My journey away from violent extremism began 22 years ago, when I denounced racism and left the American white supremacist skinhead movement that I had helped build.
Мій шлях від насильницького екстремізму почався 22 роки тому, коли я відрікся від расизму і покинув американський рух скінхедів, що прославляв верховенство білих, який я допоміг збудувати.
(Cheers and applause)
(Схвальні вигуки та оплески)
I was just 22 years old at the time, but I had already spent eight years, from the time I was 14 years old, as one of the earliest and youngest members and an eventual leader within America's most violent hate movement.
На той час мені було всього 22, та вже тоді вісім років, починаючи з 14, я перебував у найжорстокішому американському руху ненависті у якості одного з перших і наймолодших його членів та, врешті-решт, став його лідером.
But I wasn't born into hate; in fact, it was quite the opposite. I had a relatively normal childhood. My parents are Italian immigrants who came to the United States in the mid-1960s and settled on the South Side of Chicago, where they eventually met, and opened a small beauty shop. Right after I was born, things got a little bit more difficult. They struggled to survive with raising a young family and a new business, often working seven days a week, 14 hours a day, taking on second and third jobs just to earn a meager living. And quality time with my parents was pretty nonexistent. Even though I knew they loved me very much, growing up, I felt abandoned. I was lonely, and I started to withdraw, and then I started to resent my parents and become very angry. And as I was growing up, through my teenage years, I started to act out to try and get attention from my parents.
Але я не народився в ненависті. Насправді, усе було навпаки. У мене було відносно нормальне дитинство. Мої батьки — італійські іммігранти, які приїхали до США в середині 1960-их і оселилися у Південному районі Чикаго, де вони врешті-решт зустрілися, а пізніше відкрили невеликий салон краси. Відразу після мого народження все стало трохи складніше. Вони ледве трималися на плаву, намагаючись забезпечити молоду родину і розвивати новий бізнес, часто працюючи по сім днів на тиждень, 14 годин на день, влаштовуючись на другу і третю роботу, щоб заробити хоч копійку на життя. Час, проведений з батьками, був досить несуттєвим. Незважаючи на те, що я знав, як сильно вони мене люблять, поки я ріс, я відчував себе покинутим. Мені було самотньо, я почав втрачати з ними зв'язок, а потім я став ненавидіти батьків — мене охопила злість. В підліткові роки своїми витівками я намагався привернути увагу своїх батьків.
And one day, when I was 14, I was standing in an alley, and I was smoking a joint, and a man who was twice my age, with a shaved head and tall black boots, came up to me, and he snatched the joint from my lips. Then he put his hand on my shoulder and he looked me in the eyes, and he said, "That's what the communists and the Jews want you to do to keep you docile." I was 14 years old, I'd been trading baseball cards and watching "Happy Days" -- I didn't really know what a Jew was.
Одного дня, мені тоді було 14 років, я стояв у провулку і курив косяк. До мене підійшов бритоголовий чоловік, удвічі старший за мене у високих чорних чоботях. Він вирвав косяк з мого рота, потім поклав мені на плече руку, зазирнув мені у вічі і сказав: "Саме цього від тебе хочуть комуністи та євреї, щоб ти був неремстивим". Мені було 14, я обмінювався бейсбольними картками і дивився серіали — я навіть не знав тоді, хто такі євреї.
(Laughter)
(Сміх)
It's true. And the only communist that I knew was the bad Russian guy in my favorite Rocky movie.
Правда. І єдиний комуніст, якого я знав, був поганець-росіянин з моєї улюбленої частини "Роккі".
(Laughter)
(Сміх)
And since I'm here baring my soul with you, I can reveal that I did not even know what the word "docile" meant.
І якщо я вже говорю по-чесному, то знайте, що я і гадки не мав, що означає "неремстивий".
(Laughter)
(Сміх)
Dead serious.
Не жартую.
