I'd like to tell you today about an orca named Tahlequah. Tahlequah is also known as J35 to scientists, because she swims with the J Pod in the Salish Sea. These are the waters off of British Columbia and Washington State.
Сьогодні я б хотіла розповісти про косатку на ім'я Талекуа. Для вчених Талекуа відома як Джей35, адже вона плаває зі зграєю "Джей" у Солоному морі. Ці води омивають штати Британської Колумбії та Вашингтону.
Now, last year, in July 2018, she was well along in her 17-month pregnancy, and scientists were very excited because no baby had survived in this pod for three long years. Now, orcas are also known as killer whales. They're profoundly social and profoundly intelligent beings. And scientists are very interested in their behavior, because in their social networks, they share habits, information and even affection. They create true cultures of the ocean. But this pod has been in trouble. The Chinook salmon that the orcas favor has been way down in the region, and pollution has been up. But on July 24th, Tahlequah gave birth to a daughter, and scientists were so excited by this development. But unfortunately, the same day -- in fact, shortly after birth -- the calf died.
Минулого року у липні 2018-го вона була вже на 17-му місяці вагітності, і вчені були дуже схвильовані, адже жодне немовля цієї зграї не вижило впродовж трьох років. Косатки також відомі, як кити-вбивці. Вони надзвичайно соціальні та надзвичайно розумні істоти. І вчені дуже зацікавлені у вивченні їхньої поведінки, тому що у своїй соціальній мережі вони діляться звичками, інформацією та, навіть, прихильностями. Вони створюють справжні океанічні культури. Але ця зграя в біді. Королівський лосось, їхня улюблена їжа, значно порідшав у цьому регіоні, а забруднення зросло. Однак, 24 липня Талекуа народила дочку, і вчені були дуже схвильовані таким розвитком подій. Але, на жаль, того ж дня скоро після народження маля померло.
Well, what happened next electrified animal lovers across the world, because Tahlequah refused to let her baby slip off into the water. She kept it on her body and she swam with it. If it did fall off, she would dive and rescue it, and she battled stiff currents to do this. Now, she kept this behavior up for 17 days, and during this time, she swam over 1,000 miles. At that point, she let the little baby slip off into the water.
Те, що трапилось далі, шокувало прихильників тварин по всьому світі, бо Талекуа не дала своєму маляті зіслизнути у воду. Вона тримала її на своєму тілі і плавала із нею. Якщо маля зіслизало, вона пірнала та рятувала її, і заради цього вона долала сильні течії. Вона продовжувала так впродовж 17 днів, і за цей час пропливла більш, ніж півтора тисячі кілометрів. Лише тоді вона дозволила маляті зіслизнути у воду,
So today, Tahlequah swims on with the J Pod, but her grief still moves me. And I do believe that "grief" is the right word to use. I believe that grief is the right word to use for numerous animals who mourn the dead. They may be friends or mates or relatives. Because these visible cues, these behavioral cues, tell us something about an animal's emotional state. Now, for the last seven years, I've been working to document examples of animal grief -- in birds, in mammals, in domesticated animals and in wild animals -- and I believe in the reality of animal grief.
Сьогодні Талекуа продовжує плавати зі зграєю "Джей", та її скорбота досі зворушує мене. Я справді вважаю, що "скорбота" — це правильне слово. Я вважаю, що скорбота — це правильне слово для багатьох тварин, що сумують за померлими. Вони можуть бути друзями, партнерами або родичами. Тому що ці видимі сигнали, ці поведінкові сигнали говорять нам про емоційний стан тварини. Тому останні 7 років я документувала приклади скорботи тварин: у птахів, у ссавців, у домашньої худоби та диких тварин — і я вірю у справжність скорботи тварин.
Now, I say it this way because I need to acknowledge to you right up front that not all scientists agree with me. And part of the reason, I think, is because of what I call the "a-word." The a-word is anthropomorphism, and historically, it's been a big deterrent to recognizing animal emotions. So, anthropomorphism is when we project onto other animals our capacities or our emotions. And we can all probably think of examples of this. Let's say we have a friend who tells us, "My cat understands everything I say." Or, "My dog, he's so sweet. he ran right across the yard this morning towards a squirrel, and I know he just wants to play." Well, maybe. Or maybe not. I'm skeptical about claims like those. But animal grief is different, because we're not trying to read an animal's mind. We're looking at visible cues of behavior and trying to interpret them with some meaning.
