So, stepping down out of the bus, I headed back to the corner to head west en route to a braille training session. It was the winter of 2009, and I had been blind for about a year. Things were going pretty well. Safely reaching the other side, I turned to the left, pushed the auto-button for the audible pedestrian signal, and waited my turn. As it went off, I took off and safely got to the other side. Stepping onto the sidewalk, I then heard the sound of a steel chair slide across the concrete sidewalk in front of me. I know there's a cafe on the corner, and they have chairs out in front, so I just adjusted to the left to get closer to the street. As I did, so slid the chair. I just figured I'd made a mistake, and went back to the right, and so slid the chair in perfect synchronicity. Now I was getting a little anxious. I went back to the left, and so slid the chair, blocking my path of travel. Now, I was officially freaking out. So I yelled, "Who the hell's out there? What's going on?" Just then, over my shout, I heard something else, a familiar rattle. It sounded familiar, and I quickly considered another possibility, and I reached out with my left hand, as my fingers brushed against something fuzzy, and I came across an ear, the ear of a dog, perhaps a golden retriever. Its leash had been tied to the chair as her master went in for coffee, and she was just persistent in her efforts to greet me, perhaps get a scratch behind the ear. Who knows, maybe she was volunteering for service. (Laughter)
Вийшовши з автобуса, я попрямував назад за ріг, щоб піти в західному напрямку на курси читання шрифта Брайля. То була зима 2009-го, а я вже був близько року незрячим. Усе йшло досить добре. Безпечно перейшовши на іншу сторону, я повернув ліворуч, натиснув на кнопку, щоб увімкнути аудіосигнал світлофора, і чекав. Як тільки я почув сигнал, я пішов і перейшов дорогу неушкодженим. Як тільки я став на тротуар, я почув звук, як металеве крісло скреготнуло по бетонному тротуару попереду мене. Я знав, що на розі є кафе, яке має столики і надворі, тому я зробив крок ліворуч, поближче до вулиці. Коли я це зробив, то крісло повторило за мною. Я одразу зрозумів, що помилився, і пішов праворуч, крісло зробило синхронний рух. І в той момент я трохи стривожився. Тоді я знову попрямував наліво, але крісло ковзнуло туди ж, заступаючи мені прохід. От тоді я вже не на жарт перелякався. І закричав: "Хто тут, чорт забирай? Що відбувається?" Тільки після крику я почув щось інше: якийсь знайомий брязкіт. Я вже десь таке чув, і швидко вирішив зробити ось що: я простягнув ліву руку, і мої пальці занурились у щось пухнасте, я намацав вухо, вухо собаки, можливо золотистого ретривера. Він був прив'язаний за повідок до крісла, бо господар зайшов по каву, і собака так наполегливо намагався зі мною привітатись, а може сподівався, що я почухаю його за вухом. Хтозна, а може він пропонував допомогу. (Сміх)
But that little story is really about the fears and misconceptions that come along with the idea of moving through the city without sight, seemingly oblivious to the environment and the people around you.
Але ця коротка історія насправді про страхи і непорозуміння, які виникають при думці про пересування по місту без зору, ця думка невідома оточенню та людям біля вас.
So let me step back and set the stage a little bit. On St. Patrick's Day of 2008, I reported to the hospital for surgery to remove a brain tumor. The surgery was successful. Two days later, my sight started to fail. On the third day, it was gone.
Тож дозвольте повернутись назад і зробити передмову. У 2008 році на День Святого Патріка я ліг в лікарню на операцію з видалення пухлини головного мозку. Операція пройшла успішно. Два дні потому у мене почав падати зір. На третій день я осліп.
Immediately, I was struck by an incredible sense of fear, of confusion, of vulnerability, like anybody would. But as I had time to stop and think, I actually started to realize I had a lot to be grateful for. In particular, I thought about my dad, who had passed away from complications from brain surgery. He was 36. I was seven at the time. So although I had every reason to be fearful of what was ahead, and had no clue quite what was going to happen, I was alive. My son still had his dad. And besides, it's not like I was the first person ever to lose their sight. I knew there had to be all sorts of systems and techniques and training to have to live a full and meaningful, active life without sight.
