I'm the product of a bold leadership decision. After 1956, when Tunisia became independent, our first president, Habib Bourguiba, decided to invest 20 percent of the country's national budget in education. Yes, 20 percent, on the high end of the spectrum even by today's standards. Some people protested. What about infrastructure? What about electricity, roads and running water? Are these not important?
Я — продукт сміливого політичного рішення. Після 1956, коли Туніс став незалежним, наш перший президент Хабіб Бургіб вирішив інвестувати 20% нашого національного бюджету в освіту. Так, 20%, це неймовірна частка, навіть за сьогоднішніми стандартами. Деякі люди протестували. А що ж з інфраструктурою? А як же електрика, дороги та водопостачання? Хіба це не важливо?
I would argue that the most important infrastructure we have are minds, educated minds. President Bourguiba helped establish free, high-quality education for every boy and every girl. And together with millions of other Tunisians, I'm deeply indebted to that historic decision.
Я б заперечила, бо найважливіша інфраструктура знаходиться в голові, освіченій голові. Президент Бургіб допоміг забезпечити безкоштовною, високоякісною освітою кожного хлопця та дівчину. Так само, як і мільйони інших тунісців, я дуже зобов'язана цьому історичному рішенню.
And that's what brought me here today, because today, we are facing a global learning crisis. I call it learning crisis and not education crisis, because on top of the quarter of a billion children who are out of school today, even more, 330 million children, are in school but failing to learn. And if we do nothing, if nothing changes, by 2030, just 13 years from now, half of the world's children and youth, half of 1.6 billion children and youth, will be either out of school or failing to learn.
Саме це привело мене сюди сьогодні, бо сьогодні ми зіткнулися з глобальною кризою навчання. Я називаю це кризою навчання, а не кризою освіти, оскільки чверть мільярда дітей не ходять до школи, а ще більше, 330 мільйонів дітей, ходять до школи, але не навчаються. Якщо ми нічого не зробимо, якщо нічого не зміниться, то до 2030, через 13 років, половина дітей та молоді світу, половина з 1.6 мільярда дітей та молоді, будуть поза школою або не навчатимуться.
So two years ago, I joined the Education Commission. It's a commission brought together by former UK Prime Minister and UN Special Envoy for Global Education Gordon Brown. Our first task was to find out: How big is the learning crisis? What's actually the scope of the problem? Today we know: half of the world's children by 2030 will be failing to learn. And that's how actually we discovered that we need to change the world's focus from schooling to learning, from just counting how many bodies are in classrooms to actually how many are learning. And the second big task was, can we do anything about this? Can we do anything about this big, vast, silent, maybe most-neglected international crisis? And what we found out is, we can. It's actually amazing. We can, for the first time, have every child in school and learning within just one generation. And we don't even have to really invent the wheel to do so. We just need to learn from the best in class, but not any best in class -- the best in your own class.
Тож 2 роки тому я приєдналася до освітньої комісії. Це комісія, створена колишнім прем'єр-міністром Британії та спеціальним послом Глобальної Освіти Гордоном Брауном. Нашим першим завданням було виявити, наскільки велика криза навчання? І який справжній масштаб проблеми? Сьогодні ми знаємо: до 2030 року половина дітей світу не буде навчатися. І саме через це ми зрозуміли, що нам потрібно змінити фокус з відвідування школи на навчання, рахувати не кількість учнів у класах, а кількість тих, хто справді навчається. Другим важливим завданням є те, чи ми зможемо щось зробити? Чи можна щось зробити із цією великою, обширною, німою, можливо, найбільш ігнорованою міжнародною кризою? І ми зрозуміли, що ми таки можемо. Це просто чудово. Вперше ми можемо зробити так, щоб діти і ходили в школу, і навчалися там, причому зробити це у межах одного покоління. І нам не потрібно для цього винаходити колесо. Нам просто потрібно навчатися у найкращих із класу, не просто будь-яких найкращих у класі — найкращих у вашому власному класі.
What we did is actually we looked at countries by income level: low-income, mid-income, high-income. We looked at what the 25 percent fastest improvers in education do, and what we found out is that if every country moves at the same rate as the fastest improvers within their own income level, then within just one generation we can have every child in school and learning.