But it was as if this man in this alley had offered me a lifeline. For 14 years, I'd felt marginalized and bullied. I had low self-esteem. And frankly, I didn't know who I was, where I belonged, or what my purpose was. I was lost. And overnight, because this man had pulled me in, and I had grabbed onto that lifeline with every fiber of my being, I had gone from "Joanie Loves Chachi" to full-blown Nazi. Overnight.
Відчуття було таке, ніби той чоловік з провулка кинув мені рятувальний круг. Протягом 14 років я відчував себе покинутим і заляканим. У мене була низька самооцінка. І, чесно кажучи, я не знав, хто я, де моє місце, і в чому була моя мета. Я був загублений. І коли ця людина протягнула мені руку допомоги, я схопився за неї усіма фібрами своєї душі. Я перейшов від перегляду серіалу "Джоан любить Чачі" до повномасштабного нацизму. Миттєво.
I started to listen to the rhetoric and believe it. I started to watch very closely as the leaders of this organization would target vulnerable young people who felt marginalized and then draw them in with promises of paradise that were broken. And then I started to recruit myself. I started to do that by making white-power music. And soon, I became the leader of that infamous organization that was led by that man in that alley who recruited me that day, who was America's first neo-Nazi skinhead and who had radicalized me. For the next eight years, I believed the lies that I had been fed. And though I saw no evidence of it whatsoever, I didn't hesitate to blame every Jewish person in the world for what I thought was a white, European genocide being promoted by them through a multiculturalist agenda. I blamed people of color for the crime and violence and the drugs in the city, completely neglecting the fact that I was committing acts of violence on a daily basis, and that in many cases, it was white supremacists who were funneling drugs into the inner cities. And I blamed immigrants for taking jobs from white Americans, completely neglecting the fact that my parents were hardworking immigrants who struggled to survive, despite not getting help from anybody else.
Я почав слухати їхні промови і вірити у ці принципи. Я почав уважно спостерігати, як керівники цієї організації націлювали свою діяльність на вразливих юнаків, які почувалися відчуженими, а потім заманювали їх до спільноти, обіцяючи золоті гори. Пізніше я і сам став вербувати інших. У мене це виходило завдяки створенню музики у дусі "влада білим". І незабаром я став лідером цієї сумнівної організації, на чолі якої до цього був чоловік з провулку, який завербував мене того дня. Він був першим американським неонацистським скінхедом, який поставив мене на шлях радикалізму. Протягом наступних восьми років я вірив тій брехні, якою мене годували. І хоча я не бачив цьому жодних доказів, я, не вагаючись, звинувачував кожного єврея на світі за те, що, на мою думку, було європейським геноцидом білих, що просувався крізь мультикультурну призму. Я звинувачував чорношкірих у злочинності, насильстві та розповсюдженні наркотиків по місту, повністю ігноруючи той факт, що я сам здійснював акти насильства щодня, і у багатьох випадках, саме білі расисти завозили наркотики у міста. Я звинувачував іммігрантів у позбавленні білих американців робочих місць, повністю нехтуючи тим, що мої батьки самі були працьовитими іммігрантами, які боролися за виживання, незважаючи на відсутність допомоги від будь-кого.
For the next eight years, I saw friends die, I saw others go to prison and inflict untold pain on countless victims and their families' lives. I heard horrific stories from young women in the movement, who'd been brutally raped by the very men they were conditioned to trust, and I myself committed acts of violence against people, solely for the color of their skin, who they loved, or the god that they prayed to. I stockpiled weapons for what I thought was an upcoming race war. I went to six high schools; I was kicked out of four of them, one of them, twice. And 25 years ago, I wrote and performed racist music that found its way to the internet decades later and partially inspired a young white nationalist to walk into a sacred Charleston, South Carolina, church and senselessly massacre nine innocent people.
