I am a conductor, and I'm here today to talk to you about trust. My job depends upon it. There has to be, between me and the orchestra, an unshakable bond of trust, born out of mutual respect, through which we can spin a musical narrative that we all believe in.
Я диригент, і я сьогодні тут, щоб поговорити з вами про довіру. Моя робота залежить від неї. Має існувати, між мною та оркестром, той непохитний зв`язок взаємодовіри, що народжується зі взаємної поваги, через яку ми можемо розгорнути музичну оповідь в яку ми всі віримо.
Now in the old days, conducting, music making, was less about trust and more, frankly, about coercion. Up to and around about the Second World War, conductors were invariably dictators -- these tyrannical figures who would rehearse, not just the orchestra as a whole, but individuals within it, within an inch of their lives. But I'm happy to say now that the world has moved on, music has moved on with it. We now have a more democratic view and way of making music -- a two-way street. I, as the conductor, have to come to the rehearsal with a cast-iron sense of the outer architecture of that music, within which there is then immense personal freedom for the members of the orchestra to shine.
В давні часи, диригування, творення музики, йшло менше про довіру і більше, направду, про примус. До, й підчас Другої Світової Війни, диригенти неодмінно були диктаторами - ці тиранічні постаті, що піддають репетиції не лише оркестр вцілому, але й осіб в його складі, до кожного дюйму їхніх життів. Але я щасливий сказати, що тепер, коли світ змінився, - музика змінилась разом з ним. Тепер ми маємо більш демократичне бачення і спосіб створення музики - вулицю з двобічним рухом. Я, як диригент, маю приходити на репетицію зі сталевим відчуттям зовнішньої архітектури тієї музики, в якій міститься та неосяжна особиста свобода, що дозволить учасникам оркестру засяяти.
For myself, of course, I have to completely trust my body language. That's all I have at the point of sale. It's silent gesture. I can hardly bark out instructions while we're playing.
Стосовно мене, звичайно, я маю повністю довіряти мові мого тіла. Це все що я маю на продаж - мовчазна жестикуляція. Навряд я міг-би вигукувати настанови коли ми граємо.
(Music)
(Музика)
Ladies and gentlemen, the Scottish Ensemble.
Пані та панове, - Scottish Ensemble.
(Applause)
(Оплески)
So in order for all this to work, obviously I have got to be in a position of trust. I have to trust the orchestra, and, even more crucially, I have to trust myself. Think about it: when you're in a position of not trusting, what do you do? You overcompensate. And in my game, that means you overgesticulate. You end up like some kind of rabid windmill. And the bigger your gesture gets, the more ill-defined, blurry and, frankly, useless it is to the orchestra. You become a figure of fun. There's no trust anymore, only ridicule.
Тож, щоб все це спрацювало, очевидно, я маю зайняти позицію довіри. Я повинен довіряти оркестру, і, що ще більш важливо, я повинен довіряти собі. Подумайте про це: коли ви займаєте позицію недовіри, - що ви робите? Ви перестраховуєтесь. І в моїй грі це значить, що ви надмірно жестикулюватимете. В результаті перетворюючись на, свого роду, шалений вітряк. І чим сильнішими стають ваші жести, тим більш невизначеним, розмитим і, відверто кажучи - марним це стає для оркестру. Ви перетворюєтесь на посміховисько. Тут більше немає довіри - тільки зловтішання.
And I remember at the beginning of my career, again and again, on these dismal outings with orchestras, I would be going completely insane on the podium, trying to engender a small scale crescendo really, just a little upsurge in volume. Bugger me, they wouldn't give it to me. I spent a lot of time in those early years weeping silently in dressing rooms. And how futile seemed the words of advice to me from great British veteran conductor Sir Colin Davis who said, "Conducting, Charles, is like holding a small bird in your hand. If you hold it too tightly, you crush it. If you hold it too loosely, it flies away." I have to say, in those days, I couldn't really even find the bird.