Ми переглянули країни за рівнем доходу: з низьким, середнім та високим доходом. Ми поглянули на те, що роблять 25% найшвидших у розвитку освіти країн і ми помітили, що якщо кожна країна рухатиметься у такому ж темпі, як і найшвидші країни у межах власного рівня доходу, тоді впродовж одного покоління ми досягнемо того, що кожна дитина ходитиме до школи і навчатиметься.
Let me give you an example. Let's take Tunisia for example. We're not telling Tunisia, "You should move as fast as Finland." No disrespect, Finland. We're telling Tunisia, "Look at Vietnam." They spend similar amounts for primary and secondary pupils as percentage of GDP per capita, but achieves today higher results. Vietnam introduced a standardized assessment for literacy and numeracy, teachers in Vietnam are better monitored than in other developing countries, and students' achievements are made public. And it shows in the results. In the 2015 PISA -- Program for International Student Assessment -- Vietnam outperformed many wealthy economies, including the United States.
Я наведу вам приклад. Візьмемо, скажімо, Туніс. Ми не говорили Тунісу: "Вам варто рухатись так само, як і Фінляндія." Жодної неповаги, Фінляндіє. Ми говоримо Тунісу: "Подивіться на В'єтнам." Вони витрачають таку ж суму на початкову та середню освіту у відсотках від ВВП на душу населення, але вони сьогодні досягли вищих результатів. В'єтнам запровадив систематичне оцінювання грамотності та читання, вчителів у В'єтнамі контролюють краще, ніж у інших країнах, що розвиваються, а студентські досягнення відкриті для громадськості. І це дає свої результати. В 2015 за програмою PISA — це міжнародна програма з оцінювання освітніх досягнень учнів — В'єтнам перевершив чимало країн з розвиненою економікою, включно з США.
Now, if you're not an education expert, you may ask, "What's new and different? Don't all countries track student progress and make those achievements public?" No. The sad answer is no. We are very far from it. Only half of the developing countries have systematic learning assessment at primary school, and even less so at lower secondary school.
А тепер, якщо ви не експерт з освіти, ви, можливо, спитаєте: "А що ж тут нового? В чому різниця? Хіба не всі країни відслідковують успіхи учнів і не оголошують результати?" Ні. Сумна відповідь — ні. Нам ще дуже далеко до цього. Лише половина країн, що розвиваються, проводить систематичні оцінювання навчання у початковій школі, а в середній школі таких оцінювань ще менше.
So if we don't know if children are learning, how are teachers supposed to focus their attention on delivering results, and how are countries supposed to prioritize education spending actually to delivering results, if they don't know if children are learning?
Тож якщо ми не знаємо, чи діти навчаються, то як вчителі зможуть визначити, які завдання найважливіші, і як встановити пріоритети у розподілі фінансування, щоб якомога ефективніше досягнути найкращих результатів, якщо не буде відомо, чи навчаються діти?
That's why the first big transformation before investing is to make the education system deliver results. Because pouring more money into broken systems may only fund more inefficiencies. And what deeply worries me -- if children go to school and don't learn, it devalues education, and it devalues spending on education, so that governments and political parties can say, "Oh, we are spending so much money on education, but children are not learning. They don't have the right skills. Maybe we should spend less."
Тож перед здійсненням інвестицій слід зробити перший серйозний крок, а саме, зробити нашу освітню систему результативною. Тому що вливання грошей у зламану систему означало б тільки подальшу підтримку неефективності. І що мене глибоко непокоїть — якщо діти не ходять до школи і не навчаються, то це знецінює освіту, це знецінює інвестиції в освіту, тож уряди і політичні партії можуть сказати: "Ми витрачаємо так багато коштів на освіту, але діти не навчаються. У них немає потрібних умінь. Можливо, варто зменшити фінансування освіти."
Now, improving current education systems to deliver results is important, but won't be enough. What about countries where we won't have enough qualified teachers? Take Somalia, for example. If every student in Somalia became a teacher -- every person who finishes tertiary education became a teacher -- we won't have enough teachers. And what about children in refugee camps, or in very remote rural areas?
Зробити нинішню системи освіти справді результативною — це дуже важливо, але не достатньо. А що робити з країнами, де бракує кваліфікованих вчителів? Наприклад, Сомалі. Якщо кожен студент в Сомалі стане вчителем — тобто, кожна людина, яка здобуде вищу освіту, стане вчителем — то вчителів буде все ж недостатньо. А як щодо дітей в таборах біженців, чи у віддалених сільських районах?