Протягом наступних восьми років я бачив, як одні мої друзі помирали, а інші потрапляли до в'язниці і завдавали невимовного болю незліченним жертвам та своїм сім'ям. Я чув від жінок у русі історії, від яких холонула кров, де їх жорстоко ґвалтували чоловіки, яким вони безумовно довіряли, і я сам здійснював акти насильства по відношенню до людей лише за колір їхньої шкіри, за те, кого вони кохали, або бога, якому молилися. Я запасався зброєю для расової війни, яка, на мою думку, була неминучою. Я змінив шість шкіл, із чотирьох мене вигнали, з однієї — двічі. І 25 років тому я писав та виконував расистську музику, що десятиліття пізніше потрапила до інтернету і між іншим, надихнула молодого білого націоналіста безжалісно вбити 9 безневинних людей у церкві міста Чарльстон, штат Південна Кароліна.
But then my life changed. At 19 years old, I met a girl who was not in the movement, who didn't have a racist bone in her body, and I fell in love with her. And at 19, we got married, and we had our first son. And when I held my son in my arms in the delivery room that day, not only did I reconnect with some of the innocence that I had lost at 14 years old, but it also began to challenge the very important things that drew me to the movement to begin with: identity, community and purpose -- things that I had been struggling with as a young boy. And now, I struggled with the concept of who I was again. Was I this neo-Nazi hatemonger, or was I a caring father and husband? Was my community the one that I had manufactured around me to boost my own ego, because I felt self-hatred for myself and I wanted to project it onto others, or was it the one that I had physically given life to? Was my purpose to scorch the earth or was it to make it a better place for my family? And suddenly, like a ton of bricks hit me, I became very confused with who I'd been for the last eight years. And if only I'd been brave enough to walk away at that moment, to understand what the struggle was that was happening inside of me, then maybe tragedy could have been averted.
Але моє життя змінилося. У 19 років я зустрів дівчину, яка не належала до цього руху, яка взагалі була дуже далекою від расизму, і я закохався у неї. В 19 років ми взяли шлюб, у нас народився первісток. І коли я тримав сина на руках в пологовому залі того дня, я не лише відновив зв'язок зі своєю невинністю, втраченою у 14 років, але й поставив під сумнів найважливіше, що спочатку привернуло мене до цього руху: самовизначення, своє місце та мету — в пошуках чого я перебував, коли був хлопчиком. І тепер я знову боровся з власним уявленням про себе. Я — неонацист і розпалювач ворожнечі чи турботливий батько і чоловік? Чи моє справжнє місце — у колі тих, кого я зібрав з метою потішити власне его, бо відчував ненависть до себе і хотів спроектувати її на інших, чи поряд з тим, кому я у прямому сенсі подарував життя? У чому мій намір? Спалити землю чи зробити її кращою для своєї родини? І раптом мене ніби вдарила блискавка, і я більше не був упевнений у ролі, яку грав протягом останніх восьми років. Якби мені лише вистачило хоробрості полишити все у той момент, зрозуміти, яка саме боротьба розривала мене тоді, то, можливо, трагедії можна було б уникнути.
Instead, I did compromise. I took myself off the streets for the benefit of my family, because I was nervous that maybe I could go to jail or end up dead, and they would have to fend for themselves. So I stepped back as a leader, and instead I opened a record store that I was going to sell white-power music in, of course, because I was importing it in from Europe. But I knew that if I was just a racist store selling racist music the community would not allow me to be there. So I decided I was going to also stock the shelves with other music, like punk rock and heavy metal and hip-hop. And while the white-power music that I was selling was 75 percent of my gross revenue, because people were driving in from all over the country to buy it from the only store that was selling it,
А я робив собі поступки. Я перестав займатися злочинною діяльністю заради родини, бо побоювався, що можу втрапити за ґрати або на той світ, а їм доведеться боротися за виживання. Я покинув посаду лідера і натомість відкрив музичну крамницю, де я планував продавати музику, що прославляє білий расизм, яку я імпортував з Європи. Та я знав, що якби я продавав лише расистську музику, то місцеві б не дозволили мені працювати. Тому я вирішив заповнити полиці й іншими дисками, у стилях панк-рок, важкий метал та хіп-хоп. І в той час, коли продажі расистської музики становили 75 відсотків мого прибутку, бо люди приїжджали з усієї країни, щоб купити її у мене, в єдиній крамниці, де вона продавалася,
I also had customers come in to buy the other music. And eventually, they started to talk to me. One day, a young black teen came in, and he was visibly upset. And I decided to ask him what was wrong. And he told me that his mother had been diagnosed with breast cancer. And suddenly, this young black teenager, who I'd never had a meaningful conversation or interaction with, I was able to connect with, because my own mother had been diagnosed with breast cancer, and I could feel his pain. On another occasion, a gay couple came in with their son, and it was undeniable to me that they loved their son in the same profound ways that I loved mine. And suddenly, I couldn't rationalize or justify the prejudice that I had in my head.
