My story is a little bit about war. It's about disillusionment. It's about death. And it's about rediscovering idealism in all of that wreckage. And perhaps also, there's a lesson about how to deal with our screwed-up, fragmenting and dangerous world of the 21st century. I don't believe in straightforward narratives. I don't believe in a life or history written as decision "A" led to consequence "B" led to consequence "C" -- these neat narratives that we're presented with, and that perhaps we encourage in each other. I believe in randomness, and one of the reasons I believe that is because me becoming a diplomat was random. I'm colorblind. I was born unable to see most colors. This is why I wear gray and black most of the time, and I have to take my wife with me to chose clothes.
Моя розповідь частково стосується війни. Вона про втрату ілюзій, про смерть та про заново відкритий ідеалізм, зароджений у цьому занепаді. Також, можливо, це урок того, як діяти у такому заплутаному, дезінтегрованому та небезпечному світі 21-го століття. Я не вірю чітким хронікам. Я не вірю в життя чи історію, написану таким чином, що рішення А призвело до наслідку Б, який спричинив подію В - ці прості розповіді, представлені нам, та які, можливо, ми самі заохочуємо. Я вірю у випадковість. А підставою для цього є те, що я став дипломатом завдяки простому випадку. Я - дальтонік. Ще з народження я не розрізняю більшості кольорів. Тому зазвичай я ношу чорне і сіре, і мені доводиться брати із собою дружину, щоб вибрати одяг.
And I'd always wanted to be a fighter pilot when I was a boy. I loved watching planes barrel over our holiday home in the countryside. And it was my boyhood dream to be a fighter pilot. And I did the tests in the Royal Air Force to become a pilot, and sure enough, I failed. I couldn't see all the blinking different lights, and I can't distinguish color. So I had to choose another career, and this was in fact relatively easy for me, because I had an abiding passion all the way through my childhood, which was international relations. As a child, I read the newspaper thoroughly. I was fascinated by the Cold War, by the INF negotiations over intermediate-range nuclear missiles, the proxy war between the Soviet Union and the U.S. in Angola or Afghanistan. These things really interested me. And so I decided quite at an early age I wanted to be a diplomat. And I, one day, I announced this to my parents -- and my father denies this story to this day -- I said, "Daddy, I want to be a diplomat." And he turned to me, and he said, "Carne, you have to be very clever to be a diplomat." (Laughter) And my ambition was sealed.
У дитинстві я завжди хотів стати льотчиком-винищувачем. Я обожнював дивитися на літаки над нашим заміським будинком у селі. Моєю хлопчачою мрією було стати пілотом-винищувачем. Я намагався пройти у Королівські Повітряні Сили, стати пілотом, але, звичайно ж, мені це не вдалося. Я не бачив різних вогників, що миготять, та не міг відрізнити кольори. Так, мені довелося обрати інше покликання, але це виявилося для мене досить легко, тому, що протягом усього дитинства у мене була незгасима пристрасть -- це міжнародні відносини. У дитинстві я читав газету від кірки до кірки. Мене хвилювала Холодна війна, хід переговорів щодо ядерних ракет проміжної дальності, війна між Радянським Союзом та США, яка лежала в основі подій в Анголі та Афганістані. Все це насправді мене цікавило. Так, ще досить молодим я вирішив, що стану дипломатом. Одного дня я повідомив це моїм батькам, батько заперечує цю історію і сьогодні, я сказав: "Тату, я хочу бути дипломатом." Він повернувся до мене і сказав: "Карн, дипломат має бути дуже розумним." (Сміх) Мої амбіції ще посилилися.
In 1989, I entered the British Foreign Service. That year, 5,000 people applied to become a diplomat, and 20 of us succeeded. And as those numbers suggest, I was inducted into an elite and fascinating and exhilarating world. Being a diplomat, then and now, is an incredible job, and I loved every minute of it -- I enjoyed the status of it. I bought myself a nice suit and wore leather-soled shoes and reveled in this amazing access I had to world events. I traveled to the Gaza Strip. I headed the Middle East Peace Process section in the British Foreign Ministry. I became a speechwriter for the British Foreign Secretary. I met Yasser Arafat. I negotiated with Saddam's diplomats at the U.N. Later, I traveled to Kabul and served in Afghanistan after the fall of the Taliban. And I would travel in a C-130 transport and go and visit warlords in mountain hideaways and negotiate with them about how we were going to eradicate Al Qaeda from Afghanistan, surrounded by my Special Forces escort, who, themselves, had to have an escort of a platoon of Royal Marines, because it was so dangerous. And that was exciting -- that was fun. It was really interesting. And it's a great cadre of people, incredibly close-knit community of people.
