Before March, 2011, I was a photographic retoucher based in New York City. We're pale, gray creatures. We hide in dark, windowless rooms, and generally avoid sunlight. We make skinny models skinnier, perfect skin more perfect, and the impossible possible, and we get criticized in the press all the time, but some of us are actually talented artists with years of experience and a real appreciation for images and photography.
До березня 2011 року я працювала ретушером фотографій у Нью-Йорку. Ретушери - це бліді, безликі створіння. Вони ховаються у темних приміщеннях без вікон і більшість часу уникають сонячного світла. Ми, ретушери, робимо худих моделей ще худішими, ідеальну шкіру - ідеальнішою, а неможливе - можливим. Преса нас постійно критикує, проте серед нас є дійсно талановиті люди з багатолітнім досвідом та здатні дати фахову оцінку зображенням і фотографії.
On March 11, 2011, I watched from home, as the rest of the world did, as the tragic events unfolded in Japan. Soon after, an organization I volunteer with, All Hands Volunteers, were on the ground, within days, working as part of the response efforts. I, along with hundreds of other volunteers, knew we couldn't just sit at home, so I decided to join them for three weeks.
11 березня 2011 року зі свого дому я спостерігала за реакцією усього світу на трагічні події, що розвивались в Японії. Невдовзі, волонтери однієї організації, серед яких була і я, у складі миротворчої місії прибули на місце катастрофи. Я, разом із сотнями інших волонтерів, усвідомлювала, що ми не можемо просто сидіти вдома, тому я вирішила приєднатися до них на три тижні.
On May the 13th, I made my way to the town of Ōfunato. It's a small fishing town in Iwate Prefecture, about 50,000 people, one of the first that was hit by the wave. The waters here have been recorded at reaching over 24 meters in height, and traveled over two miles inland. As you can imagine, the town had been devastated.
13 травня я вирушила до міста Офунато. Це маленьке риболовне місто в префектурі Іванте, з населенням приблизно 50 тис осіб, одне з перших, що постраждало від цунамі. Висота хвиль досягала відмітки 24 метри і навіть більше, хвилі поширилися більш, ніж на 3 км вглиб міста. Наскільки ви можете собі уявити, місто було спустошене.
We pulled debris from canals and ditches. We cleaned schools. We de-mudded and gutted homes ready for renovation and rehabilitation. We cleared tons and tons of stinking, rotting fish carcasses from the local fish processing plant. We got dirty, and we loved it.
Ми розчищали від уламків магістралі і канави. Ми розчищали школи, очищали доми від бруду і непотребу та готували їх до відновлення. Ми прибрали тонни смердючих та гниючих рибних рештків з місцевої рибопереробної фабрики. Ми були брудними, проте нам це подобалось.
For weeks, all the volunteers and locals alike had been finding similar things. They'd been finding photos and photo albums and cameras and SD cards. And everyone was doing the same. They were collecting them up, and handing them in to various places around the different towns for safekeeping.
Протягом тижнів усі волонтери і місцеві жителі разом знаходили схожі речі. Вони знаходили фотокартки і фотоальбоми, фотокамери і карти пам'яті. Усі займалися спільною справою. Ми разом збирали фото і відео та передавали наші знахідки на зберігання до різних міст країни.
Now, it wasn't until this point that I realized that these photos were such a huge part of the personal loss these people had felt. As they had run from the wave, and for their lives, absolutely everything they had, everything had to be left behind.
В певний момент я зрозуміла, наскільки важливими ці фотографії були для кожного жителя міста. Коли вони рятувалися від цунамі, рятували свої життя, вони залишали абсолютно все, все, що у них було.
At the end of my first week there, I found myself helping out in an evacuation center in the town. I was helping clean the onsen, the communal onsen, the huge giant bathtubs. This happened to also be a place in the town where the evacuation center was collecting the photos. This is where people were handing them in, and I was honored that day that they actually trusted me to help them start hand-cleaning them.
Наприкінці мого першого тижня я почала допомагати в евакуаційному центрі в місті. Я допомагала очищати онсени, або комунальні онсени, тобто велетенські гарячі джерела. За співпадінням, це було також місце, де евакуаційний центр збирав фото. Місцеві жителі і волонтери зносили їх туди, і того дня я відчувала велику честь через те, що мені довірили допомогти виконати ручну чистку цих фото.
Now, it was emotional and it was inspiring, and I've always heard about thinking outside the box, but it wasn't until I had actually gotten outside of my box that something happened. As I looked through the photos, there were some were over a hundred years old, some still in the envelope from the processing lab, I couldn't help but think as a retoucher that I could fix that tear and mend that scratch, and I knew hundreds of people who could do the same. So that evening, I just reached out on Facebook and asked a few of them, and by morning the response had been so overwhelming and so positive, I knew we had to give it a go. So we started retouching photos.
