When people think about cities, they tend to think of certain things. They think of buildings and streets and skyscrapers, noisy cabs. But when I think about cities, I think about people. Cities are fundamentally about people, and where people go and where people meet are at the core of what makes a city work. So even more important than buildings in a city are the public spaces in between them. And today, some of the most transformative changes in cities are happening in these public spaces.
Коли люди думають про місто, їм зазвичай спадають на думку певні речі. Вони думають про будинки й вулиці, про хмарочоси й шумні таксі. Але коли я думаю про міста, я думаю про людей. Міста зосереджені довкола людей. Те, куди вони ходять, і де зустрічаються одне з одним є основою того, що творить місто. Ще важливішим за міські будівлі є громадський простір між ними. І сьогодні деякі з найрадикальніших змін у містах відбуваються саме в цьому громадському просторі.
So I believe that lively, enjoyable public spaces are the key to planning a great city. They are what makes it come alive. But what makes a public space work? What attracts people to successful public spaces, and what is it about unsuccessful places that keeps people away? I thought, if I could answer those questions, I could make a huge contribution to my city. But one of the more wonky things about me is that I am an animal behaviorist, and I use those skills not to study animal behavior but to study how people in cities use city public spaces.
Тому я вірю, що жваві, приємні громадські місця є запорукою планування чудового міста. Саме вони пробуджують місто до життя. Але що робить громадський простір ефективним? Що приваблює людей до громадських місць, і що не так у непопулярних місцях, які відштовхують людей? Якби я мала відповіді на ці запитання, то мабуть стала б у пригоді своєму місту. Але я маю одну слабкість - я фахівець із поведінки тварин, але використовую свої знання не для того, щоб вивчати братів наших менших, а щоб аналізувати, як жителі міст використовують громадський простір.
One of the first spaces that I studied was this little vest pocket park called Paley Park in midtown Manhattan. This little space became a small phenomenon, and because it had such a profound impact on New Yorkers, it made an enormous impression on me. I studied this park very early on in my career because it happened to have been built by my stepfather, so I knew that places like Paley Park didn't happen by accident. I saw firsthand that they required incredible dedication and enormous attention to detail. But what was it about this space that made it special and drew people to it? Well, I would sit in the park and watch very carefully, and first among other things were the comfortable, movable chairs. People would come in, find their own seat, move it a bit, actually, and then stay a while, and then interestingly, people themselves attracted other people, and ironically, I felt more peaceful if there were other people around. And it was green. This little park provided what New Yorkers crave: comfort and greenery. But my question was, why weren't there more places with greenery and places to sit in the middle of the city where you didn't feel alone, or like a trespasser? Unfortunately, that's not how cities were being designed.
Одним із перших місць, які я взялась досліджувати, був ось цей маленький парк під назвою Пейлі-парк у центрі Мангеттена. Крихітний простір став своєрідним дивом, а що він справив таке величезне враження на мешканців Нью-Йорка, то й мене неабияк вразив. Я досліджувала цей парк на самому початку своєї кар'єри, бо так сталось, що його заснував мій вітчим, тож я знала, що місця на кшталт Пейлі-парку не з'являються випадково. Я на власні очі переконалась, що для цього треба мати неймовірну самовідданість і надзвичайну увагу до деталей. Але чому саме цей простір став особливим і привабив до себе людей? Я часто сиділа в тому парку й уважно спостерігала. І найперше звернула увагу на зручні крісла, що їх можна пересувати. Люди приходили, вибирали собі якийсь стілець, підсували його туди чи сюди, і деякий час сиділи. А тоді, що цікаво, одні люди приваблювали до парку інших. І, може це дивно звучить, але я почувалась спокійніше, коли довкола були інші люди. Там було зелено. Маленький парк дарував жителям Нью-Йорка те, чого вони так прагнуть: затишок і зелень. Тоді я запитала себе: чому в центрі міста немає більше таких зелених місць, де б можна було посидіти й не почуватись самотнім чи чужинцем? На жаль, так сьогодні планують міста.
So here you see a familiar sight. This is how plazas have been designed for generations. They have that stylish, Spartan look that we often associate with modern architecture, but it's not surprising that people avoid spaces like this. They not only look desolate, they feel downright dangerous. I mean, where would you sit here? What would you do here? But architects love them. They are plinths for their creations. They might tolerate a sculpture or two, but that's about it. And for developers, they are ideal. There's nothing to water, nothing to maintain, and no undesirable people to worry about. But don't you think this is a waste? For me, becoming a city planner meant being able to truly change the city that I lived in and loved. I wanted to be able to create places that would give you the feeling that you got in Paley Park, and not allow developers to build bleak plazas like this. But over the many years, I have learned how hard it is to create successful, meaningful, enjoyable public spaces. As I learned from my stepfather, they certainly do not happen by accident, especially in a city like New York, where public space has to be fought for to begin with, and then for them to be successful, somebody has to think very hard about every detail.
Перед вами знайомий краєвид. Уже десятки років площі будують саме так. Вони виглядають стильно, по-спартанськи, так, як на наш погляд, має виглядати сучасна архітектура, але не дивно, що люди уникають таких місць. Вони не лише здаються безлюдними - вони виглядають небезпечними. Де тут можна посидіти? Що тут взагалі робити? Проте архітектори їх обожнюють. Вони слугують фундаментом для їхніх витворів. Одну чи дві скульптури вони ще стерплять, але не більше. Для забудовників ці площі також ідеальні. Не треба підводити воду, не треба нічого обслуговувати, хвилюватись про всіляких зайд. Але хіба вам не здається, що це даремна трата місця? Я обрала своїм фахом міське планування, бо знала, що матиму змогу по-справжньому змінити місто, де я жила і яке любила. Я хотіла мати можливість створювати місця, де б ви почувалися так як у Пейлі-парку, і не дозволяти забудовникам будувати такі голі площі. Але пропрацювавши багато років, я збагнула, як це важко - творити успішні, змістовні, приємні громадські місця. А на прикладі свого вітчима я зрозуміла, що вони, безумовно, не з'являються волею випадку, особливо в таких містах як Нью-Йорк, де спочатку за громадський простір доводиться боротись, а вже потім, щоб зробити його успішним, хтось має продумати до дрібниць кожнісіньку деталь.
