On the red tiles in my family's den I would dance and sing to the made-for-TV movie "Gypsy," starring Bette Midler.
Вдома, на червоній плитці, я танцювала й підспівувала телефільму “Циганка” з Бетт Мідлер в головній ролі.
(Singing) "I had a dream. A wonderful dream, papa."
(співає) “Мені приснився сон. Такий чудовий сон, татку.”
I would sing it with the urgency and the burning desire of a nine-year-old who did, in fact, have a dream. My dream was to be an actress. And it's true that I never saw anyone who looked like me in television or in films, and sure, my family and friends and teachers all constantly warned me that people like me didn't make it in Hollywood. But I was an American. I had been taught to believe that anyone could achieve anything, regardless of the color of their skin, the fact that my parents immigrated from Honduras, the fact that I had no money. I didn't need my dream to be easy, I just needed it to be possible.
Я співала із завзятістю та запалом дев’ятирічної дитини, в котрої, направду, була мрія. Моя мрія була стати акторкою. І це правда, що я ніколи не бачила когось, хто виглядав би як я, по телевізору чи в кіно і так, звичайно, рідні, друзі, вчителі, всі постійно попереджали мене, що таким як ми кар’єра в Голлівуді не світить. Але я ж американка. Мене все життя вчили, що кожен може досягти, що тільки забажає, не зважаючи на колір шкіри, чи на те, що мої батьки іммігрували з Гондурасу, чи на те, що в мене не було грошей. Мені не треба було, щоб моя мрія була простою, лише щоб вона була здійсненною.
And when I was 15, I got my first professional audition. It was a commercial for cable subscriptions or bail bonds, I don't really remember.
І коли мені було 15, я мала своє перше справжнє прослуховування. То було для рекламного ролика про передплату на кабельне телебачення, чи то про застави, вже й не пам’ятаю.
(Laughter)
(Сміх)
What I do remember is that the casting director asked me, "Could you do that again, but just this time, sound more Latina."
Проте, що я таки пам’ятаю - це як кастинг-директорка попросила мене: “Чи не могли б ви повторити, але, цього разу, додати більше “латиноамерканськості”
"Um, OK. So you want me to do it in Spanish?" I asked.
“Гм, гаразд. Тобто ви хочете, щоб я сказала це іспанською?”
"No, no, do it in English, just sound Latina."
“Ні, ні, говоріть англійською. Просто “додайте” ще трохи Латинської Америки.”
"Well, I am a Latina, so isn't this what a Latina sounds like?"
“Та я ж і є латиноамеранка, чи не означає це, що нам властиво говорити й так?”
There was a long and awkward silence, and then finally, "OK, sweetie, never mind, thank you for coming in, bye!"
Далі була довга та невдобна пауза та, нарешті: “Гаразд, сонце, забудь. Дякую, що завітали. На все добре!”
It took me most of the car ride home to realize that by "sound more Latina" she was asking me to speak in broken English. And I couldn't figure out why the fact that I was an actual, real-life, authentic Latina didn't really seem to matter.
Вже під кінець дороги додому, в машині, я зрозуміла, що “більше Латинської Америки” було проханням розмовляти ламаною англійською. І я не могла зрозуміти, чому на те, що я й була справжньою, реальною, автентичною латиноамериканкою, здавалось, зовсім не зважали.
Anyway, I didn't get the job. I didn't get a lot of the jobs people were willing to see me for: the gang-banger's girlfriend, the sassy shoplifter, pregnant chola number two.
Бог з ним, роботу я не отримала. Я багацько ролей не отримала з тих, на кастинги до яких мене запрошували: дівчина гангстера, зухвала крадійка, вагітна чо́ла (молодичка) номер два.
(Laughter)
(Сміх)
These were the kinds of roles that existed for someone like me. Someone they looked at and saw as too brown, too fat, too poor, too unsophisticated. These roles were stereotypes and couldn't have been further from my own reality or from the roles I dreamt of playing. I wanted to play people who were complex and multidimensional, people who existed in the center of their own lives. Not cardboard cutouts that stood in the background of someone else's.
Оце й були всі ролі для таких як я. Таких, на кого вони дивились і бачили когось надто темного, надто товстого, надто бідного, надто простацького. Ці ролі були стереотипами і ну аж занадто далекими як від моїх реалій, так і від ролей, про які я мріяла. Я хотіла грати людей складних, багатогранних, людей, які керували своїми власними життями. А не вирізку картонну, щоб фон комусь створити.