І я пам'ятаю, на початку моєї кар'єри, знову і знову, на цих пригнічуючих виходах з оркестрами, я був ладний суцільно збожеволіти на сцені, силуючись породити бодай незначне крещендо лише невеличке підсилення звуку. Бідолашний я - вони мені його не давали. Я провів багато часу в ті ранні роки беззвучно схлипуючи у роздягальнях. І якими марними видавались мені слова поради від визначного британського диригента-ветерана, сера Коліна Девіса, котрий сказав: "Диригування, Чарльзе, це наче тримати маленьку пташку в своїй руці. Якщо ти триматимеш надто цупко - ти розчавиш її. Якщо ти триматимеш її заслабко - вона відлетить". Маю сказати - в ті дні, я не міг, направду, навіть знайти пташку.
Now a fundamental and really viscerally important experience for me, in terms of music, has been my adventures in South Africa, the most dizzyingly musical country on the planet in my view, but a country which, through its musical culture, has taught me one fundamental lesson: that through music making can come deep levels of fundamental life-giving trust. Back in 2000, I had the opportunity to go to South Africa to form a new opera company. So I went out there, and I auditioned, mainly in rural township locations, right around the country. I heard about 2,000 singers and pulled together a company of 40 of the most jaw-droppingly amazing young performers, the majority of whom were black, but there were a handful of white performers.
Ключовим і дійсно інтуїтивно важливим досвідом для мене, з точки зору музики, були мої пригоди в Південній Африці, - найбільш запаморочливій музичній країні на планеті, як на мене, але країні, що через свою музичну культуру, навчила мене одному фундаментальному уроку: що через створення музики можна підійняти найглибші рівні основоположної, життєдайної довіри. Ще в 2000 році, я мав можливість поїхати до Південної Африки для формування нової опери. Тож я відправився туди, прослуховував, здебільшого в сільській місцевості, просто по всій країні. Я почув, близько 2000 співаків і зібрав колектив з 40 найбільш відпадних, вражаючих молодих виконавців, більшість з яких були чорні, але було й кілька білих виконавців.
Now it emerged early on in the first rehearsal period that one of those white performers had, in his previous incarnation, been a member of the South African police force. And in the last years of the old regime, he would routinely be detailed to go into the township to aggress the community. Now you can imagine what this knowledge did to the temperature in the room, the general atmosphere. Let's be under no illusions. In South Africa, the relationship most devoid of trust is that between a white policeman and the black community. So how do we recover from that, ladies and gentlemen? Simply through singing. We sang, we sang, we sang, and amazingly new trust grew, and indeed friendship blossomed. And that showed me such a fundamental truth, that music making and other forms of creativity can so often go to places where mere words cannot.
Тоді з'ясувалося, напочатку першого циклу репетицій, що один з цих білих виконавців був, у своєму попередньому втіленні, членом Південно-Африканської поліції. А в останні роки старого режиму, вона регулярно відряджалася в селища нападати на громади. Тож ви можете собі уявити, що це знання робило з температурою в приміщенні, з загальною атмосферою. Давайте залишимо ілюзії. - В Південній Африці, відносини цілком позбавлені довіри - це ті, що є між білим поліцейським і чорною громадою. То як же нам це зцілити, пані та панове? Просто через спів. Ми співали, ми співали, ми співали, і вражаюча нова довіра зростала, і насправді, дружба розквітла. І це продемонструвало мені таку базову істину, що музика та інші форми творчості часто можуть дістатись тих місць, що безодня слів не подужає дістатись.
So we got some shows off the ground. We started touring them internationally. One of them was "Carmen." We then thought we'd make a movie of "Carmen," which we recorded and shot outside on location in the township outside Cape Town called Khayelitsha. The piece was sung entirely in Xhosa, which is a beautifully musical language, if you don't know it. It's called "U-Carmen e-Khayelitsha" -- literally "Carmen of Khayelitsha." I want to play you a tiny clip of it now for no other reason than to give you proof positive that there is nothing tiny about South African music making.
