As a student of adversity, I've been struck over the years by how some people with major challenges seem to draw strength from them. And I've heard the popular wisdom that that has to do with finding meaning. And for a long time, I thought the meaning was out there, some great truth waiting to be found.
Як людину, яка вчилася на власних невдачах, мене завжди вражало те, як деякі люди зі значними труднощами ніби черпали силу саме з них, і я чув розповсюжену мудрість, що це пов'язано з віднайденим сенсом. Довгий час я думав, що сенс був десь там, якась велика правда чекала на те, щоб її знайшли.
But over time, I've come to feel that the truth is irrelevant. We call it "finding meaning," but we might better call it "forging meaning."
Але згодом я почав відчувати, що правда недоречна. Ми називаємо це віднайденням сенсу, але доречніше було б називати це виковуванням сенсу.
My last book was about how families manage to deal with various kinds of challenging or unusual offspring. And one of the mothers I interviewed, who had two children with multiple severe disabilities, said to me, "People always give us these little sayings like, 'God doesn't give you any more than you can handle.' But children like ours are not preordained as a gift. They're a gift because that's what we have chosen."
Моя остання книга стосувалася того, як сім'ї справляються з різноманітними складнощами через незвичайного нащадка, Одна матір, яка дала мені інтерв'ю, мала двоє дітей з множинними важкими вадами. Вона сказала мені: "Люди завжди говорять нам маленькі мотиватори, на кшталт: "Бог не дає тобі більше, ніж ти здатен подолати", але такі діти, як наші, то не призначений Богом подарунок. Вони - подарунок тому, що саме це ми обрали".
We make those choices all our lives. When I was in second grade, Bobby Finkel had a birthday party and invited everyone in our class but me. My mother assumed there had been some sort of error, and she called Mrs. Finkel, who said that Bobby didn't like me and didn't want me at his party. And that day, my mom took me to the zoo and out for a hot fudge sundae. When I was in seventh grade, one of the kids on my school bus nicknamed me "Percy," as a shorthand for my demeanor. And sometimes, he and his cohort would chant that provocation the entire school bus ride, 45 minutes up, 45 minutes back: "Percy! Percy! Percy! Percy!" When I was in eighth grade, our science teacher told us that all male homosexuals develop fecal incontinence because of the trauma to their anal sphincter. And I graduated high school without ever going to the cafeteria, where I would have sat with the girls and been laughed at for doing so, or sat with the boys, and been laughed at for being a boy who should be sitting with the girls.
Ми робимо такі вибори все своє життя. Коли я був у другому класі, в Боббі Фінкела був день народження, і він запроив на нього весь клас, окрім мене. Моя мама припустила, що сталася якась помилка, вона подзвонила пані Фінкел, яка пояснила, що я не подобався Боббі, і тому мене не запросили на свято. Того дня мама повела мене до зоопарку, і ми їли морозиво з гарячою карамеллю. Коли я був у сьомому класі, один з хлопців на нашому шкільному автобусі прозвав мене "Дівчисько" за мою манеру поводитися. Інколи він і його компанія без упину повторювали це провокативне прізвисько всю дорогу до школи. 45 хвилин туди, і 45 хвилин назад, "Дівчисько! Дівчисько! Дівчисько! Дівчисько!" Коли я був у восьмому класі, наш вчитель біології сказав нам, що у всіх гомосексуалістів чоловічої статі розвивається нетримання калу через постійне травмування їхнього анального сфінктеру. І аж до закінчення школи я не ходив до шкільної їдальні, тому що з мене сміялися за те, що я сідав з дівчатами, а коли я сідав з хлопцями, з мене сміялися через те, що я хлопець, який повинен сидіти з дівчатами.
I survived that childhood through a mix of avoidance and endurance. What I didn't know then and do know now, is that avoidance and endurance can be the entryway to forging meaning. After you've forged meaning, you need to incorporate that meaning into a new identity. You need to take the traumas and make them part of who you've come to be, and you need to fold the worst events of your life into a narrative of triumph, evincing a better self in response to things that hurt.