Take Filipe, for example. Filipe lives in one of the thousands of communities alongside the Amazonas rivers. His village of 78 people has 20 families. Filipe and a fellow student were the only two attending grade 11 in 2015. Now, the Amazonas is a state in the northwest of Brazil. It's four and a half times the size of Germany, and it's fully covered in jungle and rivers. A decade ago, Filipe and his fellow student would have had just two alternatives: moving to Manaus, the capital, or stopping studying altogether, which most of them did. In 2009, however, Brazil passed a new law that made secondary education a guarantee for every Brazilian and an obligation for every state to implement this by 2016. But giving access to high-quality education, you know, in the Amazonas state, is huge and expensive. How are you going to get, you know, math and science and history teachers all over those communities? And even if you find them, many of them would not want to move there. So faced with this impossible task, civil servants and state officials developed amazing creativity and entrepreneurship. They developed the media center solution. It works this way. You have specialized, trained content teachers in Manaus delivering classroom via livestream to over a thousand classrooms in those scattered communities. Those classrooms have five to 25 students, and they're supported by a more generalist tutoring teacher for their learning and development. The 60 content teachers in Manaus work with over 2,200 tutoring teachers in those communities to customize lesson plans to the context and time.
Візьмемо, наприклад, Філіпе. Філіпе живе в одній із тисяч общин на берегах річок Амазонасу. У його селі є 20 сімей, загалом 78 мешканців. Філіпе та його односельчанин були єдиними, хто відвідував 11 клас у 2015 році. Тепер Амазонас — це штат на північному заході Бразилії. Він у чотири з половиною рази більший за Німеччину, і повністю покритий джунглями та ріками. Десять років тому Філіпе та його односельчанин мали б лише 2 варіанти: переїхати до Манаусу, столиці штату, чи припинити навчання взагалі, що більшість і робила. Однак у 2009-му у Бразилії був прийнятий новий закон, який зробив обов'язковою середню освіту для кожного бразильця та зобов'язав кожен штат виконати це до 2016. Але забезпечити доступ до якісної освіти, як ви знаєте, дуже дорого в Амазонасі. Як знайти вчителів математики, природничих наук та історії для всіх цих громад? Навіть, якщо знайти вчителів, чимало не захочуть туди їхати. Тож зіткнувшись із цим неможливим завданням, державні службовці та чиновники показали неймовірну винахідливість та підприємництво. Вони створили медіацентр. Він працює таким чином. У Манаусі є кваліфіковані вчителі-предметники, які через пряму трансляцію забезпечують уроки для тисяч класних кімнат у тих розкиданих селищах. У таких класних кімнатах сидить по 25 учнів, з ними присутній класний керівник, який стежить за їх навчанням та розвитком. 60 вчителів в Манаусі співпрацюють з 2200 класними керівниками у тих селищах, щоб адаптувати плани уроків до місцевих обставин та часу.
Now, why is this division between content teacher and tutoring teacher important? First of all, as I told you, because in many countries, we just don't have enough qualified teachers. But secondly also because teachers do too many things they're either not trained for or not supposed to do.
Чому ця співпраця між вчителями-предметниками та класними керівниками така важлива? Перш за все, як я вам говорила, у багатьох країнах просто немає достатньої кількості кваліфікованих вчителів. А по-друге, тому що на вчителях лежить досить велика кількість завдань, які вони не можуть або не повинні робити.
Let's look at Chile, for example. In Chile, for every doctor, you have four and a half people, four and a half staff supporting them, and Chile is on the low end of the spectrum here, because in developing countries, on average, every doctor has 10 people supporting them. A teacher in Chile, however, has less than half a person, 0.3 persons, supporting them.
Давайте, наприклад, поглянемо на Чилі. В Чилі на кожного лікаря припадає чотири з половиною людини, чотири з половиною допоміжних співробітника, причому Чилі знаходиться внизу таблиці, оскільки у країнах, що розвиваються, на кожного лікаря, в середньому, припадає 10 осіб з допоміжного персоналу. А на одного вчителя в Чилі припадає менше, ніж півлюдини з допоміжного персоналу, точніше, 0,3 особи-помічники.
Imagine a hospital ward with 20, 40, 70 patients and you have a doctor doing it all by themselves: no nurses, no medical assistants, no one else. You will say this is absurd and impossible, but this is what teachers are doing all over the world every day with classrooms of 20, 40, or 70 students.