У 1989 я вступив до британської Дипломатичної Служби. Того року з 5000 чоловік, які хотіли стати дипломатами, обрали нас двадцятьох. І як усі ці люди впевнені, мене прийняли до елітарного, чарівного та запаморочливого світу. Тоді і тепер можу сказати, що професія дипломата - дивовижна, я люблю кожну її хвилину. Мені подобався її статус. Я купив гарний костюм та туфлі на шкіряній підошві та насолоджувався тим, що маю безпосередній доступ до світових подій. Я був у Секторі Газа. Я завідував питанням мирного врегулювання на Середньому Сході у британському Міністерстві Закордонних Справ. Я писав промови для міністра закордонних справ. Зустрічався з Ясером Арафатом. Я вів переговори з дипломатичними представниками Садама Хусейна в ООН. Пізніше я поїхав до Кабула та працював в Афганістані після падіння руху Талібан. Також я літав на військово-транспортному літаку C-130, зустрічався з воєначальниками в гірських укриттях та вів з ними переговори про те, як викорінити Аль-Каїду з Афганістану, у супроводі агентів спеціального призначення, яким би самим не завадила охорона у вигляді цілого взводу морської піхоти, настільки там було небезпечно. Це було захоплююче. Це було круто. Було дійсно цікаво. І це чудовий штат людей, дивовижно згуртований колектив.
And the pinnacle of my career, as it turned out, was when I was posted to New York. I'd already served in Germany, Norway, various other places, but I was posted to New York to serve on the U.N. Security Council for the British delegation. And my responsibility was the Middle East, which was my specialty. And there, I dealt with things like the Middle East peace process, the Lockerbie issue -- we can talk about that later, if you wish -- but above all, my responsibility was Iraq and its weapons of mass destruction and the sanctions we placed on Iraq to oblige it to disarm itself of these weapons. I was the chief British negotiator on the subject, and I was steeped in the issue. And anyway, my tour -- it was kind of a very exciting time. I mean it was very dramatic diplomacy. We went through several wars during my time in New York. I negotiated for my country the resolution in the Security Council of the 12th of September 2001 condemning the attacks of the day before, which were, of course, deeply present to us actually living in New York at the time. So it was kind of the best of time, worst of times kind of experience. I lived the high-life. Although I worked very long hours, I lived in a penthouse in Union Square. I was a single British diplomat in New York City; you can imagine what that might have meant. (Laughter) I had a good time.
Вершиною моєї кар'єри, як виявилося, було коли мене перевели до Нью-Йорку. На той час я вже попрацював у Німеччині, Норвегії, багатьох інших місцях, але мене призначили на посаду в Нью-Йорку як представника британської делегації в Раді Безпеки ООН. Під моєю відомістю був Середній Схід, це моя спеціальність. Я займався проблемами, такими як процес мирного врегулювання на Середньому Сході, справа Локербі -- можемо поговорити про це пізніше, якщо хочете -- але перш за все, моїм завданням був Ірак, зброя масового знищення та санкції, що накладалися на Ірак, щоб примусити його до роззброєння. Я був головним британським представником, який вів переговори на цю тему, я повністю заглибився у цю справу. Але, в будь-якому разі, ця поїздка була дуже захопливим періодом мого життя. Тобто, драматичним періодом за мою кар'єру дипломата. Ми пройшли через декілька війн під час мого перебування в Нью-Йорку. Я представляв свою країну під час переговорів щодо резолюції Ради Безпеки ООН від 12 вересня 2001 року, засуджуючи атаки попереднього дня, це було для нас, жителів Нью-Йорка, в той час дуже актуально. Таким чином, це був найкращий досвід, отриманий під час важких для світу часів. Я був членом світського суспільства. Хоча я багато працював, жив я у пентхаусі на Юніон Сквер. Я був єдиним британським представником-дипломатом в Нью-Йорку; можете собі уявити, що це могло означати. (Сміх) Це були гарні часи.
But in 2002, when my tour came to an end, I decided I wasn't going to go back to the job that was waiting for me in London. I decided to take a sabbatical, in fact, at the New School, Bruce. In some inchoate, inarticulate way I realized that there was something wrong with my work, with me. I was exhausted, and I was also disillusioned in a way I couldn't quite put my finger on. And I decided to take some time out from work. The Foreign Office was very generous. You could take these special unpaid leave, as they called them, and yet remain part of the diplomatic service, but not actually do any work. It was nice. And eventually, I decided to take a secondment to join the U.N. in Kosovo, which was then under U.N. administration.