В мені бурлили емоції, це було натхненно, Я завжди чула вислів - думайте нестандартно, але я завжди мислила шаблонно, допоки дещо не трапилось. Розглядаючи фотокартки, я зустрічала світлини, яким було вже понад 100 років, деякі щойно надруковані, ще у конвертах з фотолабораторій. Я не могла сприймати ці фото не як ретушер, Я могла відновити найменші деталі, зображені на них, і я знала сотні людей, які могли зробити те ж. Тому, того вечора за допомогою "Фейсбук" я надіслала запит декільком з них, а на ранок від них надійшли позитивні, захоплені відповіді. Я знала, що нам потрібно діяти. Тому ми розпочали ретушування цих фото.
This was the very first. Not terribly damaged, but where the water had caused that discoloration on the girl's face had to be repaired with such accuracy and delicacy. Otherwise, that little girl isn't going to look like that little girl anymore, and surely that's as tragic as having the photo damaged. (Applause)
Це було першим. Не дуже пошкоджене, проте вода вимила кольори з обличчя дівчинки, відновлення слід було провести з усією делікатністю. В будь-якому разі, та дівчинка вже не буде виглядати як раніше і, безумовно, пошкоджене фото - це трагедія. (Оплески)
Over time, more photos came in, thankfully, and more retouchers were needed, and so I reached out again on Facebook and LinkedIn, and within five days, 80 people wanted to help from 12 different countries. Within two weeks, I had 150 people wanting to join in. Within Japan, by July, we'd branched out to the neighboring town of Rikuzentakata, further north to a town called Yamada. Once a week, we would set up our scanning equipment in the temporary photo libraries that had been set up, where people were reclaiming their photos. The older ladies sometimes hadn't seen a scanner before, but within 10 minutes of them finding their lost photo, they could give it to us, have it scanned, uploaded to a cloud server, it would be downloaded by a gaijin, a stranger, somewhere on the other side of the globe, and it'd start being fixed.
З часом почало надходити більше фото. Таким чином, зросла потреба у додаткових ретушерах. Тому я знову скористалася "Фейсбук" і "Лінкедін" і через п'ять днів відгукнулося 80 бажаючих із 12 різних країн світу. Через два тижні уже 150 осіб хотіли приєднатися до нас. В липні наша мережа в Японії розширилася до сусіднього міста Рікузентаката, далі на північ до міста Ямада. Раз на тиждень ми розставляли наше сканувальне обладнання у встановлених тимчасових фотолабораторіях, де можна було забрати відновлені фото. Приходили такі старші панянки, які вперше бачили сканер, але через 10 хвилин, знайшовши свої втрачені фото, вони могли віддати їх нам, ми сканували ці фото, завантажували на віддалений сервер, потім не японці, а іноземці з протилежного кінця світу скачували ці фото і розпочинали відновлення.
The time it took, however, to get it back is a completely different story, and it depended obviously on the damage involved. It could take an hour. It could take weeks. It could take months. The kimono in this shot pretty much had to be hand-drawn, or pieced together, picking out the remaining parts of color and detail that the water hadn't damaged. It was very time-consuming.
Проте зовсім інша історія, якщо говорити про час, що витрачається на ретушування. Кількість затраченого часу залежала від характеру пошкоджень. Могла пройти година, або ж тиждень. І навіть декілька місяців. Кімоно на цьому фото здебільшого відновлювали вручну, складали з кусочків кольорів та з деталей, які не знищила вода. Це забирало дуже багато часу.
Now, all these photos had been damaged by water, submerged in salt water, covered in bacteria, in sewage, sometimes even in oil, all of which over time is going to continue to damage them, so hand-cleaning them was a huge part of the project. We couldn't retouch the photo unless it was cleaned, dry and reclaimed.
Усі ці фотокартки пошкодила вода, розмила солена вода, покривши бактеріями і брудом, іноді навіть нафтою, а час йде і такі руйнування будуть продовжуватись. Саме тому важливою частиною процесу є очищення вручну. Ми не можемо ретушувати брудні фотокартки, спершу їх слід очистити і висушити.
Now, we were lucky with our hand-cleaning. We had an amazing local woman who guided us. It's very easy to do more damage to those damaged photos. As my team leader Wynne once said, it's like doing a tattoo on someone. You don't get a chance to mess it up.
Нам пощастило з проведенням такого очищення, оскільки нам допомагала надзвичайна місцева жінка. Дуже легко завдати ще більшої шкоди уже пошкодженим фото. Якось лідер нашої команди, Вінне, сказала: "Це схоже на те, як робити комусь татуювання. У вас немає права на помилку."
The lady who brought us these photos was lucky, as far as the photos go. She had started hand-cleaning them herself and stopped when she realized she was doing more damage. She also had duplicates. Areas like her husband and her face, which otherwise would have been completely impossible to fix, we could just put them together in one good photo, and remake the whole photo.
Жінці, яка принесла нам ці фото, пощастило, оскільки фотокарток було безліч. Вона самостійно розпочала їх очищення вручну і зупинилась, усвідомивши, що завдає їм ще більшої шкоди. У неї також були копії. Інакше, зони обличчя її чоловіка, її власного обличчя, було б неможливо відновити. Ми могли лише розмістити їх разом на одному хорошому фото, і наново переробити ціле фото.
