whose motto might be "don't do evil," to pay taxes at a rate even approaching that paid by the middle class. But while getting rid of crony capitalism in practice is really, really hard, at least intellectually, it's an easy problem. After all, no one is actually in favor of crony capitalism. Indeed, this is one of those rare issues that unites the left and the right. A critique of crony capitalism is as central to the Tea Party as it is to Occupy Wall Street.
Багато з цих політичних факторів можна віднести до категорії "кланового капіталізму", політичних змін, які приносять користь групі, що перебуває у хороших стосунках з урядом, але не приносить багато користі усім решту. На практиці позбутися кланового капіталізму дуже важко. Подумайте про реформаторів, які намагалися викорінити корупцію, наприклад, в Росії, або як важко повторно врегулювати банки, навіть після найглибшої фінансової кризи з часу Великої депресії, чи хоча б як нелегко змусити великі багатонаціональні компанії, зокрема ті, чиїм дивізом є "Не чини зла", платити хоча б такі податки як середній клас. На практиці позбутися кланового капіталізму дуже важко, а от теоретично - це легке завдання. Врешті-решт, ніхто не стає на захист кланового капіталізму. Справді, це одне з тих рідкісних питань, яке об'єднує прихильників як лівої, так і правої політики. Критика кланового капіталізму стосується і Бостонського чаювання, і руху "Окупуй Волл-стріт".
But if crony capitalism is, intellectually at least, the easy part of the problem, things get trickier when you look at the economic drivers of surging income inequality. In and of themselves, these aren't too mysterious. Globalization and the technology revolution, the twin economic transformations which are changing our lives and transforming the global economy, are also powering the rise of the super-rich. Just think about it. For the first time in history, if you are an energetic entrepreneur with a brilliant new idea or a fantastic new product, you have almost instant, almost frictionless access to a global market of more than a billion people. As a result, if you are very, very smart and very, very lucky, you can get very, very rich very, very quickly. The latest poster boy for this phenomenon is David Karp. The 26-year-old founder of Tumblr recently sold his company to Yahoo for 1.1 billion dollars. Think about that for a minute: 1.1 billion dollars, 26 years old. It's easiest to see how the technology revolution and globalization are creating this sort of superstar effect in highly visible fields, like sports and entertainment. We can all watch how a fantastic athlete or a fantastic performer can today leverage his or her skills across the global economy as never before. But today, that superstar effect is happening across the entire economy. We have superstar technologists. We have superstar bankers. We have superstar lawyers and superstar architects. There are superstar cooks and superstar farmers. There are even, and this is my personal favorite example, superstar dentists, the most dazzling exemplar of whom is Bernard Touati, the Frenchman who ministers to the smiles of fellow superstars like Russian oligarch Roman Abramovich or European-born American fashion designer Diane von Furstenberg.
Але якщо клановий капіталізм є, хоча б теоретично, легкою стороною проблеми, то все стає складнішим, якщо звернутися до економічних рушіїв нерівності доходів. Самі по собі, вони не є таємницею. Глобалізація і технологічна революція, пара економічних перетворень, які змінюють наше життя та перетворюють світову економіку, також сприяють зростанню надбагатих людей. Просто задумайтесь. Уперше в історії, якщо ви енергійний підприємець із блискучою новою ідеєю надзвичайного нового продукту, ви миттєво отримаєте вільний доступ до світового ринку з понад мільярдом людей. У результаті, якщо ви страшенно розумний і страшенно везучий, ви страшенно швидко станете страшенно багатим. Останнім яскравим представником цього явища є Девід Карп. 26-ти річний засновник Tumblr нещодавно продав свою компанію Yahoo за 1.1 мільярд доларів. Задумайтесь над цим на хвилинку: 1.1 мільярд доларів у 26 років! Легко помітити, як технологічна революція та глобалізація створюють так званий ефект суперзірки у тих галузях, що у всіх на очах - у спорті та розвагах. Ми всі можемо спостерігати за тим, як чудовий спортсмен чи виконавець сьогодні заробляє завдяки своїй майстерності по всьому світу, як ніколи раніше. Але сьогодні цей ефект суперзірки відчутний у всій економіці. Ми маємо суперзірок технологів. Суперзірок банкірів. У нас є суперзірки юристи та суперзірки архітектори. Є суперзірки кухарі та суперзірки фермери. Є навіть, і це мій улюблений приклад, суперзірки дантисти, а найяскравіший представник серед них - Бернард Туаті, француз, який cлужить посмішкам своїх колег суперзірок, як російський олігарх Роман Абрамович чи американська дизайнерка європейського походження Діана фон Фурстенберґ.
But while it's pretty easy to see how globalization and the technology revolution are creating this global plutocracy, what's a lot harder is figuring out what to think about it. And that's because, in contrast with crony capitalism, so much of what globalization and the technology revolution have done is highly positive. Let's start with technology. I love the Internet. I love my mobile devices. I love the fact that they mean that whoever chooses to will be able to watch this talk far beyond this auditorium. I'm even more of a fan of globalization. This is the transformation which has lifted hundreds of millions of the world's poorest people out of poverty and into the middle class, and if you happen to live in the rich part of the world, it's made many new products affordable -- who do you think built your iPhone? — and things that we've relied on for a long time much cheaper. Think of your dishwasher or your t-shirt.