Я пережив дитинство за допомогою суміші уникання і витривалості. Чого я не знав тоді, але знаю зараз, - це те, що уникання і витривалість можуть стати для нас дверима до виковування сенсу. Коли ви викували свій сенс, його потрібно міцно приєднати до нової індивідуальної самосвідомості. Ви маєте взяти всі травми і зробити їх частиною того, ким ви стали. А потім мусите скласти найважчі події свого життя в історію тріумфу, сформувавши кращу людину у відповідь на болісні речі.
One of the other mothers I interviewed when I was working on my book had been raped as an adolescent, and had a child following that rape, which had thrown away her career plans and damaged all of her emotional relationships. But when I met her, she was 50, and I said to her, "Do you often think about the man who raped you?" And she said, "I used to think about him with anger, but now only with pity." And I thought she meant pity because he was so unevolved as to have done this terrible thing. And I said, "Pity?" And she said, "Yes, because he has a beautiful daughter and two beautiful grandchildren, and he doesn't know that, and I do. So as it turns out, I'm the lucky one."
Іншу матір з тих жінок, яких я опитував під час роботи над своєю книгою, у юності зґвалтували. Після цього вона народила дитину від ґвалтівника, через що розлетілися всі її кар'єрні плани і зіпсувалися всі її емоційні відносини. Але коли я зустрів її, у віці 50 років, я спитав її: "Чи часто ви пригадуєте чоловіка, який вас зґвалтував"? І вона відповіла: "Раніше я думала про нього з гнівом, а тепер - тільки з жалем". Я подумав, що вона жаліла його через те, що він був настільки нерозвиненим, що зробив таку жахливу річ із нею. Але перепитав: "З жалем"? І вона відповіла: "Так, тому що в нього є прекрасна донька і двоє чудових онуків, але він не знає про це, а я знаю. Тож виходить, що пощастило саме мені".
Some of our struggles are things we're born to: our gender, our sexuality, our race, our disability. And some are things that happen to us: being a political prisoner, being a rape victim, being a Katrina survivor. Identity involves entering a community to draw strength from that community, and to give strength there, too. It involves substituting "and" for "but" -- not "I am here but I have cancer," but rather, "I have cancer and I am here."
Деякі з наших страждань - це речі, з якими ми народжуємось: наша стать, сексуальність, раса, або вади і обмеження. А деякі - це речі, які з нами трапляються, і ми стаємо політичним в'язнем, жертвою зґвалтування, уцілілим після урагану Катріна. Самосвідомість означає стати частиною громади, черпати сили з цієї громади і віддавати їй свою. Це означає заміну "але" на "і" - не "Я тут, але в мене рак", а радше: "В мене рак, і я тут".
When we're ashamed, we can't tell our stories, and stories are the foundation of identity. Forge meaning, build identity. Forge meaning and build identity. That became my mantra. Forging meaning is about changing yourself. Building identity is about changing the world. All of us with stigmatized identities face this question daily: How much to accommodate society by constraining ourselves, and how much to break the limits of what constitutes a valid life? Forging meaning and building identity does not make what was wrong right. It only makes what was wrong precious.
Коли нам соромно, ми не можемо розповісти наші історії, а саме історії - то основа самосвідомості. Виковуй сенс, будуй самосвідомість, виковуй сенс і будуй самосвідомість. Це стало моєю мантрою. Виковування сенсу - це зміна самого себе. Будування самосвідомості - це зміна світу. Всі ми із заплямованою самосвідомістю стикаємось з цим питанням щоденно: наскільки можна призвичаїтись до суспільства, стримуючи себе, і наскільки треба ламати бар'єри того, з чого складається змістовне життя? Виковування сенсу і будування самосвідомості не робить кривду правдою. Це робить кривду дорогоцінністю.
In January of this year, I went to Myanmar to interview political prisoners, and I was surprised to find them less bitter than I'd anticipated. Most of them had knowingly committed the offenses that landed them in prison, and they had walked in with their heads held high, and they walked out with their heads still held high, many years later. Dr. Ma Thida, a leading human rights activist who had nearly died in prison and had spent many years in solitary confinement, told me she was grateful to her jailers for the time she had had to think, for the wisdom she had gained, for the chance to hone her meditation skills. She had sought meaning and made her travail into a crucial identity. But if the people I met were less bitter than I'd anticipated about being in prison, they were also less thrilled than I'd expected about the reform process going on in their country. Ma Thida said, "We Burmese are noted for our tremendous grace under pressure, but we also have grievance under glamour." She said, "And the fact that there have been these shifts and changes doesn't erase the continuing problems in our society that we learned to see so well while we were in prison."
