Evidence suggests that humans in all ages and from all cultures create their identity in some kind of narrative form. From mother to daughter, preacher to congregant, teacher to pupil, storyteller to audience. Whether in cave paintings or the latest uses of the Internet, human beings have always told their histories and truths through parable and fable. We are inveterate storytellers.
Чимало фактів свідчать про те, що люди різного віку і культур створюють свою індивідуальність у формі певної розповіді. Від матері до доньки, від проповідника до парафіянина, від учителя до учня, від оповідача до слухача. Чи то в наскельному живописі, чи в останніх витворах Інтернету, люди завжди розповідають свої історії та бувальщини через притчі та байки. Ми запеклі оповідачі.
But where, in our increasingly secular and fragmented world, do we offer communality of experience, unmediated by our own furious consumerism? And what narrative, what history, what identity, what moral code are we imparting to our young?
Але де в нашому матеріалістичному і фрагментованому світі існує дух єдності, на якого не вплинуло наше нестримне споживацтво? І яку оповідь, яку історію, яку самобутність, який моральний кодекс ми подаємо нашій молоді?
Cinema is arguably the 20th century's most influential art form. Its artists told stories across national boundaries, in as many languages, genres and philosophies as one can imagine. Indeed, it is hard to find a subject that film has yet to tackle. During the last decade we've seen a vast integration of global media, now dominated by a culture of the Hollywood blockbuster. We are increasingly offered a diet in which sensation, not story, is king. What was common to us all 40 years ago -- the telling of stories between generations -- is now rarified. As a filmmaker, it worried me. As a human being, it puts the fear of God in me. What future could the young build with so little grasp of where they've come from and so few narratives of what's possible? The irony is palpable; technical access has never been greater, cultural access never weaker.
Кіно, мабуть, є найвпливовішим видом мистецтва 20-го століття. Його творці розповідали історії, що долали національні кордони, стількома мовами, жанрами і філософіями, скільки лиш можна собі уявити. Справді, важко знайти тему, яку б фільм ще не використовував. Протягом останнього десятиліття ми стали свідками грандіозного розвитку світових медіа, у яких наразі панує стиль голлівудського блокбастера. Нам дедалі частіше пропонують "дієту", у якій сенсація, а не розповідь, є панівною. Те, що було спільним для всіх нас 40 років тому -- оповідання історій між поколіннями -- тепер є рідкістю. Як режисера, мене це турбує. Це наводить страх Божий на мене, як на людину. Яке майбутнє збудує молодь, яка зовсім не розуміє, звідки вона походить, і яка знає так мало розповідей про те, що їй під силу? Іронія очевидна; доступ до техніки ніколи не був більшим, доступ до культури ніколи не був слабшим.
And so in 2006 we set up FILMCLUB, an organization that ran weekly film screenings in schools followed by discussions. If we could raid the annals of 100 years of film, maybe we could build a narrative that would deliver meaning to the fragmented and restless world of the young. Given the access to technology, even a school in a tiny rural hamlet could project a DVD onto a white board.
І тому 2006 року ми створили FILMCLUB, організацію, яка щотижня влаштовувала покази фільмів у школах з подальшим обговоренням. Якби ми могли зробити огляд 100-річного існування кіно, можливо, ми б змогли створити розповідь, яка б подавала суть для фрагментованого і неспокійного світу молоді. Враховуючи доступ до технологій, навіть школа у крихітному селищі може проектувати DVD на білу дошку.
In the first nine months we ran 25 clubs across the U.K., with kids in age groups between five and 18 watching a film uninterrupted for 90 minutes. The films were curated and contextualized. But the choice was theirs, and our audience quickly grew to choose the richest and most varied diet that we could provide. The outcome, immediate. It was an education of the most profound and transformative kind. In groups as large as 150 and as small as three, these young people discovered new places, new thoughts, new perspectives. By the time the pilot had finished, we had the names of a thousand schools that wished to join.