Я кажу це, тому що маю одразу визнати — не всі вчені погоджуються зі мною. Гадаю, частково через те, що я називаю "а-слово". А-слово — це антропоморфізм, історично, це був великий стримуючий фактор у визнанні емоцій у тварин. Антропоморфізм — це коли ми переносимо на інших тварин наші здібності та наші емоції. І, ймовірно, ми всі можемо навести приклади. Скажімо, у нас є друг, який каже нам: "Мій кіт розуміє все, що я кажу". Або "Мій собака такий милий, зранку він побіг за білкою через все подвір'я, та я знаю, що він просто хотів погратися". Що ж, можливо. А можливо, ні. Я скептично ставлюсь до таких стверджень. Але скорбота тварин це інше, бо ми не намагаємося читати думки тварини. Ми шукаємо видимі сигнали певної поведінки та намагаємося інтерпретувати їх значення.
Now, it's true -- scientists often push back at me, and they'll say, "Ah, look, the animal might be stressed, or maybe the animal's just confused because his or her routine has been disrupted." But I think that this overworry about anthropomorphism misses a fundamental point. And that is that animals can care very deeply for each other, maybe they even love each other. And when they do, a survivor's heart can be pierced by a death. Let's face it: if we deny evolutionary continuity, we are really missing out on embracing part of ourselves. So yes, I believe in the reality of animal grief, and I also think that if we recognize it, we can make the world a better place for animals, a kinder place for animals.
Щоправда, науковці часто перечать мені, вони кажуть: "Можливо, тварина у стресі, або тварина просто спантеличена через те, що її звички тепер порушені". Але я вважаю, що надмірне занепокоєння через антропоморфізм не дає побачити фундаментальний аспект. Тварини можуть глибоко піклуватися одне про одного, і, можливо, вони навіть люблять одне одного. І коли це відбувається, серце вцілілого може бути вражене смертю іншого. Подивимось правді у вічі, якщо ми заперечуємо еволюційну спадкоємність, то насправді, ми втрачаємо можливість прийняти частину себе. Тож, так, я вірю у справжність скорботи тварин, і також вважаю, що якщо ми визнаємо її, то зможемо покращити світ для тварин, зробити його добрішим для тварин.
So let me tell you a little bit more about animal grief. I'm going to start in Kenya. You see here there's an elephant named Eleanor who came one day with bruised legs, and she collapsed. You see on the left that another female named Grace came to her right away and, using her own trunk, propped her up, tried to get her up on her feet. And she did succeed, but then Eleanor collapsed again. At this point, Grace became visibly distressed, and she prodded the body, and she vocalized. Eleanor collapsed again, and unfortunately, she did die. What you see on the right is a female from another family named Maui, who came after the death, and she stayed at the body. She held a vigil there, and she even rocked in distress over the body. So the scientists watching the elephants kept close observation on Eleanor's body for seven days. And during those seven days, a parade of elephants came from five different families. Now, some were just curious, but others carried out behaviors that I really believe should be classified as grief.
Дозвольте розповісти вам трохи більше про скорботу тварин. Я розпочну із Кенії. Ви бачите слониху на ім'я Елеонора, яка одного дня прийшла із перебитими ногами і впала. Ліворуч ви бачите, як інша самиця на ім'я Грейс одразу підійшла до неї та своїм власним тулубом підперла її, намагаючись підняти її на ноги. І в неї вийшло, але Елеонора впала знову. В цей момент Грейс почала помітно непокоїтися, вона підштовхувала тіло, вона голосила. Елеанора впала знову, та, на жаль, вона таки померла. Праворуч ви бачите самицю з іншої родини на ім'я Моі, вона прийшла після загибелі та залишилася поряд з тілом. Вона пильнувала і навіть розгойдувалася над тілом у занепокоєнні. Науковці, що спостерігали за слонами, продовжували пильнувати за тілом Елеонори протягом семи днів. І впродовж цих семи днів приходила ціла вервиця слонів із п'яти різних сімей. Деяким було просто цікаво, але інші демонстрували поведінку, яка, на моє переконання, має бути класифікована як скорбота.
So what does grief look like? It can be rocking, as I said, in distress. It can also be social withdrawal, when an animal just takes himself or herself away from friends and stays by themselves, or a failure to eat or sleep properly, sometimes a depressed posture or vocalization. It can be very helpful for those of us studying this to be able to compare the behavior of a survivor before death and after death, because that increases the rigor of our interpretation. And I can explain this to you by talking about two ducks named Harper and Kohl.