Уявіть лікарняну палату з 20, 40, 70 пацієнтами і лікаря, який має робити все сам: ні медсестер, ні асистентів, нікого. Ви скажете, що це абсурд, неможлива ситуація, але саме в такій ситуації щодня працюють вчителі у всьому світі: у класних кімнатах з 20, 40 чи 70-ма учнями.
So this division between content and tutoring teachers is amazing because it is changing the paradigm of the teacher, so that each does what they can do best and so that children are not just in school but in school and learning. And some of these content teachers, they became celebrity teachers. You know, some of them run for office, and they helped raise the status of the profession so that more students wanted to become teachers.
Тож співпраця вчителів-предметників та класних керівників — чудове рішення, оскільки воно змінює підхід до вчителювання, тепер кожен робить те, що найкраще вміє, і діти не просто перебувають у школі, а справді там навчаються. І декотрі з цих вчителів-предметників стали зірками. Знаєте, дехто з них прямо біжить на роботу, і вони допомагають підвищувати статус професії, щоб більше учнів захотіли стати вчителями.
And what I love about this example is beyond changing the paradigm of the teacher. It teaches us how we can harness technology for learning. The live-streaming is bidirectional, so students like Filipe and others can present information back. And we know technology is not always perfect. You know, state officials expect between five to 15 percent of the classrooms every day to be off live-stream because of flood, broken antennas or internet not working. And yet, Filipe is one of over 300,000 students that benefited from the media center solution and got access to postprimary education. This is a living example how technology is not just an add-on but can be central to learning and can help us bring school to children if we cannot bring children to school.
В цьому прикладі мені подобається не тільки зміна парадигми вчителювання. Це показує, як можна використати технології для навчання. Пряма трансляція є двонаправленою, тож такі студенти, як Філіпе та інші, можуть дати зворотний зв'язок. Ми знаємо, що техніка не завжди працює ідеально. Знаєте, державні чиновники допускають, що кожного дня від 5% до 15% класів не зможуть під'єднатися до мережі, адже через повені чи зламані антени інтернет не працюватиме. І все ж таки, Філіпе є одним із тих 300,000 студентів, які мали користь від медіацентрів і отримали доступ до середньої освіти. Це приклад із життя, коли технології можуть бути не просто додатком, але основою для навчання, допомагаючи привести школу до дітей, якщо не можна привести дітей до школи.
Now, I hear you. You're going to say, "How are we going to implement this all over the world?" I've been in government myself and have seen how difficult it is even to implement the best ideas. So as a commission, we started two initiatives to make the "Learning Generation" a reality. The first one is called the Pioneer Country Initiative. Over 20 countries from Africa and Asia have committed to make education their priority and to transform their education systems to deliver results. We've trained country leaders in a methodology called the delivery approach. What this does is basically two things. In the planning phase, we take everyone into a room -- teachers, teacher unions, parent associations, government officials, NGOs, everyone -- so that the reform and the solution we come up with are shared by everyone and supported by everyone. And in the second phase, it does something special. It's kind of a ruthless focus on follow-up. So week by week you check, has that been done, what was supposed to be done, and even sometimes sending a person physically to the district or school to check that versus just hoping that it happened. It may sound for many common sense, but it's not common practice, and that's why actually many reforms fail. It has been piloted in Tanzania, and there the pass rate for students in secondary education was increased by 50 percent in just over two years.
Звісно, я вас чую. Ви хочете сказати: "Як ви збираєтесь запровадити це по всьому світу?" Я сама була в уряді, і бачила, як важко впровадити навіть найкращі рішення. Тож наша комісія розробила дві ініціативи, щоб "Покоління, яке навчається" стало реальністю. Перша зветься "Ініціатива новаторської країни". 20 країн Африки та Азії зобов'язалися зробити освіту своїм пріоритетом і перетворити освітню систему на результативну. Ми навчили лідерів країн методології, відомої як результативний підхід. В основному, вона складається із двох речей. На фазі планування ми заводили кожного в кімнату — вчителів, вчительські об'єднання, батьківські об'єднання, державних чиновників, неурядові організації, кожного — щоб наші реформи та рішення стали зрозумілими кожному і підтримувались кожним. У другій фазі було щось особливе. Це ніби безвідмовне зосередження на подальшій роботі. Тиждень за тижнем ви перевіряєте, що було зроблено і що треба буде зробити, а іноді навіть відсилати людину до міста чи району, щоб перевірити, чи все гаразд. Це може звучати, як щось очевидне, але, тим не менш, це ще не є загальною практикою, саме тому чимало реформ не вдається втілити. Пілотний проект запустили в Танзанії, і успішність учнів у середній школі за останні 2 роки зросла на 50%.