у мене також були покупці, які приходили заради іншої музики. І зрештою, вони починали зі мною розмови. Одного дня до крамниці зайшов чорношкірий підліток, який був помітно засмучений. Я вирішив спитати у нього, що трапилося. Він розповів, що його мамі діагностували рак молочних залоз. І раптом з цим чорношкірим парубком, з яким я і словом не обмовився раніше, я зміг знайти спільну мову, бо моїй мамі теж поставили такий діагноз — я міг розділити його біль. Іншого разу до крамниці зайшла гомосексуальна пара з сином, і для мене було беззаперечно, що вони любили його так само палко, як і я свого. І раптом я не зміг пояснити чи обґрунтувати пересуд, що створився в моїй свідомості.
I decided to pull the white-power music from the inventory when I became too embarrassed to sell it in front of my new friends. And of course, the store couldn't sustain itself, so I had to close it. At that same time, I lost nearly everything in my life. I used it as an opportunity to walk away from the movement that I'd been a part of for eight years, the only identity, community and purpose that I'd really known for most of my life. So I had nobody. I lost my livelihood because I closed the store. I didn't have a great relationship with my parents, even though they tried. And my wife and children left me, because I hadn't left the movement and disengaged quickly enough. And suddenly, I didn't know who I was again, or where I fit in or what my purpose was supposed to be. I was miserable inside, and I often woke up in the morning wishing that I hadn't.
Я вирішив вилучити расистську музику з продажу, бо мені стало надто соромно продавати таке перед своїми новими друзями. Звичайно, крамниця перестала окуповуватися, і мені довелося її закрити. У той самий час я втратив майже все у своєму житті. Я скористався нагодою вийти з руху, частиною якого я був вісім років, залишити своє "я", своє місце та мету, які я знав протягом більшої частини свого життя. У мене не лишилося нікого. Я втратив засоби до існування, бо закрив крамницю. Я не підтримував хороших стосунків з батьками, хоча вони й намагалися налагодити контакт. Дружина з дітьми пішла від мене, бо я не полишив рух достатньо швидко. І раптом я знову не знав, хто я, де моє місце, у чому моє призначення. Я почувався знедоленим, і часто прокидався вранці без бажання жити.
About five years in, one of the few friends that I had was concerned about my well-being, and she came to me and she said, "You need to do something, because I don't want to see you die." And she suggested that I go apply for a job where she worked, at a company called IBM. Yeah, I thought she was crazy, too.
Близько п'яти років потому одна з небагатьох моїх друзів, які хвилювалися за мій стан, прийшла до мене і сказала: "Ти мусиш щось робити, бо я не хочу бачити, як ти згасаєш". Вона запропонувала мені влаштуватися на роботу в технологічну компанію ІВМ, де працювала вона. Так, я теж подумав, що вона збожеволіла.
(Laughter)
(Сміх)
Here I was, a closeted ex-Nazi covered in hate tattoos. I didn't go to college. I'd been kicked out of multiple high schools multiple times. I didn't even own a computer. But I went in, and somehow, miraculously, I got the job. I was thrilled.
Ось він я — екс-нацист, який тримає під замком своє минуле, вкритий тату, що пропагують расову ненависть. Без вищої освіти. Мене не один раз виганяли з декількох шкіл. У мене навіть комп'ютера не було. Але я з'явився на співбесіду і якимсь магічним чином отримав роботу. Я був у захваті.