Таким чином, ми зрушили кілька виступів з мертвої точки. Ми почали гастролювати з ними на міжнародному рівні. Однією з них була опера "Кармен". Ми тоді думали, що ми зробимо фільм "Кармен", який ми записали й відзняли на виїзді в селищі на околицях Кейптауну, під назвою Хайелітша. Частина була проспівана повністю мовою Кхоса, - красивою мелодійною мовою, якщо ви цього не знаєте. Вона називається "U-Carmen e-Khayelitsha" буквально "Кармен з Хайелітша". Я хочу програти вам невеличкий кліп зараз з жодної іншої причини, аніж щоб дати вам позитивний доказ того, що немає нічого дрібного в Південно-Африканському творенні музики.
(Music)
(Музика)
(Applause)
(Оплески)
Something which I find utterly enchanting about South African music making is that it's so free. South Africans just make music really freely. And I think, in no small way, that's due to one fundamental fact: they're not bound to a system of notation. They don't read music. They trust their ears. You can teach a bunch of South Africans a tune in about five seconds flat. And then, as if by magic, they will spontaneously improvise a load of harmony around that tune because they can. Now those of us that live in the West, if I can use that term, I think have a much more hidebound attitude or sense of music -- that somehow it's all about skill and systems. Therefore it's the exclusive preserve of an elite, talented body. And yet, ladies and gentlemen, every single one of us on this planet probably engages with music on a daily basis.
Дещо, що я вважаю абсолютно чарівним в Південно-Африканській музиці - це її вольність. Південноафриканці просто роблять музику дійсно вільно. І я думаю, значною мірою, це завдяки одному фундаментальному факту: вони не прикуті до нотного стану. Вони не читають нот. Вони довіряють своїм вухам. Ви можете навчити купу південноафриканців мелодії, тривалістю приблизно в п`ять секунд. А потім, як за помахом чарівної палички, вони спонтанно імпровізуватимуть, наладовуючи гармонію довкола цього мотиву тому що вони можуть. Тоді як ті з нас, що живуть на Заході, якщо я можу використовувати цей термін, - я гадаю, мають значно більш зашкарубле ставлення або відчуття музики - що, так чи інакше, це всього лише навички та системи. Тому це є виключною прерогативою еліти, групи обдарованих. І все ж, пані та панове, кожен з нас на цій планеті ймовірно, щоденно взаємодіє з музикою.
And if I can broaden this out for a second, I'm willing to bet that every single one of you sitting in this room would be happy to speak with acuity, with total confidence, about movies, probably about literature. But how many of you would be able to make a confident assertion about a piece of classical music? Why is this? And what I'm going to say to you now is I'm just urging you to get over this supreme lack of self-confidence, to take the plunge, to believe that you can trust your ears, you can hear some of the fundamental muscle tissue, fiber, DNA, what makes a great piece of music great. I've got a little experiment I want to try with you.
І я дозволю собі піти ще далі, - я готовий посперечатися, що кожен з вас, хто сидить в цьому залі, був би радий палко обговорити, з повною переконаністю, про кіно, вірогідно, про літературу. Але чи багато хто з вас зможе впевнено висловитись стосовно класичного музичного твору? Чому це так? І те, що я збираюся сказати вам зараз - це просто закликати вас побороти цю нестачу самовпевненості, наважитись, повірити, що ви можете довіряти своїм вухам, ви можете почути ті базові м'язові тканини, волокна, ДНК, що роблять величний музичний твір - величним. У мене є невеликий експеримент, що я хочу спробувати з вами.
Did you know that TED is a tune? A very simple tune based on three notes -- T, E, D. Now hang on a minute. I know you're going to say to me, "T doesn't exist in music." Well ladies and gentlemen, there's a time-honored system, which composers have been using for hundreds of years, which proves actually that it does. If I sing you a musical scale: A, B, C, D, E, F, G -- and I just carry on with the next set of letters in the alphabet, same scale: H, I, J, K, L, M, N, O, P, Q, R, S, T -- there you go. T, see it's the same as F in music. So T is F. So T, E, D is the same as F, E, D. Now that piece of music that we played at the start of this session had enshrined in its heart the theme, which is TED. Have a listen.