Мене одразу ж охопило неймовірне відчуття страху, замішання, вразливості, те, що трапилось би з будь-ким іншим. Але коли в мене був час все обдумати, я, власне кажучи, почав усвідомлювати, що в мене було багато причин для вдячності. А саме, я думав про батька, який помер від ускладнень після операції на головний мозок. Йому було 36. Мені в той час - 7. І хоча я мав всі причини, щоб боятись прийдешнього, і не зовсім тямив, що станеться, але я був живий. Мій син усе ще мав батька. Крім того, це не те, щоби я був першим, хто втратив зір. Я знав, що мають бути різні пристосування і обладнання, і тренування для повноцінного, змістовного і активного життя незрячих.
So by the time I was discharged from the hospital a few days later, I left with a mission, a mission to get out and get the best training as quickly as I could and get on to rebuilding my life. Within six months, I had returned to work. My training had started. I even started riding a tandem bike with my old cycling buddies, and was commuting to work on my own, walking through town and taking the bus. It was a lot of hard work.
Тож коли мене виписали з лікарні, і минуло кілька днів, я усвідомив свою місію, місію вийти звідти і отримати найкраще навчання що швидше, то краще, і почати відновлювати своє життя. Через 6 місяців я повернувся на роботу. Моє навчання розпочалось. Я навіть їздив на парному велосипеді зі своїми старими приятелями, я добирався на роботу сам, йшов через місто, сідав на автобус. Це було дуже важко.
But what I didn't anticipate through that rapid transition was the incredible experience of the juxtaposition of my sighted experience up against my unsighted experience of the same places and the same people within such a short period of time.
Але чого я не очікував у ході тої різкої зміни, так це неймовірних вражень від зіставлення мого зрячого і незрячого відчуття тих самих місць і тих самих людей за такий короткий період часу.
From that came a lot of insights, or outsights, as I called them, things that I learned since losing my sight. These outsights ranged from the trival to the profound, from the mundane to the humorous. As an architect, that stark juxtaposition of my sighted and unsighted experience of the same places and the same cities within such a short period of time has given me all sorts of wonderful outsights of the city itself. Paramount amongst those was the realization that, actually, cities are fantastic places for the blind. And then I was also surprised by the city's propensity for kindness and care as opposed to indifference or worse. And then I started to realize that it seemed like the blind seemed to have a positive influence on the city itself. That was a little curious to me.
Через це я отримав більше проникливості, чи, як я це називаю, спостережливості,- це те, чому я навчився відтоді як осліп. Ця спостережливість була і незначною, і глибокою, і земною, і смішною. Як для архітектора, те суворе зіставлення мого зрячого і незрячого відчуття тих самих місць і тих самих міст за такий короткий час допомогло мені краще спостерігати за містом. Найголовнішим у цьому було усвідомлення, що насправді міста є фантастичними місцями для незрячих. І тоді я теж був вражений тим, наскільки місто схильне до доброти і турботи, на противагу байдужості чи злу. І тоді я почав усвідомлювати, що здається, ніби незрячі мають позитивний вплив на місто. Я зацікавився цим.
Let me step back and take a look at why the city is so good for the blind. Inherent with the training for recovery from sight loss is learning to rely on all your non-visual senses, things that you would otherwise maybe ignore. It's like a whole new world of sensory information opens up to you. I was really struck by the symphony of subtle sounds all around me in the city that you can hear and work with to understand where you are, how you need to move, and where you need to go. Similarly, just through the grip of the cane, you can feel contrasting textures in the floor below, and over time you build a pattern of where you are and where you're headed. Similarly, just the sun warming one side of your face or the wind at your neck gives you clues about your alignment and your progression through a block and your movement through time and space. But also, the sense of smell. Some districts and cities have their own smell, as do places and things around you, and if you're lucky, you can even follow your nose to that new bakery that you've been looking for.
Повернімось назад і подумаймо, чому місто настільки чудове для незрячих. На тренінгах, які допомагають оговтатись від втрати зору, навчають, як покладатись на всі не зорові відчуття, що їх в іншому випадку ви б, мабуть, ігнорували. Це наче цілий новий світ сенсорної інформації, який відкритий для вас. Мене справді вразила симфонія ледь вловимих звуків навколо мене в місті, звуків, які можна почути і які можна використати, щоб зрозуміти, де ви є, як вам треба рухатись і куди потрібно піти. Так само, через ручку тростини можна відчути різноманітні текстури під ногами, і з часом ви вибудовуєте уявлення про те, де ви знаходитесь і куди прямуєте. Подібним чином, коли сонце гріє одну частину обличчя, чи ви відчуваєте подих вітру на шиї, це дає здогадку про ваше розташування і просування крізь вулицю, час і простір. Але ще є і відчуття запаху. Деякі райони і міста мають свої запахи, подібно до тих, що їх мають місця і предмети навколо вас, а якщо пощастить, то й можна навіть завдяки своєму нюху знайти ту нову пекарню, яку шукав.