Але якщо спостерігати за тим, як глобалізація та технологічна революція створюють світову плутократію - дуже просто, то набагато важче зрозуміти, як до цього всього ставитися. Це тому, що на відміну від кланового капіталізму, все те, що зробила глобалізація та технологічна революція, є дуже позитивним. Розпочнемо з технології. Я люблю інтернет та свої мобільні пристрої. Мені подобається, що завдяки їм кожний охочий зможе подивитись цей виступ далеко за межами цього глядацького залу. Я ще запекліший фанат глобалізації. Це перетворення, яке підняло сотні мільйонів найбідніших людей світу зі злиднів до середнього класу, а якщо ви живете у багатій частині світу, то чимало продуктів стали доступніші - хто, ви думаєте, зробив ваш айфон? - а інші речі, які ми вже давно використовуємо, набагато дешевші. Згадайте про свою посудомийну машину та футболку.
So what's not to like? Well, a few things. One of the things that worries me is how easily what you might call meritocratic plutocracy can become crony plutocracy. Imagine you're a brilliant entrepreneur who has successfully sold that idea or that product to the global billions and become a billionaire in the process. It gets tempting at that point to use your economic nous to manipulate the rules of the global political economy in your own favor. And that's no mere hypothetical example. Think about Amazon, Apple, Google, Starbucks. These are among the world's most admired, most beloved, most innovative companies. They also happen to be particularly adept at working the international tax system so as to lower their tax bill very, very significantly. And why stop at just playing the global political and economic system as it exists to your own maximum advantage? Once you have the tremendous economic power that we're seeing at the very, very top of the income distribution and the political power that inevitably entails, it becomes tempting as well to start trying to change the rules of the game in your own favor. Again, this is no mere hypothetical. It's what the Russian oligarchs did in creating the sale-of-the-century privatization of Russia's natural resources. It's one way of describing what happened with deregulation of the financial services in the U.S. and the U.K.
Але що тут не так? Отож, кілька речей. Мене хвилює, як легко устрій, що його можна назвати меритократичною плутократією, може перетворитися у кланову плутократію. Уявіть собі, що ви чудовий підприємець, який успішно продав якусь ідею чи продукт мільярду людей та став мільярдером. На цьому етапі досить спокусливо використати свій економічний інтелект, щоб маніпулювати правилами глобальної політичної економіки на свою користь. Це не лише гіпотетичний приклад. Згадайте про Amazon, Apple, Google, Starbucks. Це одні з найбільш шанованих, улюблених та іноваційних компаній у світі. Вони також виявилися особливо ефективними у міжнародній системі оподаткування, значно знижуючи свої податкові декларації. Та чому зупинятися лише на маніпулюванні глобальною політичною та економічною системою заради власної користі? Якщо у вас є величезна економічна сила, яку ми бачимо на самій вершині розподілу доходів, та споріднена з нею політична влада, вам раптом кортить змінити правила гри на свою користь. Знову ж таки, це не лише гіпотетично. Саме так зробили російські олігархи, влаштувавши найбільший за сто років розпродаж природних ресурсів Росії. Саме це трапилось із дерегуляцією фінансових послуг у США та Великобританії.
A second thing that worries me is how easily meritocratic plutocracy can become aristocracy. One way of describing the plutocrats is as alpha geeks, and they are people who are acutely aware of how important highly sophisticated analytical and quantitative skills are in today's economy. That's why they are spending unprecedented time and resources educating their own children. The middle class is spending more on schooling too, but in the global educational arms race that starts at nursery school and ends at Harvard, Stanford or MIT, the 99 percent is increasingly outgunned by the One Percent. The result is something that economists Alan Krueger and Miles Corak call the Great Gatsby Curve. As income inequality increases, social mobility decreases. The plutocracy may be a meritocracy, but increasingly you have to be born on the top rung of the ladder to even take part in that race.
Інша річ, яка мене хвилює, це те, як легко меритократична плутократія може перетворитися на аристократію. Плутократів можна описати як альфа-вундеркіндів. Це люди, які чудово розуміють, якими важливими є аналітичні та прогностичні навички в умовах сучасної економіки. Ось чому вони витрачають безпрецедентні час та ресурси на освіту своїх власних дітей. Середній клас також більше витрачає на навчання, але у цій глобальній гонитві освітніх озброєнь, яка розпочинається в дитячому садку та закінчується в Гарварді, Стенфорді та Массачусетському технологічному інституті, Один Відсоток все ж витісняє решту 99%. Як наслідок маємо те, що економісти Алан Круґер та Майлс Корак називають Кривою Великого Ґетсбі. Що більша нерівність доходів, то менша соціальна мобільність. Плутократія може стати меритократією, але все частіше вам потрібно народитися у вищому ранзі, щоб принаймні мати змогу брати участь у цій гонитві.