У січні цього року я їздив до М'янми для інтерв'ю з політичними в'язнями, і мене здивувало те, що вони були набагато м'якшими, ніж я собі уявляв. Більшість з них свідомо здійснили порушення, що привели іх до в'язниці, куди вони заходили з високо піднятою головою, і яку вони залишали з головою, все ще високо піднятою, після стількох років за ґратами. Доктор Ма Тіда, знаний активіст з прав людини, яка майже померла у в'язниці і провела багато років в одиночній камері, сказала мені, що вона була вдячна її ув'язнювачам за час, який в неї був, щоб думати, за мудрість, яку їй вдалося отримати, за можливість відточити навички медитації. Вона шукала сенс, і результатом її важкої праці стала велична самосвідомість. Але якщо люди, яких я зустрів, не відчували такої гіркоти від ув'язнення, якої я очікував, вони також не відчували настільки сильного захоплення від реформ, що відбувалися у їхній країні. Ма Тіда сказала: "Ми, бірманці, відомі своїм надзвичайним милосердям навіть у часи незгоди, але в нас також є горе у стані розкоші", і додала: "І той факт, що ці зміни відбулися, не відміняє тих споконвічних проблем у нашому суспільстві, про які нам стало так добре відомо, поки ми були у тюрмі".
I understood her to be saying that concessions confer only a little humanity where full humanity is due; that crumbs are not the same as a place at the table. Which is to say, you can forge meaning and build identity and still be mad as hell.
Я зрозумів, що вона хотіла сказати, що поступки дарують лише часткову людяність там, де потрібна повна, що крихти - це не одне й те саме, що місце за столом, що так само говорить про те, що можна виковувати сенс і будувати самосвідомість, і все ж лишатися злим, як чорт.
I've never been raped, and I've never been in anything remotely approaching a Burmese prison. But as a gay American, I've experienced prejudice and even hatred, and I've forged meaning and I've built identity, which is a move I learned from people who had experienced far worse privation than I've ever known. In my own adolescence, I went to extreme lengths to try to be straight. I enrolled myself in something called "sexual surrogacy therapy," in which people I was encouraged to call doctors prescribed what I was encouraged to call exercises with women I was encouraged to call surrogates, who were not exactly prostitutes but who were also not exactly anything else.
Мене ніколи не ґвалтували, я ніколи не був у місці, навіть віддалено схожому на бірманську в'язницю, яле як американець-гей я відчував на собі упередженя і навіть ненависть, і я виковував сенс і будував самосвідомість, чому я навчився від людей, які пройшли через набагато гірші злидні, ніж я колись міг собі уявити. У юності я не зупинявся ні перед чим, аби спробувати бути гетеросексуальним. Я приєднався до дечого, що називалось терапія сексуальної заміни, де люди, яких мене заохочували називати лікарями, призначали те, що мене заохочували називати вправами, з жінками, яких мене заохочували називати замінниками, які були не зовсім повіями, але вони також були не зовсім чимось іншим.
(Laughter)
(Сміх)
My particular favorite was a blonde woman from the Deep South who eventually admitted to me that she was really a necrophiliac, and had taken this job after she got in trouble down at the morgue.
Моєю особистою улюбленицею була блондинка з глибокого півдня, яка згодом зізналася мені, що насправді вона була некрофілкою, і що взялася за цю роботу після того, як вскочила у халепу в морзі.
(Laughter)
(Сміх)
These experiences eventually allowed me to have some happy physical relationships with women, for which I'm grateful. But I was at war with myself, and I dug terrible wounds into my own psyche.
Ці експерименти поступово дозволили мені мати деякі щасливі фізичні стосунки з жінками, за що я дуже вдячний, але я був у стані війни сам із собою і наніс важких поранень своїй душі.
We don't seek the painful experiences that hew our identities, but we seek our identities in the wake of painful experiences. We cannot bear a pointless torment, but we can endure great pain if we believe that it's purposeful. Ease makes less of an impression on us than struggle. We could have been ourselves without our delights, but not without the misfortunes that drive our search for meaning. "Therefore, I take pleasure in infirmities," St. Paul wrote in Second Corinthians, "for when I am weak, then I am strong."