When she collected the photos from us, she shared a bit of her story with us. Her photos were found by her husband's colleagues at a local fire department in the debris a long way from where the home had once stood, and they'd recognized him. The day of the tsunami, he'd actually been in charge of making sure the tsunami gates were closed. He had to go towards the water as the sirens sounded. Her two little boys, not so little anymore, but her two boys were both at school, separate schools. One of them got caught up in the water. It took her a week to find them all again and find out that they had all survived.
Коли вона забрала фото у нас, вона розповіла свою історію. Колеги її чоловіка знайшли ці фотокартки серед уламків місцевої пожежної станції, що знаходиться далеко від місця, де колись був їх будинок. Колеги впізнали її чоловіка. В день цунамі він був на роботі, власне він відповідав за те, щоб ворота проти цунамі залишались закритими. Йому необхідно було іти до води, коли пролунали сирени. Їх обидва сини, не зовсім малі, але все ж діти, знаходились у школі, в різних школах. Одного сина затягнуло потоком води. Пройшло декілька тижнів, коли вона віднайшла обох синів, і знайшла їх обох живими.
The day I gave her the photos also happened to be her youngest son's 14th birthday. For her, despite all of this, those photos were the perfect gift back to him, something he could look at again, something he remembered from before that wasn't still scarred from that day in March when absolutely everything else in his life had changed or been destroyed.
День, коли я віддала їй фото, виявився днем 14-річчя її сина. Незважаючи на всі події, ці фото стали прекрасним подарунком для її сина, чимось таким, на що можна знову глянути, згадати щось не таке жахаюче, щось чудове, що залишилось з того березневого дня, коли його життя повністю змінилось, зруйнувалось.
After six months in Japan, 1,100 volunteers had passed through All Hands, hundreds of whom had helped us hand-clean over 135,000 photographs, the large majority — (Applause) — a large majority of which did actually find their home again, importantly. Over five hundred volunteers around the globe helped us get 90 families hundreds of photographs back, fully restored and retouched. During this time, we hadn't really spent more than about a thousand dollars in equipment and materials, most of which was printer inks.
Протягом шести місяців перебування у Японії в робочому колективі "Єдина Команда" налічувалось близько 1100 волонтерів, сотні з яких допомогли очистити більше 135 тисяч фотографій, переважна більшість - (Оплески) - переважна більшість яких віднайшли своїх господарів, це важливо. Більше п'яти сотень волонтерів з усього світу допомагали нам повністю відтворити і відретушувати сотні фото і віддати 90-там сімей Японії. Протягом цього часу ми витратили не більше 1 тисячі доларів на обладнання і матеріали, здебільшого кошти пішли на чорнила для друку.
We take photos constantly. A photo is a reminder of someone or something, a place, a relationship, a loved one. They're our memory-keepers and our histories, the last thing we would grab and the first thing you'd go back to look for. That's all this project was about, about restoring those little bits of humanity, giving someone that connection back.
Ми постійно фотографуємося. Оскільки фото - це згадка про когось чи про щось, про місце, стосунки, кохання. Фото - це наша пам'ять і наша історія, остання річ, яку ми рятуємо, і перша, за якою повертаємось у пошуках. Наш проект - саме про це, про відновлення тих маленьких часточок людства, про отримання зворотного зв'язку.
When a photo like this can be returned to someone like this, it makes a huge difference in the lives of the person receiving it.
Коли такі фото можна повернути таким людям, це вносить зміни у життя тих людей, які отримують їх.
The project's also made a big difference in the lives of the retouchers. For some of them, it's given them a connection to something bigger, giving something back, using their talents on something other than skinny models and perfect skin.
Проект також значно змінив життя ретушерів. Декому проект відкрив двері, що вели до чогось більшого, вони отримали віддачу, використавши свої таланти не на худих моделях та ідеальній шкірі, а на чомусь іншому.
I would like to conclude by reading an email I got from one of them, Cindy, the day I finally got back from Japan after six months.
Завершити свій виступ я хочу прочитавши лист, який я отримала від однієї жінки, Сінді, в день мого повернення з Японії після 6-ти місячного перебування.
"As I worked, I couldn't help but think about the individuals and the stories represented in the images. One in particular, a photo of women of all ages, from grandmother to little girl, gathered around a baby, struck a chord, because a similar photo from my family, my grandmother and mother, myself, and newborn daughter, hangs on our wall. Across the globe, throughout the ages, our basic needs are just the same, aren't they?" Thank you. (Applause) (Applause)
"Працюючи з вами, я думала лише про особистості та історії, відображення на цих фото. Одне фото, зокрема, на якому жінки різного віку, від бабусі до маленької дівчинки, зібралися навколо немовляти, воно зачепило мене за живе, оскільки нагадало фото моєї сім’ї. Схоже фото моєї бабусі, матері, мене і моєї новонародженої дочки висить у нашій вітальні. Незалежно від країни, віку, наші базові потереби - однакові, ви погоджуєтеся зі мною? Дякую. (Оплески) (Оплески)