And then I became terrified to learn that they'd actually be putting me back at my old high school, the same one I got kicked out of twice, to install their computers. This was a high school where I had committed acts of violence against students, against faculty; where I had protested out in front of the school for equal rights for whites and even had a sit-in in the cafeteria to try and demand a white student union.
І потім прийшов у жах, дізнавшись, що мене відправлять встановлювати комп'ютери в мою старшу школу, з якої мене двічі виганяли. У цій школі я здійснював акти насилля щодо учнів та вчителів, я організував там протест на передньому подвір'ї за рівноправність для білошкірих і навіть влаштував страйк у їдальні, вимагаючи створити спілку білих учнів.
And of course, as karma would have it, within the first couple of hours, who walks right by me but Mr. Johnny Holmes, the tough black security guard I had gotten in a fistfight with, that got me kicked out the second time and led out in handcuffs from the school. He didn't recognize me, but I saw him, and I didn't know what to do. I was frozen; I was this grown man now, years out of the movement, and I was sweating and I was trembling. But I decided I had to do something. And I decided I needed to suffer under the weight of my past, because for five years I had tried to outrun it. I'd tried to make new friends and cover my tattoos with long sleeves, and I wouldn't admit it because I was afraid of being judged the same way I had judged other people. Well, I decided I was going to chase Mr. Holmes out to the parking lot -- probably not the smartest decision that I made.
І звичайно, за законами карми, протягом перших двох годин хто б ще міг пройти повз мене, як не містер Джонні Холмс, дебелий чорношкірий охоронець, з яким я колись влаштував бійку і який вигнав мене зі школи другого разу, вивівши мене звідти у наручниках. Він мене не впізнав. Але я побачив його, і не знав, що робити. Я стояв, як вкопаний. Я, тоді вже дорослий чоловік, який покинув рух багато років тому, пітнів та тремтів. Я вирішив, що маю щось зробити. Я вирішив, що маю понести покарання за гріхи минулого, про які протягом п'яти років я намагався забути. Я намагався завести нових друзів та прикрити тату під довгими рукавами, і не зізнався б, що я їх маю, бо боявся, що мене судитимуть так само, як я засуджував інших. Тож я вирішив побігти за містером Холмсом на паркінг — що, ймовірно, не було моїм найрозумнішим рішенням.
(Laughter)
(Сміх)
But when I found him, he was getting into his car, and I tapped him on the shoulder. And when he turned around and he recognized me, he took a step back because he was afraid. And I didn't know what to say. Finally, the words came out of my mouth, and all I could think to say was, "I'm sorry." And he embraced me, and he forgave me. And he encouraged me to forgive myself. He recognized that it wasn't the story of some broken go-nowhere kid who was going to just join a gang and go to prison. He knew that this was the story of every young person who was vulnerable, who was searching for identity, community and purpose, and then hit a wall and was unable to find it and went down a dark path. And he made me promise one thing, that I would tell my story to whoever would listen. That was 18 years ago, and I've been doing it ever since.
Але я наздогнав його якраз тоді, коли він сідав у авто, та поплескав його по плечу. І коли він повернувся і впізнав мене, то зробив крок назад, бо злякався. Я не знав, що казати. Зрештою, до мене вернувся дар мови і я спромігся сказати лише "Пробачте". Він обійняв мене і пробачив мені. І заохотив мене пробачити себе. Він зрозумів, що це не історія якогось пропащого безталанного хлопця, який приєднується до банди і потрапить за ґрати. Він знав, що моя історія — це історія кожного юнака, який був вразливим і шукав своє "я", своє місце та своє призначення, а потім опинився у глухому куті і не міг більше себе відшукати, тому звернув на хибну стежку. Він взяв з мене одну обіцянку — що я розповідатиму свою історію будь-кому, хто слухатиме. Це трапилось 18 років тому, і з тих пір саме це я роблю.