Але у 2002 році, коли моя місія підійшла до кінця, я вирішив не повертатися до роботи, яка чекала на мене в Лондоні. Я вирішив взяти тривалу відпустку фактично, в Нью Скул, Брюс. На певному початковому, невиразному рівні я почав усвідомлювати щось не те, пов'язане з моєю роботою, зі мною. Я почувався виснаженим, а також розчарованим, але ніяк не міг зрозуміти у чому справа. І я вирішив зробити невелику перерву у роботі. МЗС повело себе дуже шляхетно. Можна було взяти таку неоплачувану відпуску, як вони її називають, при цьому залишитися на дипломатичній службі, але, фактично, не виконувати роботу. Я був задоволений. Врешті-решт, я вирішив взяти відрядження і приєднатися до місії ООН у Косово, яке на той час було під адміністрацією ООН.
And two things happened in Kosovo, which kind of, again, shows the randomness of life, because these things turned out to be two of the pivots of my life and helped to deliver me to the next stage. But they were random things. One was that, in the summer of 2004, the British government, somewhat reluctantly, decided to have an official inquiry into the use of intelligence on WMD in the run up to the Iraq War, a very limited subject. And I testified to that inquiry in secret. I had been steeped in the intelligence on Iraq and its WMD, and my testimony to the inquiry said three things: that the government exaggerated the intelligence, which was very clear in all the years I'd read it. And indeed, our own internal assessment was very clear that Iraq's WMD did not pose a threat to its neighbors, let alone to us. Secondly, the government had ignored all available alternatives to war, which in some ways was a more discreditable thing still. The third reason, I won't go into. But anyway, I gave that testimony, and that presented me with a crisis. What was I going to do? This testimony was deeply critical of my colleagues, of my ministers, who had, in my view had perpetrated a war on a falsehood.
У Косово трапилися 2 речі, які знову таки доводять роль випадку в житті, оскільки ці речі зіграли роль поворотних подій у моєму житті та допомогли стати на сходинку вище. Але це були прості випадковості. Перша -- це те, що влітку 2004 року британський уряд, нібито неохоче, вирішив провести офіційне розслідування із залученням розвідувальних сил щодо зброї масового знищення та її ролі у війні в Іраку, це досить прихована інформація. І я таємно брав участь у цій справі. Я поринув з головою у розвідувальну справу щодо Іраку та зброї масового знищення, по цій справі я засвідчив 3 речі: уряд перебільшував інформацію, це було очевидно всі роки. Справді, наше власне внутрішнє судження було зрозумілим, що зброя масового знищення в Іраку не представляла загрози сусідам По-друге, уряд не розглядав ніякі альтернативи війні, це, в якійсь мірі, ще більш дискредитуючий факт. У третій пункт не буду заглиблюватися. Але в будь-якому разі, я свідчив по цій справі, це зробило мою ситуацію незаздрісною. Що я збирався робити. Дане свідчення було критично сприйняте моїми колегами, міністрами, які, на мою думку, зав'язали війну на брехні.
And so I was in crisis. And this wasn't a pretty thing. I moaned about it, I hesitated, I went on and on and on to my long-suffering wife, and eventually I decided to resign from the British Foreign Service. I felt -- there's a scene in the Al Pacino movie "The Insider," which you may know, where he goes back to CBS after they've let him down over the tobacco guy, and he goes, "You know, I just can't do this anymore. Something's broken." And it was like that for me. I love that movie. I felt just something's broken. I can't actually sit with my foreign minister or my prime minister again with a smile on my face and do what I used to do gladly for them. So took a running leap and jumped over the edge of a cliff.
Я опинився в скрутній ситуації. Це було неприємно. Я скаржився, вагався, знову і знову звертався до моєї багатостраждальної дружини, і, врешті-решт, вирішив звільнитися з Британської Дипломатичної Служби. Я почував себе -- є така сцена у фільмі "Своя людина" з Аль Пачіно, можливо, знаєте, там, де він заходить до СіБіЕс (CBS) після того, як його підвели зі справою тютюнової компанії, і він йде, "Знаєте, я більше не можу цього робити. Щось зламалося в мені." Щось подібне було зі мною. Мені подобається цей фільм. Я почувався якимось розбитим. Я більше не можу сидіти поряд із міністром закордонних справ чи прем'єр-міністром із посмішкою на обличчі та із задоволенням робити для них те, що раніше. Я просто втік від цього та, можна сказати, стрибнув зі скелі.