But when I dared to say that to my manager -- that's the person I pay to help me find opportunity -- his response was, "Someone has to tell that girl she has unrealistic expectations." And he wasn't wrong. I mean, I fired him, but he wasn't wrong.
Але коли я насмілилася своєму менеджеру це сказати -- а це людина, якій я плачу, щоб вона допомогла мені знайти пригожу роботу -- його відповідь була: “Хтось має сказати цій дівчинці, що у неї нереалістичні сподівання.” І він не помилявся. Я його звільнила, звичайно ж. Але не помилявся.
(Laughter)
(Сміх)
(Applause)
(Оплески)
Because whenever I did try to get a role that wasn't a poorly written stereotype, I would hear, "We're not looking to cast this role diversely." Or, "We love her, but she's too specifically ethnic." Or, "Unfortunately, we already have one Latino in this movie." I kept receiving the same message again and again and again. That my identity was an obstacle I had to overcome. And so I thought, "Come at me, obstacle. I'm an American. My name is America. I trained my whole life for this, I'll just follow the playbook, I'll work harder." And so I did, I worked my hardest to overcome all the things that people said were wrong with me. I stayed out of the sun so that my skin wouldn't get too brown, I straightened my curls into submission. I constantly tried to lose weight, I bought fancier and more expensive clothes. All so that when people looked at me, they wouldn't see a too fat, too brown, too poor Latina. They would see what I was capable of. And maybe they would give me a chance.
Бо щоразу як я намагалася отримати роль, яка не була жахливим стереотипом, мені казали: “Ми не плануємо на цю роль когось з “різноманітностями“. Чи: “Вона нам дуже подобається, але в ній занадто виступає її етнічність”. Чи: “На жаль, в цьому фільмі ми вже маємо одну латиноамериканку“. Я чула той самий наратив знову, й знову, й знову. Що моя ідентичність була перепоною, яку я мала якимось чином подолати. Тож я подумала: “Ну то йди сюди, перепоно. Я американка. Мене звати Америка! Я готувалась до цього все життя, я просто слідуватиму книжці з правилами, Я ще старанніше працюватиму.” І працювала! Я працювала до знемоги, щоб “подолати” все, що люди казали зі мною не так. Я уникала сонячного проміння, щоб не виглядати надто засмаглою, я вирівнювала своє непокірне волосся, я постійно намагалася схуднути, я купувала привабливіший та дорожчий одяг. Усе для того, щоб коли на мене глянули, то не побачили надто товсту, надто темношкіру, надто бідну латиноамериканку. Вони б побачили на що я здатна. Та, можливо, дали б мені шанс.
And in an ironic twist of fate, when I finally did get a role that would make all my dreams come true, it was a role that required me to be exactly who I was. Ana in "Real Women Have Curves" was a brown, poor, fat Latina. I had never seen anyone like her, anyone like me, existing in the center of her own life story. I traveled throughout the US and to multiple countries with this film where people, regardless of their age, ethnicity, body type, saw themselves in Ana. A 17-year-old chubby Mexican American girl struggling against cultural norms to fulfill her unlikely dream.
І за іронією долі, коли я нарешті отримала роль, яка задовольнила б всі мої мрії, ця роль потребувала від мене бути саме такою, як я є. Ана у фільмі “Справжні жінки завжди в тілі” була смуглявою, бідною, гладкою латиноамерканкою. До цього я жодного разу не бачила, щоб хтось як вона, як я, грав головну роль у власній історії. Я об’їхала Штати та багато інших країн з цим фільмом де люди, незалежно від віку, національності, статури, побачили себе в Ані - 17-річній повненькій мексико-американській дівчині, що йде проти культурних норм, щоби здійснити, здавалося б, нездійсненну мрію.
In spite of what I had been told my whole life, I saw firsthand that people actually did want to see stories about people like me. And that my unrealistic expectations to see myself authentically represented in the culture were other people’s expectations, too. "Real Women Have Curves" was a critical, cultural and financial success. "Great," I thought, "We did it! We proved our stories have value. Things are going to change now."
Не дивлячись на те, що мені вбивали в голову все життя, я на власні очі побачила, що люди хочуть дивитися історії про таких людей як я. І що мої “нереалістичні сподівання”, побачити себе правдиво відображеною в культурі, були, насправді, очікуваннями багатьох. Фільм “Справжні жінки завжди в тілі” мав успіх культурний, фінансовий та серед критиків. “Чудово“, подумала я, ”Нам це вдалося! Ми довели, що наші історії варті уваги. Зараз почнуться зміни“.
