If your life were a book and you were the author, how would you want your story to go? That's the question that changed my life forever. Growing up in the hot Last Vegas desert, all I wanted was to be free. I would daydream about traveling the world, living in a place where it snowed, and I would picture all of the stories that I would go on to tell.
Якби ваше життя було книгою, а ви - автором, як би розгорталась ваша розповідь? Це питання змінило моє життя назавжди. Зростаючи у спекотній пустелі Лас-Вегасу, все, чого я прагнула - це бути вільною. Я мріяла про мандри світом, жити у засніженій місцевості, та уявляла всі ті історії, які буду розповідати.
At the age of 19, the day after I graduated high school, I moved to a place where it snowed and I became a massage therapist. With this job all I needed were my hands and my massage table by my side and I could go anywhere. For the first time in my life, I felt free, independent and completely in control of my life. That is, until my life took a detour. I went home from work early one day with what I thought was the flu, and less than 24 hours later I was in the hospital on life support with less than a two percent chance of living. It wasn't until days later as I lay in a coma that the doctors diagnosed me with bacterial meningitis, a vaccine-preventable blood infection. Over the course of two and a half months I lost my spleen, my kidneys, the hearing in my left ear and both of my legs below the knee.
У свої 19, наступного дня після закінчення школи, я переїхала туди, де іде сніг та стала масажисткою. Все, що було потрібно для роботи - це руки та масажний стіл біля мене. І я мала змогу піти, куди завгодно. Вперше за життя я відчувала, що я вільна, незалежна та повністю контролюю своє життя. Так було, доки життя не змінило маршрут. Одного дня я пішла з роботи раніше, вважаючи, що маю грип, а менш, ніж за 24 години я вже була у шпиталі в реанімації, маючи менш, ніж два відсотки шансу вижити. Вже декілька днів потому, коли я була у комі, лікарі діагностували в мене бактеріальний менінгіт - кров'яну інфекцію, запобігти якій можна за допомогою вакцини. Після двох з половиною місяців лікування я втратила селезінку, нирки, слух у лівому вусі та обидві ноги нижче коліна.
When my parents wheeled me out of the hospital I felt like I had been pieced back together like a patchwork doll. I thought the worst was over until weeks later when I saw my new legs for the first time. The calves were bulky blocks of metal with pipes bolted together for the ankles and a yellow rubber foot with a raised rubber line from the toe to the ankle to look like a vein. I didn't know what to expect, but I wasn't expecting that.
Коли мої батьки забрали мене зі шпиталю, я почувалася зібраною зі шматочків, наче шматяна лялька. Я думала, що найгірше вже позаду, аж доки через кілька тижнів не побачила вперше свої нові ноги. Ікри були масивними металевими колодами, з'єднаними металевими трубками з колінами та жовтими ґумовими стопами з ґумовою смужкою від кінчиків пальців до кісточок, схожою на вену. Я не знала, чого очікувати. Але я не очікувала такого.
With my mom by my side and tears streaming down our faces, I strapped on these chunky legs and I stood up. They were so painful and so confining that all I could think was, how am I ever going to travel the world in these things? How was I ever going to live the life full of adventure and stories, as I always wanted? And how was I going to snowboard again?
Поруч була мама, ми обоє були зі сльозами на очах. Я пристебнула ці товсті ноги і встала. Вони були настільки болючими і настільки незґрабними, що все, про що я могла думати, було - як я взагалі зможу подорожувати світом із цими штуками? Як я взагалі зможу жити життям, повним пригод та історій, як завжди хотіла? І як я збираюся знову повернутися до сноубордингу?
That day, I went home, I crawled into bed and this is what my life looked like for the next few months: me passed out, escaping from reality, with my legs resting by my side. I was absolutely physically and emotionally broken.
Того дня я прийшла додому, залізла в ліжко. Ось таким було моє життя протягом кількох наступних місяців: я відключалася, втікаючи від реальності, а мої ноги лежали збоку. Я була повністю фізично і морально розбита.
