This cell phone started its trajectory in an artisanal mine in the Eastern Congo. It's mined by armed gangs using slaves, child slaves, what the U.N. Security Council calls "blood minerals," then traveled into some components and ended up in a factory in Shinjin in China. That factory -- over a dozen people have committed suicide already this year. One man died after working a 36-hour shift. We all love chocolate. We buy it for our kids. Eighty percent of the cocoa comes from Cote d'Ivoire and Ghana and it's harvested by children. Cote d'Ivoire, we have a huge problem of child slaves. Children have been trafficked from other conflict zones to come and work on the coffee plantations. Heparin -- a blood thinner, a pharmaceutical product -- starts out in artisanal workshops like this in China, because the active ingredient comes from pigs' intestines. Your diamond -- you've all heard, probably seen the movie "Blood Diamond." This is a mine in Zimbabwe right now. Cotton: Uzbekistan is the second biggest exporter of cotton on Earth. Every year when it comes to the cotton harvest, the government shuts down the schools, puts the kids in buses, buses them to the cotton fields to spend three weeks harvesting the cotton. It's forced child labor on an institutional scale. And all of those products probably end their lives in a dump like this one in Manila.
Цей телефон розпочав свій шлях на примітивному руднику у східній частині Конго Цим рудником керують озброєні банди, використовуючи рабську працю дітей. Добуті ними копалини Рада Безпеки ООН називає "кривавими мінералами". Вони пройшли ще кілька стадій, з яких завершальною була фабрика у Шеньчжені, Китай. На тій фабриці більше дванадцяти людей покінчили життя самогубством лише за цей рік. Один чоловік загинув, відпрацювавши 36 - годинну зміну. Ми всі полюбляємо шоколад. Ми купуємо його своїм дітям. 80% бобів какао постачається з Кот д'Івуару та Гани, і збираються вони дітьми. У Кот д'Івуарі існує серйозна проблема дитячого рабства. Дітей транспортують з інших конфліктних територій для того, щоб змусити працювати на кавових плантаціях. Гепарін - розріджувач крові, фармацевтичний продукт - виробляється у примітивних майстернях - таких, як ця, що в Китаї, оскільки його активний компонент отримується зі свинячого кишечника. Візьмемо діамант: ви всі, напевно, чули або дивилися стрічку під назвою "Кривавий діамант". Перед вами - копальня у Зімбабве. Бавовна: Узбекистан - другий найбільший експортер бавовни у світі. Щороку, коли настає пора для збору врожаю, уряд зачиняє школи, саджає дітей у автобуси й транспортує їх на бавовняні поля де вони три тижні збиратимуть врожай. Це примусова дитяча праця державного масштабу. Можливо, всі ті вироби завершають своє життя на звалищі, подібному до цього, що в Манілі.
These places, these origins, represent governance gaps. That's the politest description I have for them. These are the dark pools where global supply chains begin -- the global supply chains, which bring us our favorite brand name products. Some of these governance gaps are run by rogue states. Some of them are not states anymore at all. They're failed states. Some of them are just countries who believe that deregulation or no regulation is the best way to attract investment, promote trade. Either way, they present us with a huge moral and ethical dilemma. I know that none of us want to be accessories after the fact of a human rights abuse in a global supply chain. But right now, most of the companies involved in these supply chains don't have any way of assuring us that nobody had to mortgage their future, nobody had to sacrifice their rights to bring us our favorite brand name product.
Такі місця, такі приклади, демонструють значні прогалини в роботі уряду. І це - м'яко кажучи. Це той темний вир, з якого походить світова мережа товаропостачання - та глобальна мережа, що забезпечує нас улюбленими брендовими речами. Деякі з цих прогалин спричинені державами-відлюдниками. Деякі з них вже навіть не є державами; вони - збанкрутілі державні структури. Деякі з них вірять, що відміна регулювання, або його відсутність - це найкращий спосіб для залучення інвестицій, просування торгівлі. Інакше кажучи, вони відображають значну морально-етичну дилему для нас. Я знаю, що жоден з нас не бажає бути співучасником порушення прав людини у глобальній мережі товаропостачання. Але на даний момент більшість компаній, що входять до цієї мережі, не забезпечують жодного способу для нашого переконання, що ніхто не поклав своє майбутнє, не приніс у жертву свої права, заради того, щоб ми отримали свій улюблений продукт.