And it was a very, very uncomfortable, unpleasant feeling. And I started to fall. And today, that fall hasn't stopped; I'm still falling. But, in a way, I've got used to the sensation of it. And in a way, I kind of like the sensation of it a lot better than I like actually standing on top of the cliff, wondering what to do. A second thing happened in Kosovo, which kind of -- I need a quick gulp of water, forgive me. A second thing happened in Kosovo, which kind of delivered the answer, which I couldn't really answer, which is, "What do I do with my life?" I love diplomacy -- I have no career -- I expected my entire life to be a diplomat, to be serving my country. I wanted to be an ambassador, and my mentors, my heroes, people who got to the top of my profession, and here I was throwing it all away. A lot of my friends were still in it. My pension was in it. And I gave it up. And what was I going to do?
Це було дуже-дуже незручне, неприємне відчуття. Я почав падати. Сьогодні це падіння триває; я досі падаю. Але я вже звик до цього відчуття. А також мені ніби подобається це відчуття навіть більше, ніж стояти на вершині скелі, не знаючи що робити. Інша подія трапилася в Косово, яка -- пробачте, мені потрібен ковток води. Інша річ трапилася в Косово, яка, якимось чином, дала відповідь, яку я не міг знайти, це питання:"Що я роблю зі своїм життям?" Я люблю дипломатію. Проте не роблю кар'єри. Усе життя я хотів бути дипломатом, служити своїй країні. Я хотів бути послом, та мої наставники, вчителі, постаті, які сягнули вершин моєї професії, і тут я відкинув усе це геть. Багато моїх друзів досі працювали тут. Звідси нараховувалася моя пенсія. Та я покинув усе. Що ж я збирався робити?
And that year, in Kosovo, this terrible, terrible thing happened, which I saw. In March 2004, there were terrible riots all over the province -- as it then was -- of Kosovo. 18 people were killed. It was anarchy. And it's a very horrible thing to see anarchy, to know that the police and the military -- there were lots of military troops there -- actually can't stop that rampaging mob who's coming down the street. And the only way that rampaging mob coming down the street will stop is when they decide to stop and when they've had enough burning and killing. And that is not a very nice feeling to see, and I saw it. And I went through it. I went through those mobs. And with my Albanian friends, we tried to stop it, but we failed. And that riot taught me something, which isn't immediately obvious and it's kind of a complicated story.
Того року в Косово трапилася жахлива річ, свідком якої я став. У березні 2004 величезні повстання поширилися по всій провінції -- як на той час -- Косово. Було вбито 18 людей. Панувала анархія. Жахливо спостерігати анархію, усвідомлювати, що ні міліція, ні військові -- численні військові загони -- не можуть зупинити шалений натовп, який рухається вулицею. І зупиниться цей бунтівний натовп тільки тоді, коли вони вирішать зупинитися коли їм стане досить підпалів та вбивств. Це не найприємніше, що можна спостерігати, а я це бачив. Я пройшов через це. Через такі заколоти. Разом із албанськими друзями ми намагалися це зупинити, але безуспішно. Це повстання мене навчило дечому, що одразу може бути неочевидним і навіть ускладненим.
But one of the reasons that riot took place -- those riots, which went on for several days, took place -- was because the Kosovo people were disenfranchised from their own future. There were diplomatic negotiations about the future of Kosovo going on then, and the Kosovo government, let alone the Kosovo people, were not actually participating in those talks. There was this whole fancy diplomatic system, this negotiation process about the future of Kosovo, and the Kosovars weren't part of it. And funnily enough, they were frustrated about that. Those riots were part of the manifestation of that frustration. It wasn't the only reason, and life is not simple, one reason narratives. It was a complicated thing, and I'm not pretending it was more simple than it was. But that was one of the reasons.
Однією з причин бунту -- який продовжувався протягом 7 днів -- було те, що населення Косово було позбавлене прав на їхнє власне майбутнє. В той час проходили дипломатичні переговори щодо майбутнього Косово, а його уряд, залишивши свій народ, фактично, не приймав участі в переговорах. Це і є химерна дипломатична система, переговорний процес щодо майбутнього Косово, а на його жителів при цьому не зважали. Досить смішно, вони були розчаровані таким ходом подій. Повстання були проявом такого невдоволення. Це була не єдина причина, і життя не просте, багато чинників маюь значення. Це було складно, я не вдаю, що воно було простіше, ніж насправді. Але це була одна з причин.