But I knew that in order to move forward, I had to let go of the old Amy and learn to embrace the new Amy. And that is when it dawned on me that I didn't have to be five-foot-five anymore. I could be as tall as I wanted! (Laughter) (Applause) Or as short as I wanted, depending on who I was dating. (Laughter) And if I snowboarded again, my feet aren't going to get cold. (Laughter) And best of all, I thought, I can make my feet the size of all the shoes that are on the sales rack. (Laughter) And I did! So there were benefits here.
Але я знала, що для того, щоб рухатись уперед, я мала відпустити стару Емі і навчитися приймати нову Емі. І тоді в мене сяйнула думка, що я не мушу більше бути 5,5 футів зростом, я можу бути такою високою, як захочу. (Сміх) (Оплески) Чи такою низькою, як захочу, залежно від того, з ким у мене побачення. (Сміх) І коли я знову буду кататися на сноуборді, мої ноги більше не будуть мерзнути. (Сміх) А найкраще, на мою думку, те, що я можу змінювати розмір ніг для будь-якого взуття, що продається на розпродажі. (Сміх) І я це зробила! Тож у цьому були плюси.
It was this moment that I asked myself that life-defining question: If my life were a book and I were the author, how would I want the story to go? And I began to daydream. I daydreamed like I did as a little girl and I imagined myself walking gracefully, helping other people through my journey and snowboarding again. And I didn't just see myself carving down a mountain of powder, I could actually feel it. I could feel the wind against my face and the beat of my racing heart as if it were happening in that very moment. And that is when a new chapter in my life began.
Це була та мить, коли я задала собі це життєвизначальне питання: якби моє життя було книгою, а я - автором, як би розгорталась моя розповідь? І я почала мріяти. Я мріяла, як у дитинстві, і я уявляла, як я граціозно йду, допомагаючи іншим людям під час своєї подорожі, і знову займаюсь сноубордингом. І я не просто бачила, як спускаюся зі сніжної гори, я дійсно це відчувала. Я відчувала вітер в обличчя і своє пришвидшене серцебиття так, наче це відбувалося насправді. І саме тоді почався новий розділ мого життя.
Four months later I was back up on a snowboard, although things didn't go quite as expected: My knees and my ankles wouldn't bend and at one point I traumatized all the skiers on the chair lift when I fell and my legs, still attached to my snowboard — (Laughter) — went flying down the mountain, and I was on top of the mountain still. I was so shocked, I was just as shocked as everybody else, and I was so discouraged, but I knew that if I could find the right pair of feet that I would be able to do this again. And this is when I learned that our borders and our obstacles can only do two things: one, stop us in our tracks or two, force us to get creative.
Чотири місяці потому я знову повернулася до сноубордингу, хоча справи не завжди йшли, як очікувалося. Мої коліна і щиколотки не згиналися, і в якийсь момент я травмувала всіх лижників на підйомнику, коли я впала і мої ноги, все ще пристебнуті до сноуборду - (Сміх) - полетіли вниз із гори, в той час, як я все ще залишалась на вершині. Я була настільки шокована. Я була шокована, як і інші, і впала у відчай. Але я знала, що якщо зможу підібрати правильні ноги, то зможу зробити це знову. І тоді я зрозуміла, що наші обмеження і наші перешкоди можуть зробити лише дві речі: перше - зупинити нас на нашому шляху, чи друге - спонукати до винахідливості.
I did a year of research, still couldn't figure out what kind of legs to use, couldn't find any resources that could help me. So I decided to make a pair myself. My leg maker and I put random parts together and we made a pair of feet that I could snowboard in. As you can see, rusted bolts, rubber, wood and neon pink duct tape. And yes, I can change my toenail polish. It was these legs and the best 21st birthday gift I could ever receive — a new kidney from my dad — that allowed me to follow my dreams again. I started snowboarding, then I went back to work, then I went back to school.