All this really surprised me, because I started to realize that my unsighted experienced was so far more multi-sensory than my sighted experience ever was. What struck me also was how much the city was changing around me. When you're sighted, everybody kind of sticks to themselves, you mind your own business. Lose your sight, though, and it's a whole other story. And I don't know who's watching who, but I have a suspicion that a lot of people are watching me. And I'm not paranoid, but everywhere I go, I'm getting all sorts of advice: Go here, move there, watch out for this. A lot of the information is good. Some of it's helpful. A lot of it's kind of reversed. You've got to figure out what they actually meant. Some of it's kind of wrong and not helpful. But it's all good in the grand scheme of things.
Це все справді мене вражає, бо я почав усвідомлювати, що моє незряче відчуття було куди більш чутливе, ніж зряче. Мене також вразило те, як місто навколо мене змінювалось. Коли ви бачите, всі думають лише про себе і про свої справи. Але як тільки втрачаєте зір, - це зовсім інша історія. І я не знаю, хто на кого дивиться, але я підозрюю, що багато хто дивиться на мене. Я не параноїк, але куди б не пішов, я чую багато порад: Йди сюди, рухайся туди, тут обережно. Багато інформації корисної. Дещо допомагає. А багато чого навпаки. І вам треба зрозуміти, що вони насправді мали на увазі. Дещо є трохи неправильне і непомічне. Але все добре у великій системі.
But one time I was in Oakland walking along Broadway, and came to a corner. I was waiting for an audible pedestrian signal, and as it went off, I was just about to step out into the street, when all of a sudden, my right hand was just gripped by this guy, and he yanked my arm and pulled me out into the crosswalk and was dragging me out across the street, speaking to me in Mandarin. (Laughter) It's like, there was no escape from this man's death grip, but he got me safely there. What could I do? But believe me, there are more polite ways to offer assistance. We don't know you're there, so it's kind of nice to say "Hello" first. "Would you like some help?"
Хоча, одного разу, коли я був в Оукленді, я йшов про Бродвею і підійшов до рогу. Я чекав на звуковий сигнал для пішоходів, і як тільки почув, не встиг я зробити крок, коли ні з того, ні з сього, мою праву руку схопив якийсь чоловік, смикнув і потягнув мене до пішохідного переходу і поволік через дорогу, при тому розмовляючи зі мною Мандаринським діалектом. (Сміх) Здавалось, ніби не було порятунку від смертельної хватки того чоловіка, але він мене благополучно перевів. Що я міг вдіяти? Але повірте мені, є чемніші способи запропонувати допомогу. Ми ж не знаємо, що ви там, тому буде добре, якщо ви скажете спочатку "Доброго дня". "Вам потрібна допомога?"
But while in Oakland, I've really been struck by how much the city of Oakland changed as I lost my sight. I liked it sighted. It was fine. It's a perfectly great city. But once I lost my sight and was walking along Broadway, I was blessed every block of the way.
Але поки я був в Оукленді, мене дійсно вразило те, наскільки місто змінилось з того часу, як я перестав бачити. Коли я бачив, воно мені подобалось. Все було в порядку. Це чудове велике місто. Але коли я перестав бачити і йшов по Бродвею, мене благословили на кожному кварталі.
"Bless you, man."
"Будь здоровий, чоловіче".
"Go for it, brother."
"У тебе все вийде, брате".
"God bless you."
"Нехай Бог тебе благословить".
I didn't get that sighted. (Laughter) And even without sight, I don't get that in San Francisco. And I know it bothers some of my blind friends, it's not just me. Often it's thought that that's an emotion that comes up out of pity. I tend to think that it comes out of our shared humanity, out of our togetherness, and I think it's pretty cool. In fact, if I'm feeling down, I just go to Broadway in downtown Oakland, I go for a walk, and I feel better like that, in no time at all.