And that kind of gave me the inspiration -- or rather to be precise, it gave my wife the inspiration. She said, "Why don't you advise the Kosovars? Why don't you advise their government on their diplomacy?" And the Kosovars were not allowed a diplomatic service. They were not allowed diplomats. They were not allowed a foreign office to help them deal with this immensely complicated process, which became known as the Final Status Process of Kosovo. And so that was the idea. That was the origin of the thing that became Independent Diplomat, the world's first diplomatic advisory group and a non-profit to boot. And it began when I flew back from London after my time at the U.N. in Kosovo. I flew back and had dinner with the Kosovo prime minister and said to him, "Look, I'm proposing that I come and advise you on the diplomacy. I know this stuff. It's what I do. Why don't I come and help you?" And he raised his glass of raki to me and said, "Yes, Carne. Come."
Воно надало мені натхнення -- а якщо бути точним, надихнуло мою дружину. Вона сказала: "Чому б тобі не давати консультації в Косово? Чому б не консультувати уряд щодо дипломатичної політики?" Але вони не мали дозволу мати дипломатичну службу. Їхніх дипломатів не визнавали. Вони не могли мати службу закордонних справ, яка б взяла на себе управління цим надзвичайно складним процесом, відомим як Фінальний Процес щодо Статуса Косово. В цьому і була ідея. Саме так зародилася ідея, яка отримала назву "Незалежний Дипломат", перша у світі дипломатична дорадча група, яка працює на неприбутковій основі. Вона зародилася, коли я повертався з Лондона після роботи в ООН щодо Косово. Я летів назад та під час обіду з прем'єр-міністром Косово, сказав йому: "Я пропоную стати Вашим консультантом з дипломатичних справ. Я на цьому розуміюся і цим займаюся. Чому б мені не приїхати та допомогти?" Він підняв свою склянку ракі і сказав: "Так, Карне. Ласкаво просимо."
And I came to Kosovo and advised the Kosovo government. Independent Diplomat ended up advising three successive Kosovo prime ministers and the multi-party negotiation team of Kosovo. And Kosovo became independent. Independent Diplomat is now established in five diplomatic centers around the world, and we're advising seven or eight different countries, or political groups, depending on how you wish to define them -- and I'm not big on definitions. We're advising the Northern Cypriots on how to reunify their island. We're advising the Burmese opposition, the government of Southern Sudan, which -- you heard it here first -- is going to be a new country within the next few years. We're advising the Polisario Front of the Western Sahara, who are fighting to get their country back from Moroccan occupation after 34 years of dispossession. We're advising various island states in the climate change negotiations, which is suppose to culminate in Copenhagen.
Я приїхав до Косово та став радником уряду Косово. Незалежний Дипломат консультував трьох успішних прем'єр-міністрів Косово та багатосторонню переговорну команду. Косово стало незалежним, "Незалежний Дипломат" зараз працює в 5-ти дипломатичних центрах по всьому світі, Ми працюємо радниками в 7-ми чи 8-ми різних країнах, чи політичних групах, як вам більше подобається -- визначення - це моя ненайсильніша сторона. Ми є радниками представників Північного Кіпру щодо возз'єднання їх острова. Також консультуємо бурмезьку опозицію, уряд Південного Судану, який -- ви вже чули сьогодні -- протягом наступних кількох років має стати окремою державою. Ми є радниками фронту Полісаріо Західної Сахари, який виступає за незалежність їх країни від марокканської окупації після 34 років незаконного панування. Ми консультуємо багато острівних держав під час переговорів щодо зміни клімату, які проходять у Копенгагені.
There's a bit of randomness here too because, when I was beginning Independent Diplomat, I went to a party in the House of Lords, which is a ridiculous place, but I was holding my drink like this, and I bumped into this guy who was standing behind me. And we started talking, and he said -- I told him what I was doing, and I told him rather grandly I was going to establish Independent Diplomat in New York. At that time there was just me -- and me and my wife were moving back to New York. And he said, "Why don't you see my colleagues in New York?" And it turned out he worked for an innovation company called ?What If!, which some of you have probably heard of. And one thing led to another, and I ended up having a desk in ?What If! in New York, when I started Independent Diplomat. And watching ?What If! develop new flavors of chewing gum for Wrigley or new flavors for Coke actually helped me innovate new strategies for the Kosovars and for the Saharawis of the Western Sahara. And I began to realize that there are different ways of doing diplomacy -- that diplomacy, like business, is a business of solving problems, and yet the word innovation doesn't exist in diplomacy; it's all zero sum games and realpolitik and ancient institutions that have been there for generations and do things the same way they've always done things.