Чи знаєте ви, що TED - це мелодія? Дуже проста мелодія з трьох нот - T, E, D. Тепер зачекайте хвильку. Я знаю, що ви збираєтеся сказати мені: "Т не існує в музиці." Ну пані та панове, є освячена віками система, яку композитори використовують вже сотні років, що доводить, насправді, що "Т" таки існує. Якщо я заспіваю вам музичну гамму: A, B, C, D, E, F, G - і просто продовжу з черговим набором літер в алфавіті, ту саму гамму: H, I, J, K, L, M, N, O, P, Q, R, S, T - ось і маєте. Т, бачите, те саме, що й F в музиці. Тож Т це F. Так що T, E, D те ж саме, що й F, Е, D. Тепер той музичний твір, що ми грали на початку цієї сесії, в його серце було покладено тему, якою є TED. Послухайте.
(Music)
(Музика)
Do you hear it? Or do I smell some doubt in the room? Okay, we'll play it for you again now, and we're going to highlight, we're going to poke out the T, E, D. If you'll pardon the expression.
Чуєте? Чи я відчуваю запах сумнівів у повітрі? Добре, зараз ми зіграємо це для вас знову, і ми підкреслмо, ми випнемо TED. Вибачте на слові.
(Music)
(Музика)
Oh my goodness me, there it was loud and clear, surely. I think we should make this even more explicit. Ladies and gentlemen, it's nearly time for tea. Would you reckon you need to sing for your tea, I think? I think we need to sing for our tea. We're going to sing those three wonderful notes: T, E, D. Will you have a go for me?
О, мій Боже, це було голосно і чітко, без сумниву. Я думаю, ми повинні зробити це навіть більш явним. Пані та панове, вже майже час для чаю. Чи ви усвідомлюєте, що матимете співати за ваш чай, мені цікаво? - Я гадаю, що нам потрібно поспівати до чаю. Ми заспіваємо ті три дивовижні ноти: T, E, D. Ви зробите це для мене?
Audience: T, E, D.
Аудиторія: T, E, D.
Charles Hazlewood: Yeah, you sound a bit more like cows really than human beings. Shall we try that one again? And look, if you're adventurous, you go up the octave. T, E, D.
Чарльз Гезлевуд: Так, ви звучите трохи подібніше до корів, аніж до людських істот. Чи спробуємо ми ще раз? І дивіться - якщо ви любителі пригод - візьміть на октаву вище. Т, Е, D.
Audience: T, E, D.
Аудиторія: T, E, D.
CH: Once more with vim. (Audience: T, E, D.)
ЧГ: Ще раз, завзято. (Аудиторія: T, E, D.)
There I am like a bloody windmill again, you see. Now we're going to put that in the context of the music. The music will start, and then at a signal from me, you will sing that. (Music) One more time, with feeling, ladies and gentlemen. You won't make the key otherwise. Well done, ladies and gentlemen. It wasn't a bad debut for the TED choir, not a bad debut at all.
- І я, як бісів вітряк знову, ви бачите. Тепер ми покладемо це на музику. Музика почнеться, а потім, за моїм сигналом ви будете співати це. (Музика) Ще раз, з почуттям, пані та панове. Інакше ви не вхопите суті. Спроможіться, пані та панове. Це був непоганий дебют хору TED, зовсім непоганий дебют.