То як виглядає скорбота? Це може бути розгойдування, як я казала, у занепокоєнні. Це також може бути соціальне відчуження, коли тварина відділяється від друзів та залишається наодинці, або неспроможність належно їсти або спати, іноді пригнічена постава або голосіння. Для тих із нас, хто вивчає це, буде дуже корисно порівняти поведінку вцілілого до смерті та після неї, адже це підвищує точність нашої інтерпретації. І я можу це вам пояснити, розказавши про двох качок на ім'я Гарпер та Кол.
So we're into birds now. So Harper and Kohl were raised at a foie gras factory, and they were treated cruelly. Foie gras does involve force-feeding of birds. So this hurt their bodies, and their spirits were not in good shape, either. But thankfully, they were rescued by a farm sanctuary in upstate New York. And for four years, they stabilized, and they were fast friends. They often took themselves to a small pond on the property. Then, Kohl started to have really intractable pain in his legs, and it was clear to the sanctuary that he had to be euthanized humanely, and he was. But then the sanctuary workers did a brilliant thing, because they brought Harper to the body to see. And at first, Harper prodded the body of his friend, but then he laid himself over it, and he stayed there for over an hour with his friend. And in the weeks after, he had a hard time. He would go back to that same pond where he had been with Kohl, and he didn't want any other friends. And within two months, he died as well.
Зараз розмова піде про птахів. Гарпер та Кол виросли на фабриці з виробництва фуа-гра, де до них жорстоко ставилися. Фуа-гра потребує насильного годування птахів. Це шкодить їхньому тілу, та й їхній дух був також пригнічений. Однак, на щастя, їх врятував фермерський заповідник у північній частині Нью-Йорку. Впродовж 4 років вони відновлювалися та швидко потоваришували. Вони часто ходили на невеликий ставок на території. Згодом Кол почав страждати від нестерпного болю в ногах, і стало зрозуміло, що його треба гуманно евтаназувати; так і вчинили. Потім працівники зробили дещо геніальне — вони принесли Гарпера до тіла, щоб він побачив. Спочатку Гарпер підштовхував тіло друга, потім ліг і накрив його собою, і залишався так зі своїм другом більше години. І навіть після кількох тижнів йому все ще було важко. Він ходив на той самий ставок, де вони плавали з Колом, і відмовлявся від нових друзів. Не пройшло й двох місяців, як він теж помер.
Now, I'm happy to say that not all grieving animals have this sorrowful outcome. Last summer, I flew to Boston to visit my adult daughter, Sarah. I was with my husband Charlie. I really needed a break from work. But I succumbed, and I checked my work email. You know how that is. And there was a communication about a dejected donkey. Now, as an anthropologist, this wasn't what I expected, but there it was, and I'm glad I read it. Because a donkey named Lena had gone to another farm sanctuary, this one in Alberta, Canada, as the only donkey there, and had trouble making friends for that reason. But she eventually did make friends with an older horse named Jake, and for three years they were inseparable. But the reason the email came was that Jake, at age 32, the horse, had become gravely ill and had to be put down, and this is what was going on. This is Lena standing on Jake's grave. She didn't want to come in at night. She didn't want to come in for food. She didn't want to come in for water. She pawed at the grave, she brayed in distress, and there she stood. So we talked and we brainstormed. What do you do for an animal like this? And we talked about the role of time, of extra love and kindness from people and of urging her to make a new friend. And here's where her trajectory does diverge from that of Harper the duck, because she did make a new friend, and sanctuary workers wrote back and said it worked out well.
Я рада повідомити, що не всі тварини у скорботі приходять до такого сумного результату. Минулого літа я літала до Бостону навідати мою дочку Сару. Я була зі своїм чоловіком Чарлі. Мені була дуже потрібна перерва від роботи. Але я не втрималася та перевірила робочу електронну пошту. Ви знаєте, як це буває. Там було повідомлення про пригніченого віслюка. Для мене, як для антрополога, це було неочікуваним, але так сталося, і я рада, що прочитала це. Тому що віслюк на ім'я Ліна потрапив до іншого заповідника, що у місті Альберта в Канаді. Єдиний віслюк, вона не могла там ні з ким потоваришувати. Але врешті вона знайшла друга, старого коня на ім'я Джейк, і впродовж трьох років вони були нероздільні. Та причина листа була в тому, що Джейк у віці 32 років смертельно захворів, через що його були змушені приспати. Ось що було далі. Це Ліна на Джейковій могилі. Вона не хотіла повертатися вночі. Вона не хотіла повертатися за їжею. Вона не хотіла повертатися за водою. Вона топталася на могилі, вона ревла від занепокоєння і залишалася там. Тож ми розмовляли і вигадували ідеї. Що можна зробити для такої тварини? Ми говорили про роль часу, трохи більше любові та доброти від людей, та спонукання до пошуку нового друга. І ось, де її траєкторія відхиляється від качки Гарпера, адже вона таки знайшла нового друга. Працівники заповідника написали, що все спрацювало.