У перші дев'ять місяців ми провели 25 клубів по всій Великобританії, з дітьми у вікових групах від 5 до 18, які переглядали фільм безперервно протягом 90 хвилин. Ми власноруч відбирали плівки. Але вибір був за ними, і наша аудиторія швидко росла і обирала найбагатші та нійрізноманітніші "харчі", які ми могли надати. Ми відразу ж побачили результат. Це було навчання, яке вело до глибоких перетворень. У групах, до яких входило від 150 до 3 учасників, ці молоді люди відкривали для себе нові місця, нові думки, нові перспективи. Коли пілотний проект закінчився, ми отримали запити від тисячі шкіл, які хотіли приєднатися.
The film that changed my life is a 1951 film by Vittorio De Sica, "Miracle in Milan." It's a remarkable comment on slums, poverty and aspiration. I had seen the film on the occasion of my father's 50th birthday. Technology then meant we had to hire a viewing cinema, find and pay for the print and the projectionist. But for my father, the emotional and artistic importance of De Sica's vision was so great that he chose to celebrate his half-century with his three teenage children and 30 of their friends, "In order," he said, "to pass the baton of concern and hope on to the next generation."
Фільм, який змінив моє життя -- це фільм фільм Вітторіо де Сіка "Чудо в Мілані" 1951 року. Це чудова оповідь про нетрі, злидні та прагнення. Я побачила цей фільм на святкуванні 50-річчя мого батька. У тодішніх технічних умовах ми мусили винайняти кінозал, знайти і оплатити кінокопію та послуги кіномеханіка. Але на мого батька витвір Де Сіка справив таке глибоке емоційне та художнє враження, що він вирішив відсвяткувати свій день народження із трьома дітьми-підлітками і їхніми 30 друзями. "Для того", як він пояснив, "щоб передати естафету турботи і надії молодому поколінню".
In the last shot of "Miracle in Milan," slum-dwellers float skyward on flying brooms. Sixty years after the film was made and 30 years after I first saw it, I see young faces tilt up in awe, their incredulity matching mine. And the speed with which they associate it with "Slumdog Millionaire" or the favelas in Rio speaks to the enduring nature.
В останньому кадрі фільму "Чудо в Мілані", мешканці нетрів здіймаються до неба на літаючих мітлах. Шістдесят років після того, як фільм вийшов на екрани, і 30 років після того, як я уперше його побачила, я бачу молоді обличчя, що захоплено дивляться на екран. Вони, як і я свого часу, не ймуть віри своїм очам. Їм відразу ж спадає на думку фільм "Мільйонер із нетрів" або фавели в Ріо, що свідчить про те, що природа людини незмінна.
In a FILMCLUB season about democracy and government, we screened "Mr. Smith Goes to Washington." Made in 1939, the film is older than most of our members' grandparents. Frank Capra's classic values independence and propriety. It shows how to do right, how to be heroically awkward. It is also an expression of faith in the political machine as a force of honor.
У сезоні FILMCLUB про демократію і уряд ми демонстрували фільм "Містер Сміт їде до Вашингтона". Знятий у 1939, фільм старший за бабусів і дідусів наших глядачів. Класичні цінності Френка Капра - це незалежність і пристойність. Фільм показує, як правильно поводитися, як бути героїчно несміливим. Він також сповнений віри у політичну машину як силу честі.
Shortly after "Mr. Smith" became a FILMCLUB classic, there was a week of all-night filibustering in the House of Lords. And it was with great delight that we found young people up and down the country explaining with authority what filibustering was and why the Lords might defy their bedtime on a point of principle. After all, Jimmy Stewart filibustered for two entire reels.
Незабаром після того, як "Містер Сміт" став класикою FILMCLUB, відбувся тиждень нічних протестів у Палаті Лордів. Ми страшенно тішилися, що молодь по всій країні могла переконливо пояснити, що таке ці протести, і чому лорди нехтують сном заради принципу. Адже Джиммі Стюарт протестував протягом двох частин фільму.