Коли я був зрячим, то мені такого не бажали. (Сміх) І мені такого не побажають в Сан-Франциско, навіть коли я не бачу. Я знаю, що це хвилює деяких моїх незрячих друзів, не тільки мене. Часто вважають, що це емоції викликані жалістю. Я схиляюсь до думки, що це через спільну гуманність, через єднання і я думаю, що це досить круто. Взагалі-то, коли мені погано, я йду на Бродвей, що в центрі Оукленда, гуляю там, і мені стає краще за лічені хвилини.
But also that it illustrates how disability and blindness sort of cuts across ethnic, social, racial, economic lines. Disability is an equal-opportunity provider. Everybody's welcome. In fact, I've heard it said in the disability community that there are really only two types of people: There are those with disabilities, and there are those that haven't quite found theirs yet. It's a different way of thinking about it, but I think it's kind of beautiful, because it is certainly far more inclusive than the us-versus-them or the abled-versus-the-disabled, and it's a lot more honest and respectful of the fragility of life.
Це також наочно показує як обмежена можливість та незрячість наче стирає етнічні, соціальні, расові та економічні межі. Обмежена дієздатність є помічником на шляху до рівних можливостей. І кожен стає бажаним. Насправді, в спільноті людей з обмеженими можливостями я чув, що є лише два типи людей: ті, хто мають фізичні вади, і ті, хто ще своїх не виявив. Це інший спосіб мислення, але я вважаю його прекрасним, тому що він охоплює більше, ніж концепт ми-і-вони, чи повноцінні-і-обмежені, і це чесніше і ввічливіше у нашому крихкому житті.
So my final takeaway for you is that not only is the city good for the blind, but the city needs us. And I'm so sure of that that I want to propose to you today that the blind be taken as the prototypical city dwellers when imagining new and wonderful cities, and not the people that are thought about after the mold has already been cast. It's too late then. So if you design a city with the blind in mind, you'll have a rich, walkable network of sidewalks with a dense array of options and choices all available at the street level. If you design a city with the blind in mind, sidewalks will be predictable and will be generous. The space between buildings will be well-balanced between people and cars. In fact, cars, who needs them? If you're blind, you don't drive. (Laughter) They don't like it when you drive. (Laughter) If you design a city with the blind in mind, you design a city with a robust, accessible, well-connected mass transit system that connects all parts of the city and the region all around. If you design a city with the blind in mind, there'll be jobs, lots of jobs. Blind people want to work too. They want to earn a living.
Тож мій останній висновок для вас: місто не лише чудове для незрячих - воно потребує нас. І я цілком впевнений у тому, що я хочу вам сьогодні запропонувати: щоб незрячі були прийняті як прототип жителів міста, коли винаходять нові, дивовижні міста. Щоб вони не були тими людьми, що їх беруть до уваги вже після того, як фундамент залитий. Тоді вже запізно. Тож якщо ви спроектуєте місто, думаючи про незрячих, ви отримаєте густу пішохідну сітку тротуарів зі щільними рядами варіантів і можливостей, доступних на рівні вулиці. Якщо ви спроектуєте місто, думаючи про незрячих, буде легко передбачити, де є тротуари, і їх буде безліч. Простір між будинками буде добре продуманий, щоб було місце і для людей, і для машин. До речі, машини, кому вони взагалі потрібні? Якщо ви не бачите, ви і не водите. (Сміх) Людям не подобається, коли ви водите. (Сміх) Якщо ви спроектуєте місто, пам'ятаючи про незрячих, ви спроектуєте місто з міцною, доступною транспортною системою, яка добре сполучає всі куточки міста і місцевості поблизу. Якщо ви спроектуєте місто, думаючи про незрячих, будуть робочі місця, багато місць. Незрячі теж хочуть працювати. Вони хочуть заробляти на життя.
So, in designing a city for the blind, I hope you start to realize that it actually would be a more inclusive, a more equitable, a more just city for all. And based on my prior sighted experience, it sounds like a pretty cool city, whether you're blind, whether you have a disability, or you haven't quite found yours yet.
Тож спроектувавши місто для незрячих, я сподіваюсь, ви усвідомите, що місто насправді стане місткішим, більш неупередженим і справедливим для всіх. І виходячи з того досвіду, коли я був зрячий, це все звучить досить круто, як на місто і для незрячих, і для людей з обмеженими можливостями, і для тих, хто своїх вад ще не знайшов.
So thank you.
Тож дякую вам.
(Applause)
(Оплески)