But I watched as very little happened. There was no watershed. No one in the industry was rushing to tell more stories about the audience that was hungry and willing to pay to see them.
Але я спостерігала, як майже нічого й не відбувалося. Дамбу не прорвало. Ніхто не спішив розповідати більше історій про людей, котрі цього чекали і були готові платити, щоб їх побачити.
Four years later, when I got to play Ugly Betty, I saw the same phenomenon play out. "Ugly Betty" premiered in the US to 16 million viewers and was nominated for 11 Emmys in its first year.
Чотири роки потому, коли я грала Страшну Бетті, феномен повторився. В США прем’єру “Бетті-Страшко” подивилися 16 мільйонів глядачів. Серіал номінували на 11 премій “Еммі”, того ж, першого, року.
(Applause)
(Оплески)
But in spite of "Ugly Betty's" success, there would not be another television show led by a Latina actress on American television for eight years. It's been 12 years since I became the first and only Latina to ever win an Emmy in a lead category. That is not a point of pride. That is a point of deep frustration. Not because awards prove our worth, but because who we see thriving in the world teaches us how to see ourselves, how to think about our own value, how to dream about our futures.
Та навіть попри успіх Страшко, на американському ТБ не знімали жодного нового шоу з латиноамериканкою в головній ролі ще 8 років. А от вже 12 років, як я стала першою і досі єдиною латиноамериканкою, що взагалі коли-небудь отримувала “Еммі” за головну роль. І від цього навіть не виникає почуття гордості. Лише глибоке розчарування. Тому що не в нагородах справа, а в тому, хто насправді процвітає в цьому світі. Це примушує дивитися на себе з цієї точки зору, формує нашу думку про власну важливість і впливає на масштаб наших мрій.
And anytime I begin to doubt that, I remember that there was a little girl, living in the Swat Valley of Pakistan. And somehow, she got her hands on some DVDs of an American television show in which she saw her own dream of becoming a writer reflected. In her autobiography, Malala wrote, "I had become interested in journalism after seeing how my own words could make a difference and also from watching the "Ugly Betty" DVDs about life at an American magazine."
І щоразу як я починаю в цьому сумніватися - я згадую, що в Долині Сват в Пакистані була дівчинка, котра якимсь чином натрапила на DVD-диски з американським телешоу, де зображали її мрію - бути письменницею. У своїй автобіграфії Малала пише: “Я зацікавилась журналістикою, коли зрозуміла, що мої слова можуть щось змінити, а ще, коли подивилася ”Бетті-Страшко” на DVD - серіал про життя за кулісами американського журналу моди.”
(Applause)
(Оплески)
For 17 years of my career, I have witnessed the power our voices have when they can access presence in the culture. I've seen it. I've lived it, we've all seen it. In entertainment, in politics, in business, in social change. We cannot deny it -- presence creates possibility. But for the last 17 years, I've also heard the same excuses for why some of us can access presence in the culture and some of us can't. Our stories don't have an audience, our experiences won't resonate in the mainstream, our voices are too big a financial risk.
Протягом 17 років своєї кар’єри я бачила, яку силу має наш голос, коли йому дають можливість говорити в сфері культури. Я це бачила. Я сама це пережила. Ми всі це бачили. У сфері розваг, у політиці, в бізнесі, в змінах суспільства. Присутність породжує можливості - ми не можемо це заперечити. Але впродовж цих 17 років я чую ті самі виправдання, чому комусь можна бути присутнім в попкультурі, а комусь - ні. “На ваші історії немає аудиторії. Досвід вашого життя не буде цікавим широкій публіці. Ваш голос - надто великий фінансовий ризик.”
Just a few years ago, my agent called to explain to me why I wasn't getting a role in a movie. He said, "They loved you and they really, really do want to cast diversely, but the movie isn't financeable until they cast the white role first." He delivered the message with a broken heart and with a tone that communicated, "I understand how messed up this is." But nonetheless, just like hundreds of times before, I felt the tears roll down my face. And the pang of rejection rise up in me and then the voice of shame scolding me, "You are a grown woman, stop crying over a job." I went through this process for years of accepting the failure as my own and then feeling deep shame that I couldn't overcome the obstacles.