In choosing "Hotel Rwanda," they explored genocide of the most brutal kind. It provoked tears as well as incisive questions about unarmed peace-keeping forces and the double-dealing of a Western society that picks its moral fights with commodities in mind. And when "Schindler's List" demanded that they never forget, one child, full of the pain of consciousness, remarked, "We already forgot, otherwise how did 'Hotel Rwanda' happen?"
Обравши фільм "Готель Руанда", учасники клубу стали свідками найжорстокішого геноциду. Кіно викликало сльози, а також гострі запитання про неозброєні миротворчі підрозділи та лицемірство західного суспільства, яке використовує мораль заради власної вигоди. А коли "Список Шиндлера" заявив, що вони ніколи не повинні забувати, одна дитина, яку мучили докори совісті, зауважила: "Ми вже забули, адже як трапився "Готель Руанда"?"
As they watch more films their lives got palpably richer. "Pickpocket" started a debate about criminality disenfranchisement. "To Sir, with Love" ignited its teen audience. They celebrated a change in attitude towards non-white Britons, but railed against our restless school system that does not value collective identity, unlike that offered by Sidney Poitier's careful tutelage.
Що більше фільмів вони переглядали, то багатшим ставало їхнє життя. "Кишеньковий злодій" розпочав дискусію про позбавлення злочинців громадянських прав. "З любов'ю до Вас" сповнив ентузіазмом підлітків. Вони тішилися, що змінилося ставлення до небілошкірих бритонців, але обурювалися шкільною системою, що не цінує колективної ідентичності, на відміну від дбайливого виховання Сідні Пуатьє.
By now, these thoughtful, opinionated, curious young people thought nothing of tackling films of all forms -- black and white, subtitled, documentary, non-narrative, fantasy -- and thought nothing of writing detailed reviews that competed to favor one film over another in passionate and increasingly sophisticated prose. Six thousand reviews each school week vying for the honor of being review of the week.
Досі ці розважливі, впевнені, цікаві молоді люди навіть не думали про те, щоб свідомо обрати фільм будь-якої форми -- чорно-білий, із субтитрами, документальний, безсюжетний, фентезі -- і тим більше не планували писати докладні рецензії, які описують переваги одного фільму над іншим у розкішному, інтелектуальному стилі. Шість тисяч відгуків щотижня змагаються за честь стати рецензією тижня.
From 25 clubs, we became hundreds, then thousands, until we were nearly a quarter of a million kids in 7,000 clubs right across the country. And although the numbers were, and continue to be, extraordinary, what became more extraordinary was how the experience of critical and curious questioning translated into life. Some of our kids started talking with their parents, others with their teachers, or with their friends. And those without friends started making them.
Із 25 клубів, ми стали сотнею, потім тисячею, поки не набрали майже чверть мільйона дітей у 7 000 клубах по всій країні. Ці цифри здаються неймовірними, але ще дивовижніше, як досвід критичного і зацікавленого підходу до справи втілювався у життя. Деякі діти почали говорити з батьками, інші з учителями або зі своїми друзями. А ті, хто не мав друзів, почали знаходити їх.
The films provided communality across all manner of divide. And the stories they held provided a shared experience. "Persepolis" brought a daughter closer to her Iranian mother, and "Jaws" became the way in which one young boy was able to articulate the fear he'd experienced in flight from violence that killed first his father then his mother, the latter thrown overboard on a boat journey.
Фільми створили відчуття спільноти. А історії, які вони розповіли, стали спільним досвідом. "Персеполіс" зблизив доньку зі своєю матір'ю-іранкою, а "Щелепи" допомогли одному хлопчику чітко сформулювати страх, який він відчував, утікаючи від жорстокості, що спершу вбила його батька, а потім матір, яку викинуло за борт у корабельній подорожі.