Now, I didn't come here to depress you about the state of the global supply chain. We need a reality check. We need to recognize just how serious a deficit of rights we have. This is an independent republic, probably a failed state. It's definitely not a democratic state. And right now, that independent republic of the supply chain is not being governed in a way that would satisfy us, that we can engage in ethical trade or ethical consumption. Now, that's not a new story. You've seen the documentaries of sweatshops making garments all over the world, even in developed countries. You want to see the classic sweatshop, meet me at Madison Square Garden, I'll take you down the street, and I'll show you a Chinese sweatshop.
Але, я тут не для того, щоб пригнічувати вас щодо діяльності світової мережі товаропостачання. Нам необхідна перевірка реального стану речей. Нам необхідно визнати, наскільки серйозним є порушення прав, з яким ми стикнулися. Це незалежна республіка, можливо - держава-відлюдник. Але це точно не демократична держава. І нині цією незалежною республікою мережі товаропостачання керують таким чином, щоб задовольнити нас, щоб ми могли долучитися до етичної торгівлі або етичного споживання. Але це не є новиною. Ви бачили документальне кіно про виснажливий процес виробництва одягу по всьому світі, навіть у розвинених країнах. Якщо ви хочете побачити класичну потогонну майстерню, давайте зустрінемось на Медісон Сквер Гарден, я проведу вас вниз по вулиці, і покажу китайську майстерню.
But take the example of heparin. It's a pharmaceutical product. You expect that the supply chain that gets it to the hospital, probably squeaky clean. The problem is that the active ingredient in there -- as I mentioned earlier -- comes from pigs. The main American manufacturer of that active ingredient decided a few years ago to relocate to China because it's the world's biggest supplier of pigs. And their factory in China -- which probably is pretty clean -- is getting all of the ingredients from backyard abattoirs, where families slaughter pigs and extract the ingredient. So a couple of years ago, we had a scandal which killed about 80 people around the world, because of contaminants that crept into the heparin supply chain. Worse, some of the suppliers realized that they could substitute a product which mimicked heparin in tests. This substitute cost nine dollars a pound, whereas real heparin, the real ingredient, cost 900 dollars a pound. A no-brainer. The problem was that it killed more people.
Але давайте повернемось до прикладу з гепаріном. Це фармацевтичний продукт. Ви очікуєте, що мережа, якою він постачається до лікарні, має бути ідеально чистою. Але річ у тому, що активний компонент у ньому, як було зазначено раніше, отримується зі свиней. Головний американський виробник цього інгредієнту кілька років тому вирішив перенести виробництво до Китаю, тому що він є найбільшим постачальником свиней у світі. І тепер на їхній фабриці в Китаї, яка, напевно, є ідеально чистою, всі інгредієнти отримуються зі скотобійні на задньому дворі, де цілі сім'ї забивають свиней, для отримання необхідних складників. Кілька років тому стався скандал, пов'язаний зі смертю майже 80 людей по всьому світі, які отруїлися забрудниками, що потрапили у мережу постачання гепарину. Найгірше те, що деякі з постачальників зрозуміли, що вони могли використовувати інгредієнт, який підмінив гепарин у тестах. Цей замінник коштував дев'ять долларів за 0,454 кг, в той час як справжній гепарин - реальний інгредієнт - коштує 900 долларів за 0,454 кг. Елементарно. Проблема в тому, що він убив більше людей.
And so you're asking yourself, "How come the U.S. Food and Drug Administration allowed this to happen? How did the Chinese State Agency for Food and Drugs allow this to happen?" And the answer is quite simple: the Chinese define these facilities as chemical facilities, not pharmaceutical facilities, so they don't audit them. And the USFDA has a jurisdictional problem. This is offshore. They actually do conduct a few investigations overseas -- about a dozen a year -- maybe 20 in a good year. There are 500 of these facilities producing active ingredients in China alone. In fact, about 80 percent of the active ingredients in medicines now come from offshore, particularly China and India, and we don't have a governance system. We don't have a regulatory system able to ensure that that production is safe. We don't have a system to ensure that human rights, basic dignity, are ensured.