В цьому також є доля випадковості, адже, коли започатковував програму "Незалежний Дипломат", я був на вечорі у Палаті Лордів, кумедному місці, тримав свій напій ось так та штовхнув чоловіка, який стояв позаду мене. Ми почали розмовляти, і він сказав -- я розповів йому чим займаюся, досить яскраво описав те, що збираюся заснувати "Незалежний Дипломат" в Нью-Йорку. Тоді я був ще один, та ми з дружиною переїзджали до Нью-Йорку. Він відповів: "Чому б Вам не зустрітися з моїми колегами в Нью-Йорку?" Виявилося, він працював в інноваційній компанії під назвою "?А якщо!", про яку дехто з вас, можливо, чув. Одне потягнуло за собою інше, і все закінчилося тим, що я вже сидів за столом в офісі "?А якщо!" в Нью-Йорку, тоді почав розвивати ідею "Незалежного Дипломата". Спотерігаючи, як "?А якщо!" розробляють нові смаки жувальної гумки Wrigley або нові ідеї для Кока-Коли, я зміг розробити нові інноваційні стратегії дій для жителів Косово та населення Західної Сахари. Я усвідомив, що є різні підходи ведення дипломатичних справ, дипломатію можна порівняти з бізнесом, це бізнес, націлений на вирішення проблем, а поняття інновації ще не існує в дипломатії; це все ігри з нульовою сумою та реалістична політика, це застарілі інституції, які існують протягом багатьох поколінь та функціонують однаково в усі часи .
And Independent Diplomat, today, tries to incorporate some of the things I learned at ?What If!. We all sit in one office and shout at each other across the office. We all work on little laptops and try to move desks to change the way we think. And we use naive experts who may know nothing about the countries we're dealing with, but may know something about something else to try to inject new thinking into the problems that we try to address for our clients. It's not easy, because our clients, by definition, are having a difficult time, diplomatically.
Сьогодні в проекті "Незалежний Дипломат" втілені деякі ідеї, які я запозичив з "?А якщо!". Усі ми сидимо в одному офісі та кричимо щось комусь через увесь офіс. Ми працюємо за компактними лептопами та намагаємося змінити наш традиційний напрямок мислення. Ми звертаємося до некомпетентних експертів, які можуть нічого не знати про країни, з якими ми працюємо, але знати щось інше, та намагаються розкрити інший погляд на проблеми, з якими звертаються до нас наші клієнти. Це не легко, адже, по суті, наші клієнти переживають складні часи, у дипломатичному сенсі.
There are, I don't know, some lessons from all of this, personal and political -- and in a way, they're the same thing. The personal one is falling off a cliff is actually a good thing, and I recommend it. And it's a good thing to do at least once in your life just to tear everything up and jump. The second thing is a bigger lesson about the world today. Independent Diplomat is part of a trend which is emerging and evident across the world, which is that the world is fragmenting. States mean less than they used to, and the power of the state is declining. That means the power of others things is rising. Those other things are called non-state actors. They may be corporations, they may be mafiosi, they may be nice NGOs, they may anything, any number of things. We are living in a more complicated and fragmented world. If governments are less able to affect the problems that affect us in the world, then that means, who is left to deal with them, who has to take greater responsibility to deal with them? Us. If they can't do it, who's left to deal with it? We have no choice but to embrace that reality.
З усього цього, я не знаю, можна винести кілька уроків -- особистий та політичний -- в деякій мірі, це одне й те саме. Особистий урок -- це відчуття падіння зі скелі, це, насправді, корисна річ, раджу відчути її. Варто хоча б один раз у житті просто ризикнути всім та стрибнути. Інше є більш вагомим уроком сьогодні для всього світу. "Незалежний Дипломат" є частиною тенденцій, які з'являються та поширюються в світі, а саме фрагментарності світу. Держави тепер важать набагато менше, роль держави зменшується. Це означає, що зростає роль інших понять. Таких як недержавні гравці. Це можуть бути корпорації, мафіозні угруповання, недержавні організації, щозавгодно, багато різних понять. Ми живемо у більш складному та фрагментованому світі. Якщо уряди менш здатні вирішувати проблеми, з якими зустрічається світ, це означає, хто має справлятися з ними, хто має взяти на себе відповідальність за їх вирішення? Ми. Якщо не вони, кому залишається це робити? У нас немає вибору, тільки прийняти реальність.