(Applause)
(Оплески)
You might be asking yourself right now: How does a good kid from a hardworking immigrant family end up going down such a dark path? One word: potholes. That's right. Potholes. I had a lot of potholes when I was kid. We all had them -- you know, the things in life that we hit that invariably just kind of nudge us off our path, and if they remain unresolved or untreated or not dealt with, sometimes we can get dangerously lost down pretty dark corridors. Potholes can be things like trauma, abuse, unemployment, neglect, untreated mental health conditions, even privilege. And if we hit enough potholes on our journey in life, and we don't have the resources or the help to navigate around them or to pull us out, well, sometimes good people end up doing bad things.
Ви можете гадати зараз: як хороший хлопець з працьовитої родини іммігрантів ступив на такий темний шлях? Одне слово: ями. Саме так. Ями. Я втрапив у багато з них, коли був дитиною. І всі ми через це проходили — коли з нами трапляються речі, що неминуче зіштовхують нас з правильного шляху, і якщо ці проблеми не вирішити, не звертати на них уваги та не займатися ними, то можна не на жарт загубитися у темних коридорах. Цими речами можуть виступати травми, насильство, безробіття, недбалість, недоліковані психічні розлади, навіть привілеї. І якщо на життєвому шляху ми натрапляємо на багато таких ям, не маючи засобів та допомоги обійти їх чи вибратися з них, тоді іноді хороші люди зрештою вчиняють погано.
One such person who had potholes is Darrell. Darrell is from upstate New York. He had read my memoir, and he was really upset about the ending. You see, I'd gotten out of the movement and he was still in. And he emailed me and he said, "I didn't really like the way that turned out." And I said, "Well, I'm sorry."
Таким є Даррелл. Він — з півночі штату Нью-Йорк. Він прочитав мою біографію і його дуже засмутила заключна частина. Бачите, я з руху вибрався, він же досі був його частиною. Він написав мені в електронному листі: "Мені справді не сподобалося, як все завершилось". Я сказав: "Ну, мені шкода".
(Laughter)
(Сміх)
"But if you want to talk about it, we could certainly do that."
"Але якщо хочеш про це поговорити, то можна".
And after a couple of weeks of going back and forth with Darrell, I learned he was a 31-year-old military veteran who had been injured and was really angry about not being able to go to Afghanistan to kill Muslims. And one day on the phone, he told me that he had seen a Muslim man in the park praying, and that all he wanted to do was kick him in the face. I flew to Buffalo the next day, and I sat down with Darrell, and I asked him, "Have you ever met a Muslim person before?" And he said, "No! Why the hell would I want to do that? They're evil. I don't want anything to do with them." I said, "OK." So I excused myself, and I went into the bathroom and I took my phone out in the bathroom, and I Googled the local mosque, and I called them very quietly from the bathroom, and I said, "Excuse me, imam, I need a favor. I have a Christian man who would really love to learn more about your religion."
І після кількох тижнів листування з Дарреллом я дізнався, що він — 31-річний ветеран військових сил, котрий отримав поранення. А зараз він дуже злився тому, що не міг поїхати в Афганістан і вбивати мусульман. І одного разу по телефону він сказав мені, що бачив у парку мусульманина за молитвою, і все, що йому хотілося зробити, — це врізати йому по обличчю. Наступного дня я вилетів до Баффало, зустрівся з Дарреллом і спитав його: "Ти колись зустрічав мусульманина?" Він відповів: "Ні! Якого дідька я б мав цього хотіти? Вони — зло. Я не хочу мати до них жодного стосунку". Я сказав: "Гаразд". Я вийшов з-за столу, пішов до вбиральні, дістав телефон, загуглив номер телефону місцевої мечеті і дуже тихо зателефонував туди з вбиральні і сказав: "Даруйте, імаме, мені потрібна послуга. У мене є християнин, який би з радістю познайомився ближче з вашою релігією".
(Laughter)
(Сміх)
"Do you mind if we stop by?"
"Ви не проти, якщо ми заїдемо до вас?"
