I grew up white, secular and middle class in 1950s America. That meant watching fireworks on the Fourth of July, trick-or-treating on Halloween and putting presents under a tree at Christmas. But by the time those traditions got to me, they were hollow, commercial enterprises, which just left me feeling empty. So from a relatively young age, I found myself looking to fill an existential hole, to connect with something bigger than myself.
Я виростав серед білошкірого світського середнього класу в Америці у 1950-ті роки. Це значить, що я спостерігав за феєрверками на День незалежності, випрошував солодощі на Гелловін і отримував подарунки під ялинку на Різдво. Але допоки я нарешті усвідомив ці традиції, вони встигли перетворитись на пусті, комерційні заходи, які не викликали в мені ніяких емоцій. Отож, ще замолоду я вирішив заповнити оту екзистенційну прогалину, з'єднатись з чимось більшим, ніж я сам.
There hadn't been a bar mitzvah in my family in over a century, so I thought I'd take a shot at that --
Понад сотню років у моїй сім'ї не святкували бар-міцви, тому я думав, що почну з цього ...
(Laughter)
(Сміх)
only to be devastated when my one encounter with the rabbi, a really tall, godlike figure with flowing white hair, consisted of him asking me for my middle name so we could fill out a form. Yep, that was it.
і тому був у страшенному розпачі, коли моя зустріч із равином - високим, величним чоловіком із сивим волоссям, що спадало на плечі - складалася з того, що він запитав моє друге ім'я, щоб заповнити форму. І все.
(Laughter)
(Сміх)
So I got the fountain pen, but I didn't get the sense of belonging and confidence I was searching for.
Я отримав від нього ручку, але не отримав почуття приналежності та впевненості, що їх я шукав.
Many years later, I couldn't bear the thought of my son turning 13 without some kind of rite of passage. So I came up with the idea of a 13th birthday trip, and I offered to take Murphy anywhere in the world that had meaning for him. A budding young naturalist who loved turtles, he immediately settled on the Galapagos. And when my daughter, Katie, turned 13, she and I spent two weeks at the bottom of the Grand Canyon, where Katie learned for the first time that she was powerful and brave. Since then, my partner, Ashton, and lots of our friends and relatives have taken their kids on 13th birthday trips, with everyone finding it transformative for both the child and the parent.
Багато років потому я не міг змиритися з думкою, що моєму сину виповниться 13, а ми не проведемо жодного обряду посвяти. Отож, я вирішив влаштувати поїздку з нагоди його 13-річчя і запропонував Мерфі поїхати в будь-який куточок світу, який для нього щось значив. Юний натураліст-початківець, який любив черепах, він одразу вибрав Ґалапаґос. А коли моїй доньці Кеті виповнилося 13 років, ми з нею провели два тижні унизу Великого каньйону, де Кеті вперше дізналася, що вона фізично витривала і хоробра. Відтоді моя дружина Ештон, а також багато наших друзів і родичів організовували подорожі, коли їхнім дітям виповнювалось 13, і це змінювало як дітей, так і батьків.
I wasn't brought up saying grace. But for the last 20 years, we've been holding hands before every meal. It's a beautiful bit of shared silence that brings us all together in the moment. Ashton tells everyone to "pass the squeeze," while she assures them it's not religious.
Змалку мене не вчили молитись перед трапезою. Але останні 20 років ми молимось перед кожним прийомом їжі. Це прекрасний момент спільного мовчання, що зближує нас усіх. Аштон каже до кожного: "передавай потиск далі", запевняючи, що це не релігійно.
(Laughter)
(Сміх)
So recently, when my family asked me if I could please do something with the more than 250 boxes of stuff that I've collected over a lifetime, my ritual-making impulse kicked in. I started wondering if I could go further than simple death cleaning. "Death cleaning" is the Swedish term for clearing out your closets, your basement and your attic before you die, so your kids don't have to do it later.
Нещодавно мої родичі запитали, чи міг би я зробити що-небудь з 250 коробками всілякої всячини, які я назбирав протягом життя. І тут моя любов до обрядів знову дала про себе знати. Я задумався, чи здатний я на щось більше, ніж на просте передсмертне прибирання. "Передсмертне прибирання"- так кажуть шведи, коли говорять, що хтось прибирає в шафах, у підвалі та на горищі до того моменту, як помре, щоб їхнім дітям не довелось потім то все розгрібати.