Who was right, who wrong? What would they do under the same conditions? Was the tale told well? Was there a hidden message? How has the world changed? How could it be different? A tsunami of questions flew out of the mouths of children who the world didn't think were interested. And they themselves had not known they cared. And as they wrote and debated, rather than seeing the films as artifacts, they began to see themselves.
Хто був правий, а хто ні? Як вчинили б вони за таких самих умов? Чи майстерною є оповідь? Чи містить вона приховане повідомлення? Як змінився світ? Чи міг він виглядати по-іншому? Величезна хвиля запитань хлинула з вуст дітей, яким, здавалося, світ не був цікавим. Та вони й самі не знали, чим вони так перейнялися. І оскільки вони писали і обговорювали фільм, а не просто якийсь абстрактний витвір мистецтва, вони почали розуміти самих себе.
I have an aunt who is a wonderful storyteller. In a moment she can invoke images of running barefoot on Table Mountain and playing cops and robbers. Quite recently she told me that in 1948, two of her sisters and my father traveled on a boat to Israel without my grandparents. When the sailors mutinied at sea in a demand for humane conditions, it was these teenagers that fed the crew. I was past 40 when my father died. He never mentioned that journey.
Я маю тітку, яка є чудовим оповідачем. Вона за якусь мить може викликати у вас відчуття, нібито ви бігаєте босоніж горою Тейбл або бавитеся в поліцейських і грабіжників. Зовсім недавно вона сказала мені, що 1948 року, дві її сестри і мій батько подорожували кораблем в Ізраїль без моїх бабусі й дідуся. Коли матроси збунтувалися у морі, вимагаючи людських умов праці, саме ці підлітки підтримали команду. Мені було за 40, коли помер мій батько. Він ніколи не згадував ту подорож.
My mother's mother left Europe in a hurry without her husband, but with her three-year-old daughter and diamonds sewn into the hem of her skirt. After two years in hiding, my grandfather appeared in London. He was never right again. And his story was hushed as he assimilated.
Мама моєї мами покинула Європу у поспіху без свого чоловіка, але з трьохлітньою донькою і діамантами, зашитими в подолі спідниці. Мій дідусь два роки був утікачем, а згодом з'явився у Лондоні. Він ніколи не виправився знову. І його історія затихла, коли він асимілювався.
My story started in England with a clean slate and the silence of immigrant parents. I had "Anne Frank," "The Great Escape," "Shoah," "Triumph of the Will." It was Leni Riefenstahl in her elegant Nazi propaganda who gave context to what the family had to endure. These films held what was too hurtful to say out loud, and they became more useful to me than the whispers of survivors and the occasional glimpse of a tattoo on a maiden aunt's wrist.
Моя історія почалася в Англії з чистого аркуша і мовчання батьків-іммігрантів. Я дивилась фільми "Анна Франк", "Велика втеча", "Шоа", "Тріумф волі". Лені Ріфеншталь у формі виточненої пропаганди нацизму розповіла про те, що довелося пережити її сім'ї. Ці фільми розповідали про те, що було занадто боляче сказати вголос, і вони стали кориснішими для мене, ніж шепіт тих, хто вижив, чи випадково побачене татуювання на зап'ясті тітки.
Purists may feel that fiction dissipates the quest of real human understanding, that film is too crude to tell a complex and detailed history, or that filmmakers always serve drama over truth. But within the reels lie purpose and meaning. As one 12-year-old said after watching "Wizard of Oz," "Every person should watch this, because unless you do you may not know that you too have a heart."
Пуристи гадають, що художня література заважає пошукові справжнього людського розуміння, що фільм занадто грубий, щоб розповісти складну і детальну історію, або що режисери завжди віддають перевагу драмі, ніж правді. Але всередині рулонів кінострічки лежать мета і сенс. Як сказав один 12-річний підліток після перегляду "Чарівник країни Оз": "Кожна людина мусить подивитися цей фільм, тому що доки ви не зробите цього, ви не дізнаєтеся, що і у вас є серце."