Well, it took some convincing for Darrell to go, but finally we got there, and when I knocked on the door, the imam said he only had 15 minutes left for us, because he was preparing for a prayer service. I said, "We'll take it." We went in, and two and a half hours later, we came out after hugging and crying and, very strangely, bonding over Chuck Norris for some reason.
Переконати Даррелла було непросто, але врешті-решт ми доїхали, і коли я постукав у двері, імам попередив, що для нас він має лише 15 хвилин, бо він готується до служби. Я відповів: "Нам підійде". Ми зайшли, а дві з половиною години потому вийшли, заплакані і в обіймах, зблизившись, як не дивно,
(Laughter)
на основі нашого спільного захоплення Чаком Норрісом.
I don't know what it was about that,
(Сміх)
but that's what happened. And I'm happy to say now that Darrell and the imam, you can often find them at the local falafel stand, having lunch together.
Не знаю, що такого в цьому було, але з пісні слів не викинеш. Я радий повідомити, що Даррелл та імам тепер часто зустрічаються за обідом в місцевій перекусній, де готують фалафель.
(Applause)
(Оплески)
You see, it's our disconnection from each other. Hatred is born of ignorance. Fear is its father, and isolation is its mother. When we don't understand something, we tend to be afraid of it, and if we keep ourselves from it, that fear grows, and sometimes, it turns into hatred. Since I've left the movement, I've helped over a hundred people disengage from extremist movements, from white supremacist groups --
Розумієте, це все — результат віддалення один від одного. Ненависть породжується невіглаством. Їі батько — страх, а відчуження — мати. Коли ми чогось не розуміємо, ми зазвичай цього побоюємося, і коли ми тримаємося від цього осторонь, то страх росте, та іноді перетворюється в ненависть. З того часу, як я вийшов з руху, я допоміг більше сотні людей покинути екстремістські рухи, рухи білого расизму --
(Applause)
(Оплески)
to even jihadist groups. And the way I do that is not by arguing with them, not by debating them, not by even telling them they're wrong, even though, boy, I want to sometimes. I don't do that. Instead, I don't push them away. I draw them in closer, and I listen very closely for their potholes, and then I begin to fill them in. I try to make people more resilient, more self-confident, more able to have skills to compete in the marketplace so that they don't have to blame the other, the other that they've never met.
навіть групи джихадистів. У мене це виходить не шляхом сварок з ними, не шляхом обговорення, я навіть не доводжу їм, що вони помиляються, хоча, Боже, як же мені іноді хочеться це зробити. Але я утримуюся. Натомість, я не відштовхую їх. Я підпускаю їх ближче, вислуховую усі їхні проблеми, їхні "ями", а потім починаю їх заповнювати. Я намагаюся зробити людей стійкішими, більш впевненими у собі, щоб вони мали якості, необхідні для конкурентної боротьби, а не зводили все до обвинувачення інших, яких вони ніколи не бачили.
I'd like to just leave you with one last thing before I go. Of all the people I've worked with, they will all tell you the same thing. One, they became extremists because they wanted to belong, not because of ideology or dogma. And second, what brought them out was receiving compassion from the people they least deserved it from, when they least deserved it.
На завершення я хочу залишити вам для роздумів лише одне. Всі ті, з ким я працював, скажуть вам одне й те саме. Перше, вони стали екстремістами, бо хотіли знайти своє місце, а не тому, що їм подобалася ідеологія чи догма. Друге, з руху їх витягнуло отримання співчуття від того, від кого вони найменше його заслуговували, коли вони найменше його заслуговували.
(Applause)
(Оплески)
So I would like to leave you with a challenge: go out there today, tomorrow -- hopefully every day -- find somebody that you think is undeserving of your compassion and give it to them, because I guarantee you, they're the ones who need it the most.
Тож я хотів би поставити вам нелегке завдання: сьогодні, завтра, а в найкращому випадку, щодня — знайдіть того, хто, на вашу думку, не вартий вашого співчуття, і обдаруйте його ним, бо я запевняю вас, саме йому воно найбільше потрібне.
Thank you very much.
Дуже дякую.
(Applause)
(Оплески)