The third thing, and this is what worries me the most, is the extent to which those same largely positive forces which are driving the rise of the global plutocracy also happen to be hollowing out the middle class in Western industrialized economies. Let's start with technology. Those same forces that are creating billionaires are also devouring many traditional middle-class jobs. When's the last time you used a travel agent? And in contrast with the industrial revolution, the titans of our new economy aren't creating that many new jobs. At its zenith, G.M. employed hundreds of thousands, Facebook fewer than 10,000. The same is true of globalization. For all that it is raising hundreds of millions of people out of poverty in the emerging markets, it's also outsourcing a lot of jobs from the developed Western economies. The terrifying reality is that there is no economic rule which automatically translates increased economic growth into widely shared prosperity. That's shown in what I consider to be the most scary economic statistic of our time. Since the late 1990s, increases in productivity have been decoupled from increases in wages and employment. That means that our countries are getting richer, our companies are getting more efficient, but we're not creating more jobs and we're not paying people, as a whole, more.
Третя проблема, яка найбільше мене хвилює, полягає у тому, якою мірою ті самі позитивні сили, які призводять до збільшення глобальної плутократії, також поглинають середній клас у західних промислово розвинених країнах. Розпочнемо з технології. Ті сили, які створюють мільярдерів, також поглинають багато традиційних робочих місць середнього класу. Коли востаннє ви користувались послугами турагента? І на відміну від промислової революції, титани нашої нової економіки не створюють багато нових робочих місць. У свій найкращий час GM найняли сотні тисяч працівників, Facebook - менше ніж 10.000. Те ж саме можна сказати і про глобалізацію. Бо все те, що витягує сотні мільйонів людей з бідності на ринках, що розвиваються, також зменшує кількість робочих місць у розвиненій західній економіці. Жахлива реальність полягає у тому, що не існує жодного економічного правила, яке б автоматично перетворило щораз стрімкіше економічне зростання у загальне благополуччя. Про це, на мою думку, свідчить найжахливіша економічна статистика нашого часу. З кінця 1990-х років зростання продуктивності було відокремлене від зростання заробітньої плати і зайнятості. Це означає, що наші країни стають заможнішими, компанії - продуктивнішими, але ми не створюємо більше робочих місць і не платимо більше грошей людям.
One scary conclusion you could draw from all of this is to worry about structural unemployment. What worries me more is a different nightmare scenario. After all, in a totally free labor market, we could find jobs for pretty much everyone. The dystopia that worries me is a universe in which a few geniuses invent Google and its ilk and the rest of us are employed giving them massages.
З цього можна зробити моторошний висновок: нам варто хвилюватися про структурне безробіття. Ще більше мене турбує інший жахливий сценарій. Зрештою, на абсолютно вільному ринку праці ми могли б знайти роботу практично для кожного. Антиутопія, яка мене тривожить, це світ, у якому декілька геніїв винаходять Google чи щось на кшталт цього, а всі інші працюють на них, масажуючи їм шию.
So when I get really depressed about all of this, I comfort myself in thinking about the Industrial Revolution. After all, for all its grim, satanic mills, it worked out pretty well, didn't it? After all, all of us here are richer, healthier, taller -- well, there are a few exceptions — and live longer than our ancestors in the early 19th century. But it's important to remember that before we learned how to share the fruits of the Industrial Revolution with the broad swathes of society, we had to go through two depressions, the Great Depression of the 1930s, the Long Depression of the 1870s, two world wars, communist revolutions in Russia and in China, and an era of tremendous social and political upheaval in the West. We also, not coincidentally, went through an era of tremendous social and political inventions. We created the modern welfare state. We created public education. We created public health care. We created public pensions. We created unions.
Тож коли я перебуваю у справді депресивному стані через все це, я заспокоюю себе думками про промислову революцію. Врешті-решт, навіть з усіма цими похмурими, пекельними ливарнями все закінчилося дуже добре, чи не так? Зрештою, всі ми тут багатші, здоровіші, вищі, ну, звісно, є кілька винятків, та живемо довше, ніж наші предки на початку 19 століття. Але необхідно пам'ятати, що перш ніж ми навчилися ділитись плодами промислової революції із широкими верствами суспільства, нам довелось пережити дві депресії: Велику депресію 1930-х років і Довгу депресію 1870-х., дві світові війни, комуністичні революції у Росії та Китаї та епоху величезних соціальних та політичних потрясінь на Заході. Ми також, невипадково, пережили еру визначних соціальних та політичних відкриттів. Ми створили сучасну державу загального добробуту. Ми створили державну освіту. Службу охорони здоров'я. Державні пенсії. Профспілки.
Today, we are living through an era of economic transformation comparable in its scale and its scope to the Industrial Revolution. To be sure that this new economy benefits us all and not just the plutocrats, we need to embark on an era of comparably ambitious social and political change. We need a new New Deal.
Сьогодні ми живемо в епоху економічних перетворень, які за масштабами та сферою поширення можна прирівняти до промислової революції. Щоб переконатися, що ця нова економіка приносить користь нам усім, а не лише плутократам, нам варто вступити в епоху доволі амбітних соціальних та політичних змін. Нам потрібний новий Новий Курс.
(Applause)
(Оплески)