Ми не шукаємо болісного досвіду, щоб додати граней нашій самосвідомості, ми шукаємо саме самосвідомість через болісний досвід. Ми не можемо терпіти безглузді муки, але можемо витримати величезний біль, якщо віримо, що в цьому є сенс. Легкість не вражає нас так, як боротьба. Ми могли б стати тими, хто ми є, без приємнощів, але не без поразок, які квапили нас шукати сенс. "Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа", писав Святий Павло у Другому посланні до коринтян, "Коли бо я слабий, тоді я сильний".
In 1988, I went to Moscow to interview artists of the Soviet underground. I expected their work to be dissident and political. But the radicalism in their work actually lay in reinserting humanity into a society that was annihilating humanity itself, as, in some senses, Russian society is now doing again. One of the artists I met said to me, "We were in training to be not artists but angels."
У 1988 я поїхав до Москви, щоб провести інтерв'ю з художниками російського андеґраунду, і я підозрював, що їхні роботи будуть дисидентськими та політичними. Але радикалізм їхньої роботи насправді полягав у поверненні людяності в суспільство, яке саме по собі цю людяність знищувало, так само, як в деяких випадках, російське суспільство поводиться і зараз. Один з художників, з яким я познайомився, сказав мені: "Нас навчали бути не митцями, а янголами".
In 1991, I went back to see the artists I'd been writing about, and I was with them during the putsch that ended the Soviet Union. And they were among the chief organizers of the resistance to that putsch. And on the third day of the putsch, one of them suggested we walk up to Smolenskaya. And we went there, and we arranged ourselves in front of one of the barricades, and a little while later, a column of tanks rolled up. And the soldier on the front tank said, "We have unconditional orders to destroy this barricade. If you get out of the way, we don't need to hurt you. But if you won't move, we'll have no choice but to run you down." The artist I was with said, "Give us just a minute. Give us just a minute to tell you why we're here." And the soldier folded his arms, and the artist launched into a Jeffersonian panegyric to democracy such as those of us who live in a Jeffersonian democracy would be hard-pressed to present. And they went on and on, and the soldier watched. And then he sat there for a full minute after they were finished and looked at us, so bedraggled in the rain, and said, "What you have said is true, and we must bow to the will of the people. If you'll clear enough space for us to turn around, we'll go back the way we came." And that's what they did. Sometimes, forging meaning can give you the vocabulary you need to fight for your ultimate freedom.
У 1991 я повернувся, щоб подивитися, що сталося з митцями, про яких я писав, і я був з ними під час путчу, який став кінцем Радянського Союзу. Вони були серед головних організаторів спротиву тому путчу. На третій день путчу один із них запропонував нам піти на Смоленську. Ми пішли туди, вишикувалися уздовж однієї з барикад, а трохи згодом до неї підтягнулася колона з танків, і солдат з першого танку сказав: "В нас є безумовні накази знести цю барикаду. Якщо ви підете з нашої дороги, ми не завдамо вам шкоди, але якщо ви не зрушитеся, в нас не буде вибору, крім того, щоб переїхати вас". І художник, з яким я був там, відповів: "Дайте нам лише одну хвилину. Дайте нам хвилину розповісти, чому ми тут". Солдат схрестив руки, а митець розпочав проголошувати похвалу демократії в стилі Джеферсона, що навіть ми, ті, хто живуть у джеферсонівській демократії, не змогли б її так презентувати. А вони все говорили і говорили, а солдат споглядав, а потім він сидів мовчки цілу хвилину після того, як вони закінчили, і дивився на нас - таких мокрих і брудних від дощу, а потім сказав: "Те, що ви сказали - правда, і ми повинні схилятися перед волею народу. Якщо ви звільните для нас достатньо місця, щоб розвернутися, ми повернемося туди, звідки приїхали". Саме так вони й зробили. Іноді виковування сенсу надає тобі словниковий запас, який потрібен, щоб боротися за свою свободу.