What this means is it's no longer good enough to say that international relations, or global affairs, or chaos in Somalia, or what's going on in Burma is none of your business, and that you can leave it to governments to get on with. I can connect any one of you by six degrees of separation to the Al-Shabaab militia in Somalia. Ask me how later, particularly if you eat fish, interestingly enough, but that connection is there. We are all intimately connected. And this isn't just Tom Friedman, it's actually provable in case after case after case. What that means is, instead of asking your politicians to do things, you have to look to yourself to do things. And Independent Diplomat is a kind of example of this in a sort of loose way.
Це означає, що вже несправедливо казати, що міжнародні відносини чи глобальні події, анархія в Сомалі чи події у М'янмі нас не стосуються, що можна лишити національні уряди розбиратись з цим. Я можу знайти зв'язок будь-кого з вас, за теорією шести рукостискань, з народним ополчення Аль-Шабааб в Сомалі. Пізніше запитайте мене як, але якщо ви їсте рибу, досить цікаво, але зв'язок саме в цьому. Ми усі тісно пов'язані. І це не тільки за Томом Фрідменом, це можна довести крок за кроком. Це означає, що замість чекати дій від політиків, подумайте, що Ви можете зробити. А "Незалежний Дипломат" є прикладом цього, у певній мірі.
There aren't neat examples, but one example is this: the way the world is changing is embodied in what's going on at the place I used to work -- the U.N. Security Council. The U.N. was established in 1945. Its charter is basically designed to stop conflicts between states -- interstate conflict. Today, 80 percent of the agenda of the U.N. Security Council is about conflicts within states, involving non-state parties -- guerillas, separatists, terrorists, if you want to call them that, people who are not normal governments, who are not normal states. That is the state of the world today. When I realized this, and when I look back on my time at the Security Council and what happened with the Kosovars, and I realize that often the people who were most directly affected by what we were doing in the Security Council weren't actually there, weren't actually invited to give their views to the Security Council, I thought, this is wrong. Something's got to be done about this.
Немає точного прикладу, але один є: те, як змінюється світ, втілене в тому, що відбувається в місці моєї роботи, Раді Безпеки ООН. ООН була створена в 1945 році. Її статут в основному націлений на розв'язання конфліктів між державами -- міжнародних конфліктів. Сьогодні 80% порядку денного Ради Безпеки ООН складають внутрішньодержавні конфлікти, із залученням неурядових об'єднань -- бойовиків, сепаратистів, терористів, якщо хочете їх так називати, уряди та держави, поведінка яких не підпадає під стандартні норми. Така ситуація склалася в світі сьогодні. Коли я це зрозумів і коли я згадую своє минуле в Раді Безпеки і те, що трапилося з жителями Косово, я розумію, що часто люди, на яких найбільш прямо направлені наші дії в Раді Безпеки, були відсутні, вони не могли висловити свої думки Раді Безпеки, я думав, це неправильно. Якось треба це змінити.
So I started off in a traditional mode. Me and my colleagues at Independent Diplomat went around the U.N. Security Council. We went around 70 U.N. member states -- the Kazaks, the Ethiopians, the Israelis -- you name them, we went to see them -- the secretary general, all of them, and said, "This is all wrong. This is terrible that you don't consult these people who are actually affected. You've got to institutionalize a system where you actually invite the Kosovars to come and tell you what they think. This will allow you to tell me -- you can tell them what you think. It'll be great. You can have an exchange. You can actually incorporate these people's views into your decisions, which means your decisions will be more effective and durable." Super-logical, you would think. I mean, incredibly logical. So obvious, anybody could get it. And of course, everybody got it. Everybody went, "Yes, of course, you're absolutely right. Come back to us in maybe six months." And of course, nothing happened -- nobody did anything. The Security Council does its business in exactly the same way today that it did X number of years ago, when I was there 10 years ago.