Ви запитаєте себе: "Як же сталося, що урядова Адміністрація з харчових продуктів та ліків США змогла це допустити? Яким чином китайська Державна комісія з харчових продуктів та ліків допустила це?" Але відповідь проста: китайська сторона стверджує, що причиною стали хімічні властивості, а не фармакологічні, і це поза їх компетенцією. Американська ж сторона має певні юридичні проблеми. Це не є їх національним виробництвом. Насправді вони проводять певні розслідування за кордоном - близько 12 на рік, максимум - 20. Але ж існує 500 таких підприємств, що виробляють активні інгредієнти, лише в Китаї. Насправді ж близько 80% активних компонентів у медицині сьогодні поступають з-за кордону, переважно з Китаю та Індії. Але ми не маємо правової системи, не маємо регуляторної системи, здатної підтвердити безпечність продукту. Не маємо жодної системи, яка б забезпечила дотримання прав людини, особливо - гідності.
So at a national level -- and we work in about 60 different countries -- at a national level we've got a serious breakdown in the ability of governments to regulate production on their own soil. And the real problem with the global supply chain is that it's supranational. So governments who are failing, who are dropping the ball at a national level, have even less ability to get their arms around the problem at an international level. And you can just look at the headlines. Take Copenhagen last year -- complete failure of governments to do the right thing in the face of an international challenge. Take the G20 meeting a couple of weeks ago -- stepped back from its commitments of just a few months ago. You can take any one of the major global challenges we've discussed this week and ask yourself, where is the leadership from governments to step up and come up with solutions, responses, to those international problems? And the simple answer is they can't. They're national. Their voters are local. They have parochial interests. They can't subordinate those interests to the greater global public good.
Отже, на національному рівні - а ми функціонуємо близько в 60 різних країнах - на національному рівні ми бачимо значні проблеми щодо здатності урядів регулювати виробництво на своїй власній території. І ключовою проблемою в глобальній мережі товаропостачання є її міжнародність. А уряди, що втрачають контроль, втрачають свої можливості, на національному рівні, практично не спроможні подолати дану проблему на міжнародному рівні. Варто поглянути хоча б заголовки газет. Копенгаген, минулого року - продемонстрував повну нездатність урядів гідно реагувати на міжнародний виклик. Візьмемо саміт Великої двадцятки кілька тижнів тому - де відкинуті наміри, висловлені лише кілька місяців тому. Можна згадати будь-яку з головних глобальних проблем, які ми обговорювали цього тижня, і запитати себе, де ж урядовий представник, який би виступив з пропозиціями, рішеннями міжнародних проблем? Але це їм не під силу; вони національні. Їхні виборці - місцеві. Вони мають вузькі інтереси. І ці інтереси на можуть охопити необхідність глобального суспільного добробуту.
So, if we're going to ensure the delivery of the key public goods at an international level -- in this case, in the global supply chain -- we have to come up with a different mechanism. We need a different machine. Fortunately, we have some examples. In the 1990s, there were a whole series of scandals concerning the production of brand name goods in the U.S. -- child labor, forced labor, serious health and safety abuses. And eventually President Clinton, in 1996, convened a meeting at the White House, invited industry, human rights NGOs, trade unions, the Department of Labor, got them all in a room and said, "Look, I don't want globalization to be a race to the bottom. I don't know how to prevent that, but I'm at least going to use my good offices to get you folks together to come up with a response." So they formed a White House task force, and they spent about three years arguing about who takes how much responsibility in the global supply chain. Companies didn't feel it was their responsibility. They don't own those facilities. They don't employ those workers. They're not legally liable. Everybody else at the table said, "Folks, that doesn't cut it. You have a custodial duty, a duty of care, to make sure that that product gets from wherever to the store in a way that allows us to consume it, without fear of our safety, or without having to sacrifice our conscience to consume that product." So they agreed, "Okay, what we'll do is we agree on a common set of standards, code of conduct. We'll apply that throughout our global supply chain regardless of ownership or control. We'll make it part of the contract." And that was a stroke of absolute genius, because what they did was they harnessed the power of the contract, private power, to deliver public goods.