Now, the next initiative to make the Learning Generation a reality is financing. Who's going to pay for this? So we believe and argue that domestic financing has to be the backbone of education investment. Do you remember when I told you about Vietnam earlier outperforming the United States in PISA? That's due to a better education system, but also to Vietnam increasing their investment from seven to 20 percent of their national budget in two decades.
Наступною ініціативою для "Покоління, яке навчається" буде фінансування. Хто ж за це буде платити? Ми вважаємо і наполягаємо, що основою освітніх інвестицій має бути внутрішнє фінансування. Пам'ятаєте, я говорила що В'єтнам перевершив США за програмою PISA? Це сталось завдяки кращій освітній системі, але крім того, В'єтнам збільшив інвестиції від 7% до 20% національного бюджету за 20 років.
But what happens if countries want to borrow money for education? If you wanted to borrow money to build a bridge or a road, it's quite easy and straightforward, but not for education. It's easier to make a shiny picture of a bridge and show it to everyone than one of an educated mind. That's kind of a longer term commitment.
Але що відбувається, коли країни хочуть позичити кошти для освіти? Якщо ви хочете позичити гроші, щоб побудувати міст чи дорогу, це дуже легко зробити, без жодних перешкод, та у випадку освіти це не так. Значно легше зробити картинку чудового моста і показати її кожному, ніж зробити картинку освіченого мозку. Тут, щоб побачити результати, треба більше часу.
So we came up with a solution to help countries escape the middle income trap, countries that are not poor enough or not poor, thankfully, anymore, that cannot profit from grants or interest-free loans, and they're not rich enough to be able to have attractive interests on their loans. So we're pooling donor money in a finance facility for education, which will provide more finance for education. We will subsidize, or even eliminate completely, interest payments on the loans so that countries that commit to reforms can borrow money, reform their education system, and pay this money over time while benefiting from a better-educated population. This solution has been recognized in the last G20 meeting in Germany, and so finally today education is on the international agenda.
Тож ми вирішили допомогти країнам уникнути пастки середнього доходу, країнам, які недостатньо бідні, чи, слава Богу, вже не бідні, які вже не можуть скористатись грантами чи безвідсотковими позиками, але при цьому не такі заможні, щоб зробити привабливими свої позики. Тож ми об'єднуємо кошти донорів у фінансовій установі для підтримки освіти, що забезпечить більше освітнє фінансування. Ми будемо спонсорувати чи навіть цілком усунемо виплату відсотків за кредитами, щоб країни, здатні до реформ, могли позичати гроші, для реформування системи освіти, а у майбутньому виплачувати кошти, одночасно отримуючи перевагу від освіченішого населення. Це рішення розглядали на останньому з'їзді G20 в Німеччині, тож, врешті, сьогодні питання освіти вийшло на міжнародний рівень.
But let me bring this back to the personal level, because this is where the impact lands. Without that decision to invest a young country's budget, 20 percent of a young country's budget in education, I would have never been able to go to school, let alone in 2014 becoming a minister in the government that successfully ended the transition phase. Tunisia's Nobel Peace Prize in 2015 as the only democracy that emerged from the Arab Spring is a legacy to that bold leadership decision. Education is the civil rights struggle, it's the human rights struggle of our generation. Quality education for all: that's the freedom fight that we've got to win.
Але дозвольте мені повернутися на рівень конкретних осіб, оскільки саме там завершуються зміни. Без рішення інвестувати у бюджет молодої країни, і 20% бюджету молодої країни в освіту, я б ніколи не змогла ходити до школи, не говорячи вже про те, щоб в 2014 стати міністром в уряді, який успішно завершив перехідну фазу. Нобелівська премія Миру в 2015, як єдиній демократії, яка виникла внаслідок Арабської весни, є спадщиною цього сміливого рішення керівництва. Освіта — це боротьба за громадянські права, це боротьба нашого покоління за громадянські права. Якісна освіта для всіх: це боротьба за свободу, яку ми маємо виграти.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)