Russia awakened me to the lemonade notion that oppression breeds the power to oppose it. And I gradually understood that as the cornerstone of identity. It took identity to rescue me from sadness. The gay rights movement posits a world in which my aberrances are a victory. Identity politics always works on two fronts: to give pride to people who have a given condition or characteristic, and to cause the outside world to treat such people more gently and more kindly. Those are two totally separate enterprises, but progress in each sphere reverberates in the other. Identity politics can be narcissistic. People extol a difference only because it's theirs. People narrow the world and function in discrete groups without empathy for one another. But properly understood and wisely practiced, identity politics should expand our idea of what it is to be human. Identity itself should be not a smug label or a gold medal, but a revolution.
Росія примусила мене поглянути на все іншими очима і зрозуміти, що тиранія народжує силу, яка чинить ій опір, і поступово я зрозумів, що саме це - наріжний камінь самосвідомості. Саме самосвідомість врятувала мене від суму. Рух за права геїв будує світ, у якому мої відхилення вважаються перемогою. Політика самосвідомості завжди працює у двох напрямках: надати привід для гордості людям з певною відмінністю або особливою характеристикою, і примусити зовнішній світ ставитися до таких людей м'якше та добріше. Це дві цілком різні задачі, але прогрес в кожній з цих сфер відбивається на іншій. Політика самосвідомості може бути самозакоханою. Люди звеличують відмінність тільки тому, що вона їхня. Люди звужують світ і існують розрізненими групами без співчуття один до одного. Але якщо правильно зрозуміти і мудро практикувати, політика самосвідомості має розширити поняття того, що означає бути людиною. Самосвідомість сама по собі має бути не престижною етикеткою або золотою медаллю, а революцією.
I would have had an easier life if I were straight, but I would not be me. And I now like being myself better than the idea of being someone else, someone who, to be honest, I have neither the option of being nor the ability fully to imagine. But if you banish the dragons, you banish the heroes, and we become attached to the heroic strain in our own lives. I've sometimes wondered whether I could have ceased to hate that part of myself without gay pride's technicolor fiesta, of which this speech is one manifestation.
Моє життя було б простішим, якби я не був геєм, але то був би не я, і тепер мені більше подобається бути собою, ніж кимось іншим, кимось, ким, правду кажучи, в мене немає ані вибору стати, ані змоги його собі уявити. Але якщо ви позбуваєтесь драконів, ви також виганяєте героїв, а нам дуже лестить геройство у своєму житті. Я іноді замислювався над тим, чи зміг би я припинити ненавидіти ту частину себе, без веселкової фієсти руху з захисту прав сексуальних меншин, яку, до речі, підносить і ця сама промова.
(Laughter)
Мені здавалося, що я зрозумію, що подорослішав,
I used to think I would know myself to be mature when I could simply be gay without emphasis. But the self-loathing of that period left a void, and celebration needs to fill and overflow it, and even if I repay my private debt of melancholy, there's still an outer world of homophobia that it will take decades to address. Someday, being gay will be a simple fact, free of party hats and blame. But not yet. A friend of mine who thought gay pride was getting very carried away with itself, once suggested that we organize Gay Humility Week.
коли я зможу просто бути геєм без наголосу, але самоненависть того періоду спустошила мене так, що святкування повинно заповнити цю пустоту і перелитися через її край. І навіть якщо я виплачу свій особистий борг меланхолії, зовні все ще залишиться світ гомофобії, на який доведеться витратити десятиріччя, щоб його змінити. Одного дня гомосексуальність стане звичайним фактом, вільним від святкових капелюхів і звинувачень, але ще не час. Одного разу мій друг, який думав, що гордість бути геєм стала перебільшенням, запропонував організувати
(Laughter)
Тиждень гомосексуальної скромності.
(Applause)
(Сміх) (Аплодисменти)
It's a great idea.
Це - прекрасна ідея,
(Laughter)
але її час ще не прийшов.
But its time has not yet come.
(Laughter)
(Сміх)
And neutrality, which seems to lie halfway between despair and celebration, is actually the endgame.
А нейтральність, яка нібито знаходиться посередині між відчаєм та прославлянням, і є завершальна фаза роботи.