І тому, якщо ми бажаємо переконатися в дотриманні основних громадських цінностей на міжнаціональному рівні, ми повинні розробити інший механізм функціонування світової мережі товаропостачання. Нам необхідна інший організаційний апарат. На щастя, у нас є кілька прикладів. У 1990-х роках була ціла серія скандалів, пов'язаних з виробництвом брендових товарів у США - дитяча праця, примусова праця, серйозні проблеми у сфері охорони здоров'я і безпеки - і, нарешті, у 1996 році президент Клінтон організував зустріч у Білому Домі, запросивши представників промисловості, недержавних організацій із захисту прав людини, а також профспілки і Департамент праці. Він зібрав їх в одній кімнаті і сказав: "Послухайте, я не хочу, щоб глобалізація знищила нас. Я не знаю, як запобігти цьому, але я залучу свої офіційні служби щоб зібрати всіх вас разом для пошуку вирішення проблеми". Таким чином, була сформована служба при Білому Домі, де було витрачено 3 роки на суперечки про те, хто і в якій мірі буде відповідальним за глобальну мережу постачання. Компанії вважали, що це не їх обов'язок. Виробництво їм не належить. Вони не наймають робітників. На них немає юридичної відповідальності. Інші учасники дискусії сказали: "Це не вирішує справи. На вас лежить обов'язок бути обережними, бути впевненими в тому, що можемо споживати продукт, поставлений до магазину з будь - якого місця, не маючи сумніву в його безпечності, і не приносячи в жертву нашу совість, споживаючи цей продукт. Компанії погодились з тим, що необхідно створити загальний звід стандартів, кодекс поведінки. Вони зобов'язалися запровадити його по всій глобальній мережі постачання, незалежно від форми власності або управління. Це мало стати частиною угоди. І насправді це було геніально, оскільки вони використали силу угоди, приватну владу, для того, щоб забезпечити суспільний благоустрій.
And let's face it, the contract from a major multinational brand to a supplier in India or China has much more persuasive value than the local labor law, the local environmental regulations, the local human rights standards. Those factories will probably never see an inspector. If the inspector did come along, it would be amazing if they were able to resist the bribe. Even if they did their jobs, and they cited those facilities for their violations, the fine would be derisory. But you lose that contract for a major brand name, that's the difference between staying in business or going bankrupt. That makes a difference. So what we've been able to do is we've been able to harness the power and the influence of the only truly transnational institution in the global supply chain, that of the multinational company, and get them to do the right thing, get them to use that power for good, to deliver the key public goods.
І давайте визнаємо, що угода між великим міжнародним брендом і постачальником у Індії або в Китаї має набагато вагомішу силу, ніж місцевий закон про працю, місцеві екологічні норми і місцеві стандарти прав людини. Ті фабрики, можливо, ніколи не бачили інспектора. Якби інспектор дійсно прийшов, він майже стовідсотково отримав би хабара. Навіть якби вони виконували свою роботу і карали фабрики за порушення норм праці, штраф був би сміхотворно малим. Але втрата контракту з великим міжнародним брендом - це вже інша справа, що вирішить, продовжить компанія свою діяльність, чи стане банкрутом. Ось в чому різниця. І ось що ми могли зробити: ми могли застосувати владу і вплив єдиної офіційної міжнародної установи у глобальній мережі товаропостачання - міжнародної компанії - і змусити всіх діяти вірно, змусити їх використовувати свою владу на благо, постачати основні громадські цінності.
Now of course, this doesn't come naturally to multinational companies. They weren't set up to do this. They're set up to make money. But they are extremely efficient organizations. They have resources, and if we can add the will, the commitment, they know how to deliver that product. Now, getting there is not easy. Those supply chains I put up on the screen earlier, they're not there. You need a safe space. You need a place where people can come together, sit down without fear of judgment, without recrimination, to actually face the problem, agree on the problem and come up with solutions. We can do it. The technical solutions are there. The problem is the lack of trust, the lack of confidence, the lack of partnership between NGOs, campaign groups, civil society organizations and multinational companies. If we can put those two together in a safe space, get them to work together, we can deliver public goods right now, or in extremely short supply.
Але, міжнародні компанії не можуть працювати так від початку. Вони були створені не для цього; вони створені для виробництва грошей. Але це дуже продуктивні організації. У них є ресурси, але необхідно додати ще й волю і бажання, спрямувати їх знання в потрібне русло. Але зробити це непросто. Ті мережі постачання, які я раніше демонстрував на екрані, не мають такої можливості. Вам потрібне безпечне місце. Вам необхідно місце, де люди зможуть зібратись, і, нікого не засуджуючи і не звинувачуючи, реально обговорити проблему, і віднайти її рішення. Ми можемо зробити це; алгоритм вирішення вже розроблено. Єдина проблема - це брак довіри, впевненості, співпраці між недержавними організаціями, групами кампанії, організаціями громадянського суспільства і міжнародними організаціями. Якщо ми зможемо забезпечити їм безпечне місце для співпраці, ми зможемо забезпечити суспільні блага відразу, або ж в найближчому майбутньому.