Now sometimes, scientists supplement observation with hormonal analysis. There's an example of a group of scientists in Botswana, who took fecal material from baboons and compared two different groups. The first group were females who had witnessed a predator attack and lost someone in that attack, and the second group were females who had witnessed an attack but had not lost someone. And the stress hormones were way up in that first group. But here's the thing: the scientists didn't just call them "stressed baboons," they called them "bereaved baboons," and in part, that's because of the observations that they made. For example, this mother-daughter pair were very close, and then the daughter was killed by a lion. The mother removed herself from all her friends, from her grooming networks, and just stayed by herself for weeks -- bereavement -- and she then slowly recovered.
Іноді науковці підкріплюють спостереження аналізами гормонів. Наприклад, група вчених у Ботсвані зібрала фекалії бабуїнів і порівняла дві різні групи. Перша група — самиці, що пережили напад хижака і втратили когось у цьому нападі. Друга група — самиці, що пережили напад, але нікого не втратили. У першій групі гормони стресу були набагато вищими. Та ось у чому справа: вчені назвали їх не просто "бабуїни в стані стресу", вони назвали їх "бабуїни у стані скорботи", і, частково, завдяки власним спостереженням. Наприклад, ці мати й дочка були дуже близькі. Пізніше доньку вбив лев. Мати віддалилася від всіх друзів, перестала доглядати за собою, і залишалася сама впродовж тижнів — скорбота, далі вона поволі відновилася.
So we have bereaved baboons. Will science tell us someday about bereaved bees? Will we hear about frogs who mourn? I don't think so, and I think the reason is because animals really need one-to-one, close relationships for that to happen. I also know that circumstance matters, and personality matters. I have documented cats and dogs who grieve, our companion animals, but I also interacted with a woman who was extremely bothered because her dog wasn't grieving. She said to me, "The first dog in the house has died. The second animal does not seem concerned, the second dog. What is wrong with him?"
Отже, маємо бабуїнів у скорботі. Чи зможе наука одного дня розповісти нам про бджіл у скорботі? Чи почуємо ми про сум у жаб? На мою думку, ні, і гадаю, причина у тому, що тваринам насправді потрібні близькі стосунки між собою, щоб це стало можливим. Я також знаю, що обставини та риси характеру мають значення. Маю задокументувану скорботу котів і собак, наших тварин-товаришів, однак, я також спілкувалась із жінкою, яка була занепокоєна через те, що її собака не сумував. Вона сказала: "Один собака в домі загинув. Другий собака не виглядає стурбованим. Що з ним не так?"
(Laughter)
(Сміх)
And as I listened to her, I realized that this dog was now the only animal in the household, and as far as he was concerned, that was a pretty good deal. So circumstances matter.
Слухаючи її розповідь, я усвідомила, що цей собака тепер єдиний в цьому домі, і хай там який він був стурбований, але то було для нього виграшне становище. Тож, обставини мають значення.
Now, in any case, animals are not going to grieve exactly like we do. We have human creativity. We paint our grief, dance our grief, write our grief. We also can grieve for people we've never met, across space and time. I felt this strongly when I went to Berlin and I stood at the Holocaust Memorial. Animals don't grieve exactly like we do, but this doesn't mean that their grief isn't real. It is real, and it's searing, and we can see it if we choose.
У будь-якому випадку тварини не будуть сумувати точнісінько, як ми. У нас є людська винахідливість. Ми малюємо нашу скорботу, ми танцюємо її, ми її пишемо. Ми також можемо сумувати за людьми, яких ніколи не зустрічали у часі та просторі. Я відчула це дуже сильно, коли поїхала до Берліну та стояла біля Меморіалу Голокосту. Тварини не сумують точнісінько, як ми, але це не свідчить про те, що їхня скорбота не є справжньою. Вона справжня і спустошлива, і ми можемо побачити її, якщо захочемо.