(Laughter)
(Сміх)
I pictured my children opening up box after box and wondering why I'd kept any of that stuff.
Я уявив своїх дітей, які відкривають коробку за коробкою і не можуть зрозуміти, нащо я зберігав усе це.
(Laughter)
(Сміх)
And then I imagined them looking at a specific picture of me with a beautiful young woman, and asking, "Who on earth is that with Dad?"
А потім уявив, як вони дивляться на одне фото, де я з чарівною молодою жінкою, і питають: "А хто це такий поруч з татком?"
(Laughter)
(Сміх)
And that was the aha moment. It wasn't the things I'd saved that were important; it was the stories that went with them that gave them meaning. Could using the objects to tell the stories be the seed of a new ritual, a rite of passage -- not for a 13-year-old, but for someone much further down the road?
І тоді мене осяяло. Насправді мені важили не речі, що їх я зберігав, а історії, пов'язані з ними. Чи можуть речі, що розповідають історії, закласти новий обряд, обряд ініціації - не лише для 13-річних, а й для майбутніх поколінь?
So I started experimenting. I got a few dozen things out of the boxes, I put them about in a room, and I invited people to come in and ask me about anything that they found interesting. The results were terrific. A good story became a launching pad for a much deeper discussion, in which my visitors made meaningful connections to their own lives. Derrius [Quarles] asked me about a Leonard Peltier T-shirt that I'd worn a lot in the '80s, that, sadly, is still relevant today. Our conversation moved quickly, from a large number of political prisoners in American jails, to Derrius wondering about the legacy of the Black Liberation Movement of the '60s, and how his life might be different if he'd come of age then, instead of 30-odd years later. At the end of our conversation, Derrius asked me if he could have the T-shirt. And giving it to him felt just about perfect.
Отож, я почав експериментувати. Витягнув кілька десятків речей із коробки, розмістив їх у кімнаті і запросив людей зайти і питати мене про все, що їх зацікавить. Результати мене вразили. Цікаві історії підштовхували до глибших дискусій, під час яких мої слухачі проводили певні аналогії з власним життям. Дерріус Кворлс запитав мене про футболку Leonard Peltier, яку я часто носив у 80-х роках і яка, на жаль, актуальна і сьогодні. Наша розмова швидко перейшла від політичних в'язнів в американських в'язницях до роздумів Дерріуса про наслідки Визвольного руху чорношкірого населення у 60-х роках, і того, як би змінилось його життя, якби він був повнолітнім тоді, а не 30 років пізніше. Наприкінці нашої розмови Дерріус запитав, чи може він забрати цю футболку. Я подумав, що це ідеальний варіант.
As these conversations established common ground, especially across generations, I realized I was opening a space for people to talk about things that really mattered to them. And I started seeing myself with a renewed sense of purpose -- not as the old guy on the way out, but as someone with a role to play going forward.
Ці розмови стали основою для спільних тем, особливо між представниками різних поколінь, і я зрозумів, що створюю простір, де люди можуть поговорити про справді важливі для них речі. Я усвідомив, що маю нову ціль - не як стариган за два кроки від смерті, а яка людина, яка має певну роль у майбутньому.
When I was growing up, life ended for most people in their 70s. People are living far longer now, and for the first time in human history, it's common for four generations to be living side by side. I'm 71, and with a bit of luck, I've got 20 or 30 more years ahead of me. Giving away my stuff now and sharing it with friends, family, and I hope strangers, too, seems like the perfect way to enter this next stage of my life. Turns out to be just what I was looking for: a ritual that's less about dying and more about opening the door to whatever comes next.
Коли я був малий, для більшості людей життя закінчувалось у 70. Тепер люди живуть набагато довше, і вперше в історії людства стало цілком нормально, що чотири покоління можуть жити поруч. Мені 71, і, на щастя, у мене ще 20 чи 30 років попереду. Сьогодні я дарую свої речі, ділюся ними з друзями, сім'єю і незнайомцями. Здається, це ідеальний спосіб почати нову сторінку у моєму житті. Як виявилось, саме цього я шукав: обряду, що стосується не так смерті, як того, щоб прочинити двері для всього, що буде далі.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)
Onward!
Далі буде!
(Applause)
(Оплески)