Після року досліджень я так і не змогла визначити, які ноги використовувати, не змогла знайти ніякої інформації, що допомогла б мені. Тож я вирішила зробити їх сама. Разом із моїм виробником ніг ми склали випадкові деталі і створили ноги, на яких я могла б кататися. Як бачите, іржаві гвинти, гума, дерево, і яскраво-рожевий скотч. І так, я можу міняти лак на пальцях ніг. Ці ноги і найкращий подарунок на 21 рік, що я коли-небудь отримувала - нова нирка від мого тата - дозволили мені знову іти за моїми мріями. Я почала займатися сноубордингом, потім повернулась до роботи, потім повернулась до школи.
Then in 2005 I cofounded a nonprofit organization for youth and young adults with physical disabilities so they could get involved with action sports. From there, I had the opportunity to go to South Africa, where I helped to put shoes on thousands of children's feet so they could attend school.
Потім у 2005 я створила некомерційну організацію для молоді й підлітків з фізичною недієздатністю, щоб залучити їх до екстремальних видів спорту. З того часу я змогла відвідати Південну Африку, де допомагала одягати черевики на тисячі дитячих ніжок, щоб вони могли відвідувати школу.
And just this past February, I won two back-to-back World Cup gold medals — (Applause) — which made me the highest ranked adaptive female snowboarder in the world.
І лише минулого лютого я виграла дві золоті медалі підряд на чемпіонаті світу, - (Оплески) внаслідок чого стала найвидатнішою неповносправною сноубордисткою у світі.
Eleven years ago, when I lost my legs, I had no idea what to expect. But if you ask me today, if I would ever want to change my situation, I would have to say no. Because my legs haven't disabled me, if anything they've enabled me. They've forced me to rely on my imagination and to believe in the possibilities, and that's why I believe that our imaginations can be used as tools for breaking through borders, because in our minds, we can do anything and we can be anything.
Одинадцять років тому, коли я втратила ноги, я не знала, чого очікувати. Але якщо б ви спитали мене сьогодні, чи хотіла я коли-небудь змінити цю ситуацію я скажу ні. Бо мої ноги не зробили мене недієздатною, якщо вони взагалі додавали мені дієздатності. Вони змусили мене покладатися на мою уяву і вірити у свої можливості. І тому я вірю, що наша уява може бути засобом для подолання кордонів, тому що у наших думках ми можемо робити будь-що і ми можемо бути будь-ким.
It's believing in those dreams and facing our fears head-on that allows us to live our lives beyond our limits. And although today is about innovation without borders, I have to say that in my life, innovation has only been possible because of my borders. I've learned that borders are where the actual ends, but also where the imagination and the story begins.
Саме віра у такі мрії, здатність подивитися в очі своєму страху дозволяють нам жити за межами наших можливостей. І хоча сьогодення демонструє інновації без меж, я мушу сказати, що в моєму житті інновації стали можливими лише завдяки моїм межам. Я зрозуміла, що межі пролягають там, де закінчується реальність, але також і там, де починаються фантазія та історія.
So the thought that I would like to challenge you with today is that maybe instead of looking at our challenges and our limitations as something negative or bad, we can begin to look at them as blessings, magnificent gifts that can be used to ignite our imaginations and help us go further than we ever knew we could go. It's not about breaking down borders. It's about pushing off of them and seeing what amazing places they might bring us. Thank you.
Тому проблема, яку я хотіла б поставити сьогодні перед вами, в тому, що замість сприйняття наших проблем і обмежень як чогось негативного чи поганого, ми можемо розглядати їх як благо, розкішний дар, який може допомогти нам розвинути свою уяву і зайти далі, ніж ми коли-небудь сподівалися. Йдеться не про руйнування кордонів, а про їх розширення і усвідомлення, які надзвичайні можливості вони можуть нам надати. Дякую.