Now, I've lost both my parents. I lost a very dear friend at a young age from AIDS. I believe most likely most of you here have lost someone. And I have found it a genuine comfort, a solace, to know that we aren't the only beings on this earth who feel love and grief. And I think this is important. I also think we can take this a step further, and we can realize that the reality of animal grief can help us be better and do better for animals. This is already happening with Tahlequah, because the United States and Canada have renewed their talks with greater urgency for how to help the orcas, how to restore the Chinook salmon and how to help with the water pollution. We can also see that if grief is real, there's tremendous plausibility to the notion that animals feel a whole range of things. So we could look at joy, sadness, even hope. And if we do that, here's how we can start to think about the world. We can look at orcas and say, we know they grieve, we know they feel their lives, and we can refuse to confine them to small tanks in theme parks and make them perform for our entertainment.
Я втратила обох батьків. Я втратила дуже близького друга ще молодим, від СНІДу. Дуже ймовірно, що більшість із вас втратила когось. Розуміння, що ми не єдині на Землі, хто відчуває любов та скорботу, заспокоювало мене та давало розраду. Гадаю, це важливо. Я також вважаю, що ми могли б піти далі, могли б усвідомити, що справжність скорботи у тварин може допомогти нам стати кращими і ставитися краще до тварин. Це вже відбувається з Талекуа, адже Сполучені Штати та Канада терміново відновили перемовини щодо того, як допомогти косаткам, як відновити популяції королівського лосося, і як зарадити забрудненню води. Ми також можемо зрозуміти, якщо скорбота є справжньою, то існує величезна ймовірність того, що тварини відчувають широкий спектр почуттів. Тож ми можемо побачити радість, сум, навіть надію. І якщо ми це зробимо, то зможемо сприймати світ інакше. Знаючи, що косатки також сумують, що вони мають почуття, ми можемо відмовитися від ув'язнення їх у маленьких резервуарах у розважальних парках, і припинити змушувати їх виступати задля нашої розваги.
(Applause)
(Оплески)
Thank you.
Дякую.
We can look at elephants and say, yes, they grieve, and we can renew our efforts against international trophy hunting and against poaching.
Ми можемо побачити і визнати скорботу у слонів, і поновити зусилля у боротьбі з полюванням та браконьєрством.
(Applause)
(Оплески)
Thank you.
Дякую.
And we can look at our closest living relatives, monkeys and apes, and know yes they grieve, they feel their lives, so they don't deserve to be confined in highly invasive biomedical experiments year after year.
Ми можемо поглянути на наших найбільш близьких родичів, мавп, і визнати, що вони сумують, що вони мають почуття, і вони не заслуговують бути приреченими на високоінвазивні біомедичні експерименти рік за роком.
And, you know --
І знаєте що,
(Applause)
(Оплески)
the ducks Harper and Kohl, they tell us something too. They help us connect the dots and realize that what we eat affects how animals live. And it's not just foie gras, and it's not just ducks. We can think about pigs and chickens and cows in factory farms, and we can know. I can tell you the science is real that these animals feel, too. So every single time we choose a plant-based meal, we are contributing to reducing animal suffering.
качки Гарпер та Кол теж вчать нас дечому. Вони допомагають нам усвідомити, що те, що ми вживаємо в їжу, впливає на життя тварин. І це не лише фуа-гра, і не лише качки. Подумаймо про свиней та курей, корів на заводських фермах. І ми знатимемо... Наука доводить — тварини теж здатні відчувати. Тож щоразу, як ми обираємо рослинну їжу, ми робимо свій внесок у зменшення страждань тварин.
(Applause)
(Оплески)
So yes, I believe in the reality of animal grief. I believe in the reality of animal love, and I think it is time for us humans to recognize that we don't own these things. And when we see that, we have an opportunity to make the world so much better for animals, a kinder world, a gentler world, and along the way, we might just save ourselves, too.
Тож, так, я вірю у справжність скорботи тварин. Я вірю у справжність любові тварин, і гадаю, настав час для нас, людей, усвідомити, що ми не єдині, хто це відчуває. І коли ми зрозуміємо це, ми зможмо зробити світ набагато кращим місцем для тварин, добрішим, лагіднішим місцем, І на цьому шляху ми, можливо, врятуємо й самих себе теж.
Thank you so much.
Дуже дякую.
(Applause)
(Оплески)
Thank you. Thank you. (Applause)
Дякую. Дякую. (Оплески)