Now there's a project that I'm initiating at the moment that I'm very excited about and wanted to share with you, because it is all about changing perceptions, and, indeed, building a new level of trust. The youngest of my children was born with cerebral palsy, which as you can imagine, if you don't have an experience of it yourself, is quite a big thing to take on board. But the gift that my gorgeous daughter has given me, aside from her very existence, is that it's opened my eyes to a whole stretch of the community that was hitherto hidden, the community of disabled people. And I found myself looking at the Paralympics and thinking how incredible how technology's been harnessed to prove beyond doubt that disability is no barrier to the highest levels of sporting achievement. Of course there's a grimmer side to that truth, which is that it's actually taken decades for the world at large to come to a position of trust, to really believe that disability and sports can go together in a convincing and interesting fashion.
Ще є проект, який я зараз починаю, яким я дуже схвильований і хотів би поділитися з вами, тому, що він весь про зміну сприйняття, і, по суті, - про побудову нового рівня довіри. Найменша з моїх дітей народилася з церебральним паралічем, що, як ви можете собі уявити, якщо у вас немає власного досвіду, - доволі велика річ для прийняття. Але дарунок, що моя прекрасна донька подарувала мені, окрім самого її існування, це те, що вона відкрила мені очі на всю широчінь спільноти, що була досі прихована, спільноти людей з обмеженими можливостями. І я виявив, що дивлюся на Паралімпійські ігри і думаю, як неймовірно були використані технології, щоб довести попри будь-які сумніви, що інвалідність - не перешкода для найвищого рівня спортивних досягнень. Звичайно ж, є темний бік цієї істини, що полягає в тім, що насправді знадобились десятиліття, для світу в цілому - щоб зайняти позицію довіри, щоб дійсно повірити, що інвалідність і спорт можуть йти разом в переконливій і цікавій формі.
So I find myself asking: where is music in all of this? You can't tell me that there aren't millions of disabled people, in the U.K. alone, with massive musical potential. So I decided to create a platform for that potential. It's going to be Britain's first ever national disabled orchestra. It's called Paraorchestra.
Тож я зловив себе на питанні: де є музика у всьому цьому? Ви не можете сказати мені, що немає мільйонів людей з обмеженими можливостями, в одній тільки Великобританії, з потужним музичним потенціалом. Тому я вирішив створити платформу для цього потенціалу. Це буде перший в історії Великобританії національний оркестр з обмеженими можливостями. Він називається Параоркестр.
I'm going to show you a clip now of the very first improvisation session that we had. It was a really extraordinary moment. Just me and four astonishingly gifted disabled musicians. Normally when you improvise -- and I do it all the time around the world -- there's this initial period of horror, like everyone's too frightened to throw the hat into the ring, an awful pregnant silence. Then suddenly, as if by magic, bang! We're all in there and it's complete bedlam. You can't hear anything. No one's listening. No one's trusting. No one's responding to each other. Now in this room with these four disabled musicians, within five minutes a rapt listening, a rapt response and some really insanely beautiful music.
Я збираюся показати вам зараз кліп з найперших сесій імпровізації, що ми мали. Це був дійсно надзвичайний момент. Тільки я і чотири вражаюче обдаровані інваліди-музиканти. Зазвичай, коли ви імпровізуєте - і я роблю це весь час по всьому світі - є початковий період жаху, коли всі надто налякані, щоб закинути капелюх в кільце, жахлива вагітна тиша. Й раптово, немов за помахом чарівної палички - бац! - Ми всі там і це повний бедлам. Ви нічого не чуєте. Ніхто не слухає. Ніхто не довіряє. Ніхто не відповідає іншим. А от в цій кімнаті з цими чотирма інвалідами-музикантами, протягом п'яти хвилин - захоплене вслухання, захоплююча відповідність і дійсно шалено красива музика.
(Video) (Music)
(Відео) (Музика)
Nicholas:: My name's Nicholas McCarthy. I'm 22, and I'm a left-handed pianist. And I was born without my left hand -- right hand. Can I do that one again?
Ніколас: -"Мене звуть Ніколас МакКарті. Мені 22, і я піаніст-шульга. І я народився без моєї лівої руки... - правої руки. - Чи можу я це перезаписати?" (Сміх)
(Music)
(Музика)
Lyn: When I'm making music, I feel like a pilot in the cockpit flying an airplane. I become alive.