Як завжди, я взявся за роботу. Мої колеги з "Незалежного Дипломату" і я розпочали "обхід" Ради Безпеки ООН. Ми обійшли представників 70-ти країн-членів -- Казахстану, Ефіопії, Ізраїлю -- ми зустрілися з ними -- з генеральним секретарем, усіма, і казали: "Це все неправильно. Жахливо, що ви не радитися з людьми, на яких впливають ваші рішення. Ви маєте налагодити систему таким чином, щоб ви могли запросити представників Косово, щоб вони висловили свою думку. Це дозволить вам сказати мені -- ви можете сказати їм, що думаєте. Це буде чудово. Ви будете обмінюватися думками. Ви можете зауважувати їх погляди при прийнятті власних рішень, так, ваші рішення будуть більш ефективними та довготривалими". "Суперлогічно!" -- ви можете подумати. Тобто, надзвичайно логічно. Так очевидно, кожен це бачить. Звичайно, всі це зрозуміли. Усі підтримали: "Так, звичайно, Ви абсолютно праві. Повертайтеся до нас десь через 6 місяців." Звичайно ж, ніщо не змінилося. Ніхто нічого не став робити. Рада Безпеки працює сьогодні точно так, як і Х років тому, і коли я був там 10 років назад.
So we looked at that observation of basically failure and thought, what can we do about it. And I thought, I'm buggered if I'm going to spend the rest of my life lobbying for these crummy governments to do what needs to be done. So what we're going to do is we're actually going to set up these meetings ourselves. So now, Independent Diplomat is in the process of setting up meetings between the U.N. Security Council and the parties to the disputes that are on the agenda of the Security Council. So we will be bringing Darfuri rebel groups, the Northern Cypriots and the Southern Cypriots, rebels from Aceh, and awful long laundry list of chaotic conflicts around the world. And we will be trying to bring the parties to New York to sit down in a quiet room in a private setting with no press and actually explain what they want to the members of the U. N. Security Council, and for the members of the U.N. Security Council to explain to them what they want. So there's actually a conversation, which has never before happened. And of course, describing all this, any of you who know politics will think this is incredibly difficult, and I entirely agree with you. The chances of failure are very high, but it certainly won't happen if we don't try to make it happen.
Поглянувши на результат, на повний провал сподівань, думали, чим ми можемо зарадити. Я подумав, що не зможу провести решту життя шляхом ведення переговорів від імені безвідповідальних урядів, та виконувати поставлені завдання. Ми збираємося самостійно організовувати такі зустрічі. Сьогодні "Незалежний Дипломат" займається організацією зустрічей між Радою Безпеки ООН та сторонами переговорів, які стоять на порядку денному Ради Безпеки. Так, ми скликаємо до переговорів повстанські угруповання Дарфурі, представників Північного та Південного Кіпру, повстанців з Ачех та жахливий довгий та докладний список безладних конфліктів по всьому світі. Ми намагатимемося скликати сторони до Нью-Йорку, щоб у спокійному приміщенні, у закритих умовах без преси вони пояснили свої вимоги членам Ради Безпеки ООН, і щоб члени Ради Безпеки пояснили свої бажання. Тобто, ситуація прийме форму діалогу, чого раніше не відбувалося. Звичайно, пояснюючи все це, будь-хто з вас, хто знається на політиці, скаже, що втілити це дуже складно, і я повністю погоджуюся з цим. Вірогідність невдачі дуже висока, але цього не трапиться, якщо ми цього не допустимо.
And my politics has changed fundamentally from when I was a diplomat to what I am today, and I think that outputs is what matters, not process, not technology, frankly, so much either. Preach technology to all the Twittering members of all the Iranian demonstrations who are now in political prison in Tehran, where Ahmadinejad remains in power. Technology has not delivered political change in Iran. You've got to look at the outputs, and you got to say to yourself, "What can I do to produce that particular output?" That is the politics of the 21st century, and in a way, Independent Diplomat embodies that fragmentation, that change, that is happening to all of us.
Моя політика була кардинально змінена з часу, коли я був дипломатом, до сьогодні, я вважаю, що вкладені зусилля мають найвагоміше значення, ні процес, ні технології, насправді, вони не мають великого значення. Відданість технологіям бачимо на прикладі учасників демонстрацій в Ірані, які вели свої блоги на Твіттері, а зараз у в'язницях для політичних злочинців у Тегерані, де при владі залишився М.Ахмадінеджад. Технології не допомогли змінити політичну ситуацію в Ірані. Ви маєте зібрати всі зусилля та спитати в себе: "Що я можу зробити, щоб досягти конкретного результату?" Це і є політикою 21 століття. Таким чином, "Незалежний Дипломат" втілює той розрізнений світ, ті зміни, які відбуваються з нами.
That's my story. Thanks.
Це і є моя історія. Дякую.