Кілька років тому мій агент зателефонував мені, щоб пояснити чому я не зможу отримати роль в одному фільмі. Його ж словами: ” Ти їм дуже сподобалася, і вони дійсно дуже хочуть мати різноманітність в акторському складі. Але фільм не зможуть профінансувати, поки спочатку не дадуть роль білошкірому“. Можна було відчути його розбите серце й тон, що щиро говорив: “Я розумію, який це зашквар”. Але, як і сотні разів до того, я відчула, як по щоках побігли сльози. Спочатку я відчула, як наростав гострий біль від відмови, а потім почула голос сорому, що дає мені прочухана: “Ти доросла жінка, перестань плакати через роботу“. Я ходила цим колом роками і вважала це власним провалом, а потім відчувала глибокий сором, що не змогла подолати перешкод.
But this time, I heard a new voice. A voice that said, "I'm tired. I've had enough." A voice that understood my tears and my pain were not about losing a job. They were about what was actually being said about me. What had been said about me my whole life by executives and producers and directors and writers and agents and managers and teachers and friends and family. That I was a person of less value.
Та цього разу я почула новий голос. Голос, що казав: “Я втомилася. З мене досить“. Голос, що розумів: мій біль, мої сльози - були не від втрати роботи. Вони були від того, що про мене постійно розповідали: що говорили гендиректори, продюсери, режисери, сценаристи, агенти та менеджери, вчителі, родина та друзі все моє життя. Те, що я - людина менш цінна.
I thought sunscreen and straightening irons would bring about change in this deeply entrenched value system. But what I realized in that moment was that I was never actually asking the system to change. I was asking it to let me in, and those aren't the same thing. I couldn't change what a system believed about me, while I believed what the system believed about me. And I did. I, like everyone around me, believed that it wasn't possible for me to exist in my dream as I was. And I went about trying to make myself invisible. What this revealed to me was that it is possible to be the person who genuinely wants to see change while also being the person whose actions keep things the way they are. And what it's led me to believe is that change isn't going to come by identifying the good guys and the bad guys. That conversation lets us all off the hook. Because most of us are neither one of those.
Я думала, що креми від засмаги й вирівнювачі волосся зможуть щось змінити в цій давно вкоріненій системі цінностей. Але в той момент я зрозуміла, що, насправді, реально я ніколи не просила систему змінитися. Я просила її впустити мене. А це не одне й теж. Я не зможу змінити переконання цієї системи щодо мене, якщо я сама досі в них вірю. А я ж вірила. Як і всі навколо, я вірила, що не зможу здійснити свої мрії, при цьому залишаючись собою. І я намагалася зробити себе невидимою. Що я зрозуміла з цього, це те, що ви можете водночас бути людиною, яка щиро бажає змін, і людиною, яка робить все, щоб ці зміни не відбувались. І це привело мене до висновку, що зміни не стаються завдяки розумінню, хто хороший, а хто поганий. При такому підході ми не знайдемо правди. Більшість з нас не підпадає під крайні категорії.
Change will come when each of us has the courage to question our own fundamental values and beliefs. And then see to it that our actions lead to our best intentions. I am just one of millions of people who have been told that in order to fulfill my dreams, in order to contribute my talents to the world I have to resist the truth of who I am. I for one, am ready to stop resisting and to start existing as my full and authentic self.
Зміни почнуться, коли кожен з нас набереться сміливості задуматись про власні фундаментальні цінності та переконання. А потім подбати про те, щоб наші дії здійснювали ці добрі наміри. Я - одна з мільйонів осіб, котрій говорили, що задля здійснення мрій, задля того, щоби понести свої таланти в світ, треба опиратися самій собі, не бути собою. Сьогодні особисто я готова перестати опиратись, готова жити повністю такою як я є - справжньою.
If I could go back and say anything to that nine-year-old, dancing in the den, dreaming her dreams, I would say, my identity is not my obstacle. My identity is my superpower. Because the truth is, I am what the world looks like. You are what the world looks like. Collectively, we are what the world actually looks like. And in order for our systems to reflect that, they don't have to create a new reality. They just have to stop resisting the one we already live in.
Якби я могла повернутися в часі й щось сказати тій танцюючій, мрійливій дев’ятирічній дівчинці, я б сказала: “Твоє єство - не перешкода. Це твоя суперсила.” Адже правда в тому, що... Я - це приклад того, як виглядає світ. Ви - приклад того, як реально виглядає світ. Разом - ми і є портрет того, який насправді зараз світ. І щоби це було видно й в інших сферах, вони не мають створювати якусь “нову реальність”. Вони лише мають перестати опиратися тій, в якій насправді вже живуть.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)