This is a radical proposition, and it's crazy to think that if you're a 15-year-old Bangladeshi girl leaving your rural village to go and work in a factory in Dhaka -- 22, 23, 24 dollars a month -- your best chance of enjoying rights at work is if that factory is producing for a brand name company which has got a code of conduct and made that code of conduct part of the contract. It's crazy. Multinationals are protecting human rights. I know there's going to be disbelief. You'll say, "How can we trust them?" Well, we don't. It's the old arms control phrase: "Trust, but verify." So we audit. We take their supply chain, we take all the factory names, we do a random sample, we send inspectors on an unannounced basis to inspect those facilities, and then we publish the results. Transparency is absolutely critical to this. You can call yourself responsible, but responsibility without accountability often doesn't work. So what we're doing is, we're not only enlisting the multinationals, we're giving them the tools to deliver this public good -- respect for human rights -- and we're checking. You don't need to believe me. You shouldn't believe me. Go to the website. Look at the audit results. Ask yourself, is this company behaving in a socially responsible way? Can I buy that product without compromising my ethics? That's the way the system works.
Це доволі радикальна ідея, але страшно уявити 15-річну дівчинку з Бангладеш, яка залишає сільське життя, для того, щоб працювати на фабриці в Дацці, заробляючи 22, 23, 24 долари на місяць, права якої можуть бути дотримані лише за умови, що дана фабрика співпрацює з відомим брендом, який має встановлений кодекс поведінки, який є частиною контракту. Це божевілля - міжнародні компанії захищають права людини. Я знаю, що виникне сумнів щодо цього. Ви скажете, "Як ми можемо їм довіряти?" Ну, взагалі- то, не можемо. Тут варто дотримуватись старої приказки: "Довіряй, але перевіряй". Тому ми перевіряємо. Ми обираємо певну мережу, певні фабрики, вибірково перевіряємо, ми направляємо інспекторів без попередження для перевірки умов виробництва, після чого публікуємо результати. Найголовніше тут - прозорість. Можна вважати себе відповідальним, але відповідальність без відкритої звітності часто не варта нічого. Але вербування міжнародних компаній - не єдина наша мета, ми також забезпечуємо для них інструменти для творення добра - поважання людських прав - а потім - перевіряємо. Ви можете мені не вірити. Ви не повинні мені вірити. Завітайте на вебсайт. Погляньте на результати перевірок. І запитайте себе, чи ця компанія працює згідно умов соціальної справедливості? Чи можу я купити цей продукт, не йдучи на компроміс з власним сумлінням? Таким чином працює система.
I hate the idea that governments are not protecting human rights around the world. I hate the idea that governments have dropped this ball and I can't get used to the idea that somehow we can't get them to do their jobs. I've been at this for 30 years, and in that time I've seen the ability, the commitment, the will of government to do this decline, and I don't see them making a comeback right now. So we started out thinking this was a stopgap measure. We're now thinking that, in fact, this is probably the start of a new way of regulating and addressing international challenges. Call it network governance. Call it what you will. The private actors, companies and NGOs, are going to have to get together to face the major challenges we are going to face. Just look at pandemics -- swine flu, bird flu, H1N1. Look at the health systems in so many countries. Do they have the resources to face up to a serious pandemic? No. Could the private sector and NGOs get together and marshal a response? Absolutely. What they lack is that safe space to come together, agree and move to action. That's what we're trying to provide.
Я не можу змиритися з думкою, що уряди у всьому світі не захищають людські права. Я не можу змиритися з тим, що уряди відкинули цей обов'язок. І я не можу звикнути, що ми ніяк не можемо змусити їх виконувати свою роботу. Я займаюся цим вже 30 років, і за цей час я бачив можливість, відповідальність і прагнення урядів боротися з цією проблемою, а тепер я не бачу цього. Тому ми почали вірити, що це було тимчасово. Ми навіть вважаємо, що це - початок нового способу регулювання і боротьби з міжнародними проблемами. Можна назвати це мережею співпраці, або як завгодно, але фізичні особи, компанії та недержавні організації повинні зібратися і визначити основні проблеми, з якими нам доведеться зіткнутися. Взяти хоча б різноманітні пандемії - курячий і свиний грип, вірус H1N1. Погляньте на системи охорони здоров'я в більшості країн. Чи мають вони достатньо ресурсів для боротьби з серйозною пандемією? Ні. А чи можуть приватні діячі об'єднатися з недержавними організаціями задля цього? Безумовно. Єдине, чого їм бракує, це безпечне місце, де вони могли б зібратися, узгодити дії і перейти до їх втілення. Це те, що ми зараз намагаємося забезпечити.