In 29 states in the US, I could legally be fired or denied housing for being gay. In Russia, the anti-propaganda law has led to people being beaten in the streets. Twenty-seven African countries have passed laws against sodomy. And in Nigeria, gay people can legally be stoned to death, and lynchings have become common. In Saudi Arabia recently, two men who had been caught in carnal acts were sentenced to 7,000 lashes each, and are now permanently disabled as a result. So who can forge meaning and build identity? Gay rights are not primarily marriage rights, and for the millions who live in unaccepting places with no resources, dignity remains elusive. I am lucky to have forged meaning and built identity, but that's still a rare privilege. And gay people deserve more, collectively, than the crumbs of justice.
У 29 штатах США мене легально можуть звільнити і відмовити у житлі за те, що я - гей. В Росії закон проти пропаганди призвів до того, що людей забивають на вулиці. Двадцять сім африканських країн ухвалили закон проти содомії, а в Нігерії гомосексуалістів можна легально закидати камінням до смерті, а лінчуваня стало звичайною справою. Нещодавно в Саудівській Аравії двох чоловіків, яких впіймали під час тілесних утіх, засудили до 7000 батогів кожного, і теперь обидва повністю скалічені в наслідок цього. Тож хто може виковувати сенс і будувати самосвідомість? Права сексуальних меншин - це не просто право на одруження, і для мільйонів тих, хто живе у несприятливих місцях без достатніх ресурсів, почуття гідності залишається недосяжним. Мені пощастило викувати сенс і збудувати самосвідомість, але таке - все ще рідкісний привілей, і всі люди з нетрадиційною орієнтацією заслуговують на більше, ніж крихти справедливості.
And yet, every step forward is so sweet. In 2007, six years after we met, my partner and I decided to get married. Meeting John had been the discovery of great happiness and also the elimination of great unhappiness. And sometimes, I was so occupied with the disappearance of all that pain, that I forgot about the joy, which was at first the less remarkable part of it to me. Marrying was a way to declare our love as more a presence than an absence.
Та все одно кожен крок уперед дуже солодкий. У 2007, через шість років після знайомства, мій партнер і я вирішили одружитися. Зустріч із Джоном стала для мене відкриттям безмежного щастя, а також усуненням великого нещастя. Іноді я настільки занурювався у відсутність всього того болю, що я забував про радість, яка спочатку не була моєю яскравою ознакою. Одруження стало способом виявлення нашої любові, яка тепер ставала більш наявною, ніж неіснуючою.
Marriage soon led us to children, and that meant new meanings and new identities -- ours and theirs. I want my children to be happy, and I love them most achingly when they are sad. As a gay father, I can teach them to own what is wrong in their lives, but I believe that if I succeed in sheltering them from adversity, I will have failed as a parent. A Buddhist scholar I know once explained to me that Westerners mistakenly think that nirvana is what arrives when all your woe is behind you, and you have only bliss to look forward to. But he said that would not be nirvana, because your bliss in the present would always be shadowed by the joy from the past. Nirvana, he said, is what you arrive at when you have only bliss to look forward to and find in what looked like sorrows the seedlings of your joy. And I sometimes wonder whether I could have found such fulfillment in marriage and children if they'd come more readily, if I'd been straight in my youth or were young now, in either of which cases this might be easier. Perhaps I could. Perhaps all the complex imagining I've done could have been applied to other topics. But if seeking meaning matters more than finding meaning, the question is not whether I'd be happier for having been bullied, but whether assigning meaning to those experiences has made me a better father. I tend to find the ecstasy hidden in ordinary joys, because I did not expect those joys to be ordinary to me.
Згодом одруження привело нас до дітей, і це принесло новий сенс і нову самосвідомість, нашу і їхню. Я хочу, щоб мої діти були щасливими, і я люблю їх ще сильніше, коли вони сумують. Як батько з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, я можу навчити їх розуміти те, що в їхньому житті не правильне, але я вірю, що якщо я вдало вбережу їх від несприятливих обставин, я буду поганим батьком. Мій знайомий вчений-буддист якось пояснив мені, що люди з Західної культури помилково ваажають, що нірвани можна досягти, полишивши все своє горе, коли попереду є тільки нескінченне блаженство. Але він сказав, що ніякої нірвани не буде, тому що теперішнє щастя буде завжди в тіні минулої радості. Нірвана, сказав він, це стан, до якого ти приходиш, коли попереду тільки щастя, і тобі вдалося знайти зернятка радості в тому, що в минулому здавалося горем. Інколи мені цікаво, чи зміг би я знайти таку самореалізацію в подружньому житті і в дітях, якщо вони далися б мені простіше, якщо б з юності я був гетеросексуальним, або якби тепер був молодим, в будь-якому разі мені було б легше. Можливо, мені вдалося б. Можливо всі ці уявлення можна було б застосувати до інших тем. Але якщо пошук сенсу важливіший від знайдення сенсу, питання не в тому, чи був би я щасливішим через те, що з мене знущалися, а в тому, чи зробила б мене наявність сенсу в усьому цьому досвіді кращим батьком. Я прагну знаходити приховану чи звичайну радість, тому що я не очікував, що ця радість буде для мене звичайною.