We honor reading, why not honor watching with the same passion? Consider "Citizen Kane" as valuable as Jane Austen. Agree that "Boyz n the Hood," like Tennyson, offers an emotional landscape and a heightened understanding that work together. Each a piece of memorable art, each a brick in the wall of who we are. And it's okay if we remember Tom Hanks better than astronaut Jim Lovell or have Ben Kingsley's face superimposed onto that of Gandhi's. And though not real, Eve Harrington, Howard Beale, Mildred Pierce are an opportunity to discover what it is to be human, and no less helpful to understanding our life and times as Shakespeare is in illuminating the world of Elizabethan England.
Ми шануємо читання, то чому б не шанувати перегляд фільмів? "Громадянин Кейн" не менш цінний, ніж Джейн Остін. Погодьтеся, що "Хлопці в капюшонах", як і романи Теннісона, сповнені емоцій і глибокого розуміння, що творять одне ціле. Кожен твір мистецтва, який нам запам'ятався, є цеглиною у стіні нашої особистості. І це нормально, якщо ми пам'ятаємо Тома Генкса краще, ніж астронавта Джима Ловелла, чи порівнюємо обличчя Бена Кінґслі з обличчям Ґанді. Єва Гаррінгтон, Говард Біл, Мілдред Пірс дають нам змогу збагнути, що значить бути людиною. І допомагають зрозуміти наше життя і час не гірше за Шекспіра, який змальовував світ єлизаветинської Англії.
We guessed that film, whose stories are a meeting place of drama, music, literature and human experience, would engage and inspire the young people participating in FILMCLUB. What we could not have foreseen was the measurable improvements in behavior, confidence and academic achievement. Once-reluctant students now race to school, talk to their teachers, fight, not on the playground, but to choose next week's film -- young people who have found self-definition, ambition and an appetite for education and social engagement from the stories they have witnessed.
Ми припустили, що фільм, розповідь якого поєднує драму, музику, літературу і життєвий досвід, зацікавить і надихатиме молодь, яка бере участь у FILMCLUB. Але навіть не уявляли, що ці молоді люди настільки поліпшать поведінку, впевненості та навчальні досягнення. Колишні двієчники тепер біжать до школи, говорять до своїх учителів, б'ються - але не на ігровому майданчику, а за вибір фільму на наступний тиждень. Ці молоді люди знайшли себе, свою мету і смак до навчання та соціальних дій з історій, очевидцями яких вони стали.
Our members defy the binary description of how we so often describe our young. They are neither feral nor myopically self-absorbed. They are, like other young people, negotiating a world with infinite choice, but little culture of how to find meaningful experience. We appeared surprised at the behaviors of those who define themselves by the size of the tick on their shoes, yet acquisition has been the narrative we have offered.
Наші учасники зневажають подвійні стандарти, якими зазвичай наділяють нашу молодь. Вони цивілізовані і зовсім не егоцентричні. Вони, як і інші молоді люди, ведуть перемовини зі світом безкінечного вибору, але малої культури, щоб віднайти важливий для себе досвід. Ми були здивовані поведінкою тих, хто колись заявляв про себе брендом свого взуття, допоки вони не оволоділи оповіддю, яку ми запропонували.
If we want different values we have to tell a different story, a story that understands that an individual narrative is an essential component of a person's identity, that a collective narrative is an essential component of a cultural identity, and without it it is impossible to imagine yourself as part of a group. Because when these people get home after a screening of "Rear Window" and raise their gaze to the building next door, they have the tools to wonder who, apart from them, is out there and what is their story.
Якщо ми хочемо інших цінностей, ми повинні розповісти іншу історію, історію, яка розуміє, що оповідь про окрему особу є важливим компонентом особистості людини, а розповідь про колектив є невід'ємною складовою культурної самобутності, і без цього неможливо уявити себе частиною групи. Коли ці люди приходять додому після фільму "Вікно у двір" і піднімають свій погляд на сусідню будівлю, вони вже вміють зрозуміти тих, хто проживає там, окрім них, і якою є їхня історія.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)