Лін: -"Коли я створюю музику, я почуваюсь як пілот в кабіні літака що керує польотом. Я оживаю."
(Music)
(Музика)
Clarence: I would rather be able to play an instrument again than walk. There's so much joy and things I could get from playing an instrument and performing. It's removed some of my paralysis.
Кларенс: - "Я б радше обрав можливість знову грати, аніж ходити. В цьому так багато радості, і речей що я можу одержати граючи та виступаючи. Це частково полегшило мій параліч."
(Music)
(Музика)
(Applause)
(Оплески)
CH: I only wish that some of those musicians were here with us today, so you could see at firsthand how utterly extraordinary they are. Paraorchestra is the name of that project. If any of you thinks you want to help me in any way to achieve what is a fairly impossible and implausible dream still at this point, please let me know. Now my parting shot comes courtesy of the great Joseph Haydn, wonderful Austrian composer in the second half of the 18th century -- spent the bulk of his life in the employ of Prince Nikolaus Esterhazy, along with his orchestra. Now this prince loved his music, but he also loved the country castle that he tended to reside in most of the time, which is just on the Austro-Hungarian border, a place called Esterhazy -- a long way from the big city of Vienna.
ЧГ: Мені б так хотілося, щоб кілька з тих музикантів були тут з нами сьогодні, щоб ви могли бачити на власні очі, які вони абсолютно надзвичайні. Paraorchestra - це назва цього проекту. Якщо будь-хто з з вас думає, що ви хочете допомогти мені в будь-який спосіб досягти того, що чесно кажучи досі, на сьогодні - є неможливою та недосяжною мрією - будь ласка, дайте мені знати. Тепер мій прощальний постріл бере свої витоки від великого Йозефа Гайдна, чудового австрійського композитора другої половини 18-го століття - він провів більшість свого життя на службі у принца Ніколауса Естергазі, разом зі своїм оркестром. Принц любив його музику, але він також любив заміський маєток, де він зазвичай жив більшість часу, що був просто на австро-угорському кордоні, місце, зване Естерхазі - далеко від великого міста Відня.
Now one day in 1772, the prince decreed that the musicians' families, the orchestral musicians' families, were no longer welcome in the castle. They weren't allowed to stay there anymore; they had to be returned to Vienna -- as I say, an unfeasibly long way away in those days. You can imagine, the musicians were disconsolate. Haydn remonstrated with the prince, but to no avail. So given the prince loved his music, Haydn thought he'd write a symphony to make the point.
Тож одного дня 1772 року, принц постановив, що сім'ям музикантів, сім'ям оркестрових музикантів, були вже не раді в замку. Їм не дозволили залишатися там більше, їх мали повернути до Відня - як я зазначив - нездоланна віддаль в ті дні. Ви можете собі уявити - музиканти були невтішні. Гайдн сперечався з принцем, але безрезультатно. Тому, враховуючи, що принц любив його музику, Гайдн вирішив, написати симфонію у відповідь.
And we're going to play just the very tail end of this symphony now. And you'll see the orchestra in a kind of sullen revolt. I'm pleased to say, the prince did take the tip from the orchestral performance, and the musicians were reunited with their families. But I think it sums up my talk rather well, this, that where there is trust, there is music -- by extension life. Where there is no trust, the music quite simply withers away.
І ми збираємося зіграти лише саму кінцівку цієї симфонії зараз. І ви побачите оркестр в свого роду похмурому протесті. Я втішений повідомити, що принц вхопив цей натяк з виступу оркестру, і музиканти возз'єдналися зі своїми сім'ями. Але я гадаю, що це доволі добре підсумовує мою промову - те, що там, де є довіра, є музика - а відповідно - й життя. Там, де немає довіри, музика доволі швидко відмирає.
(Music)
(Музика)
(Applause)
(Оплески)