I know many heterosexuals who have equally happy marriages and families, but gay marriage is so breathtakingly fresh, and gay families so exhilaratingly new, and I found meaning in that surprise.
Я знаю багато гетеросексуалів з так само щасливим подружнім життям і сім'єю, але гомосексуальне подружжя настільки свіже, що перехоплює дихання, гомосексуальні сім'ї настільки нові, що паморочится голова, і в цьому здивуванні я знайшов сенс.
In October, it was my 50th birthday, and my family organized a party for me. And in the middle of it, my son said to my husband that he wanted to make a speech. And John said, "George, you can't make a speech. You're four."
У жовтні мені виповнилося 50, і моя сім'я зробила для мене вечірку. Коли вона була в розпалі, мій син сказав моєму чоловікові, що він хотів би виголосити промову. Джон відповів:. "Джордже, ти не можеш виголосити промову. Тобі всього чотири".
(Laughter)
(Сміх)
"Only Grandpa and Uncle David and I are going to make speeches tonight." But George insisted and insisted, and finally, John took him up to the microphone, and George said very loudly, "Ladies and gentlemen! May I have your attention, please?" And everyone turned around, startled. And George said, "I'm glad it's daddy's birthday. I'm glad we all get cake. And Daddy, if you were little, I'd be your friend."
"Тільки дідусь, дядько Девід і я будемо виголошувати сьогодні промови". Але Джордж наполягав і наполягав, і врешті-решт Джон підняв його до мікрофона, і Джордж дуже голосно сказав: "Леді та джентльмени, хвилиночку уваги, будь ласка". Всі здивовано повернулися до нього. І Джордж сказав: "Я радий, що сьогодні в татка день народження. Я радий, що в нас буде торт. І татко, якщо б ти був маленьким, я був би твоїм другом".
(Gasp)
And I thought -- (Applause) Thank you. I thought that I was indebted even to Bobby Finkel, because all those earlier experiences were what had propelled me to this moment, and I was finally unconditionally grateful for a life I'd once have done anything to change.
І я подумав - Дякую. Я подумав, що я у великому боргу навіть перед Боббі Фінкелом, за те, що всі мої ранні випробування привели мене до цього моменту, і я був безумовно вдячний за життя, яке колись я був ладен будь-що змінити.
The gay activist Harvey Milk was once asked by a younger gay man what he could do to help the movement, and Harvey Milk said, "Go out and tell someone." There's always somebody who wants to confiscate our humanity. And there are always stories that restore it. If we live out loud, we can trounce the hatred, and expand everyone's lives.
Одного разу молодий гомосексуаліст запитав у Гарві Мілка, відомого діяча руху за права сексуальних меншин, що він міг би зробити, щоб допомогти рухові, і Гарві Мілк відповів: "Піди і розкажи про це кому-небудь". Завжди знайдеться хтось, хто хоче позбавити нас нашої людяності, і завжди будуть історії про те, як вона була віднайдена. Якщо ми будемо жити вголос, ми зможемо перемогти ненависть і покращити багатьом людям життя.
Forge meaning. Build identity. Forge meaning. Build identity. And then invite the world to share your joy.
Виковуйте сенс. Будуйте самосвідомість. Виковуйте сенс. Будуйте самосвідомість. А потім запросіть світ
Thank you.
розділити вашу радість.
(Applause)
Дякую.
Thank you.
(Аплодисменти)
(Applause)
Дякую. (Аплодисменти)
Thank you.
(Applause)
Дякую. (Аплодисменти)
Thank you.
Дякую. (Аплодисменти)
(Applause)