I know as well that this often seems like an overwhelming level of responsibility for people to assume. "You want me to deliver human rights throughout my global supply chain. There are thousands of suppliers in there." It seems too daunting, too dangerous, for any company to take on. But there are companies. We have 4,000 companies who are members. Some of them are very, very large companies. The sporting goods industry, in particular, stepped up to the plate and have done it. The example, the role model, is there. And whenever we discuss one of these problems that we have to address -- child labor in cottonseed farms in India -- this year we will monitor 50,000 cottonseed farms in India. It seems overwhelming. The numbers just make you want to zone out. But we break it down to some basic realities.
Я знаю, що часто це може здатися надмірною відповідальністю, яку людям буває складно прийняти. "Ви хочете, щоб я забезпечив людські права у всій глобальній мережі товаропостачання. Але ж існують тисячі постачальників. Для будь-якої компанії це здається надто складним і небезпечним. Але ж є багато компаній. Членами нашої організації є 4 тисячі компаній. Деякі з них дуже великі. Наприклад, спортивна галузь також підключилася до нашої діяльності. Ось вам приклад, рольова модель. Якщо ми говоримо про певну проблему, яку необхідно вирішити, наприклад, проблему дитячої праці на вовняних фабриках в Індії - цього року ми перевіряємо 50 тисяч вовняних ферм. Це здається неймовірним. Такі цифри викликають бажання просто відступитися. Але ми намагаємося їх зменшити.
And human rights comes down to a very simple proposition: can I give this person their dignity back? Poor people, people whose human rights have been violated -- the crux of that is the loss of dignity, the lack of dignity. It starts with just giving people back their dignity. I was sitting in a slum outside Gurgaon just next to Delhi, one of the flashiest, brightest new cities popping up in India right now, and I was talking to workers who worked in garment sweatshops down the road, and I asked them what message they would like me to take to the brands. They didn't say money. They said, "The people who employ us treat us like we are less than human, like we don't exist. Please ask them to treat us like human beings." That's my simple understanding of human rights. That's my simple proposition to you, my simple plea to every decision-maker in this room, everybody out there. We can all make a decision to come together and pick up the balls and run with the balls that governments have dropped. If we don't do it, we're abandoning hope, we're abandoning our essential humanity, and I know that's not a place we want to be, and we don't have to be there. So I appeal to you. Join us, come into that safe space, and let's start to make this happen.
І поняття людських прав тут базується на простому питанні: чи можу я повернути цій людині її гідність? Для бідних людей, а також тих, чиї права були порушені, найбільшою проблемою є втрата гідності, брак гідності. Тому все починається з повернення людям їх гідності. Я був у нетрях на околиці Гургаону, що поряд з Делі, одним з найяскравіших нових міст, що зараз розвиваються в Індії. Я розмовляв з робітниками місцевої фабрики з виробництва одягу Я запитав, яке послання вони бажали б передати брендовим компаніям. Вони не згадали про гроші; вони сказали: "Люди, що найняли нас, поводяться з нами, як з нелюдськими істотами, немов ми взагалі не існуємо. Будь ласка, попросіть їх поводитися з нами, як з людьми". Таким є моє розуміння людських прав. Це моє єдине прохання до вас, мій заклик до кожного, хто приймає рішення, в цій кімнаті й за її межами. ми всі можемо вирішити зібратися, перейняти ініціативу і втілити те, від чого уряди відмовилися. Якщо ми не зробимо цього, ми відмовимося від віри, від нашої первинної людськості, а я знаю, що ми не хочемо цього, ми не можемо цього допустити. Тому я звертаюся до вас, приєднуйтесь до нас, і давайте діяти.
Thank you very much.
Дуже дякую.
(Applause)
(Аплодисменти)