Now, open spaces in cities are opportunities. Yes, they are opportunities for commercial investment, but they are also opportunities for the common good of the city, and those two goals are often not aligned with one another, and therein lies the conflict.
Водночас, вільний міський простір - це можливість. Так, це можливість для комерційних інвестицій, та заразом можливість творити для спільного блага всіх мешканців міста, але ці дві можливості суперечать одна одній і часто призводять до конфлікту.
The first opportunity I had to fight for a great public open space was in the early 1980s, when I was leading a team of planners at a gigantic landfill called Battery Park City in lower Manhattan on the Hudson River. And this sandy wasteland had lain barren for 10 years, and we were told, unless we found a developer in six months, it would go bankrupt. So we came up with a radical, almost insane idea. Instead of building a park as a complement to future development, why don't we reverse that equation and build a small but very high-quality public open space first, and see if that made a difference. So we only could afford to build a two-block section of what would become a mile-long esplanade, so whatever we built had to be perfect. So just to make sure, I insisted that we build a mock-up in wood, at scale, of the railing and the sea wall. And when I sat down on that test bench with sand still swirling all around me, the railing hit exactly at eye level, blocking my view and ruining my experience at the water's edge.
Уперше я боролась за відкритий громадський простір на початку 1980-х років, коли очолювала команду фахівців, які планували забудову гігантської пустки під назвою Беттері-парк Сіті в нижньому Мангеттені на річці Гудзон. Той піщаний пустир пустував ось уже 10 років, і нам сказали - якщо за шість місяців ви не знайдете забудовника, він збанкрутує. Отож нам спала на думку радикальна, достоту божевільна ідея. Замість того, щоб збудувати парк як додаток до майбутньої новобудови, чому б не переставити місцями частини рівняння і спочатку не збудувати маленький, але якісний публічний відкритий простір і подивитись, чи від цього щось зміниться. Нам вистачало грошей тільки на те, щоб збудувати секцію на два квартали того, що мало згодом стати алеєю для прогулянок завдовжки милю. І ми мусили зробити це досконало. Тому я наполягла, щоб ми спершу збудували зменшений дерев'яний макет огорожі й дамби. І коли я сіла на лавку, встановлену на пробу серед піску, огорожа простягалась якраз на рівні моїх очей, заступала мені весь краєвид і псувала враження від перебування коло води.
So you see, details really do make a difference. But design is not just how something looks, it's how your body feels on that seat in that space, and I believe that successful design always depends on that very individual experience. In this photo, everything looks very finished, but that granite edge, those lights, the back on that bench, the trees in planting, and the many different kinds of places to sit were all little battles that turned this project into a place that people wanted to be.
Як бачите, деталі здатні все змінити. Але дизайн - це не тільки те, як щось виглядає, а скоріше те, як ви почуваєтесь на тій лавці в тому просторі, і на мою думку, успішний дизайн завжди враховує індивідуальний досвід. На цьому фото все виглядає дуже гладко, але той гранітний підмурівок, ліхтарі, спинка лавочки, посаджені дерева, різні місця, де можна посидіти - всі були такими собі яблуками розбрату, завдяки яким це місце все-таки стало приємним для людей.
Now, this proved very valuable 20 years later when Michael Bloomberg asked me to be his planning commissioner and put me in charge of shaping the entire city of New York. And he said to me on that very day, he said that New York was projected to grow from eight to nine million people. And he asked me, "So where are you going to put one million additional New Yorkers?"
Цей досвід став у пригоді через 20 років, коли Майкл Блумберґ попросив мене очолити містобудівний відділ і зробив мене відповідальною за вигляд цілого Нью-Йорка. Того ж дня він сказав мені, що згідно з прогнозами, населення Нью-Йорку зросте з восьми до дев'яти мільйонів. І запитав мене: "То де Ви збираєтесь поселити ще один мільйон нью-йоркців?"
Well, I didn't have any idea. Now, you know that New York does place a high value on attracting immigrants, so we were excited about the prospect of growth, but honestly, where were we going to grow in a city that was already built out to its edges and surrounded by water? How were we going to find housing for that many new New Yorkers? And if we couldn't spread out, which was probably a good thing, where could new housing go? And what about cars? Our city couldn't possibly handle any more cars.
Я не знала, що сказати. Ви знаєте, Нью-Йорк справді намагається приваблювати іммігрантів, тому ми раділи з такого прогнозу, але справді - як нам ще більше розширити місто, яке й так забудоване до самого краю, ще й оточене водою? Звідки нам взяти житло для стількох нових людей? А якщо більше немає земель для будівництва, що, можливо, й на краще, то де ж збудувати нове житло? І що з автомобілями? Наше місто не витримає такої кількості машин.
So what were we going to do? If we couldn't spread out, we had to go up. And if we had to go up, we had to go up in places where you wouldn't need to own a car. So that meant using one of our greatest assets: our transit system. But we had never before thought of how we could make the most of it. So here was the answer to our puzzle. If we were to channel and redirect all new development around transit, we could actually handle that population increase, we thought. And so here was the plan, what we really needed to do: We needed to redo our zoning -- and zoning is the city planner's regulatory tool -- and basically reshape the entire city, targeting where new development could go and prohibiting any development at all in our car-oriented, suburban-style neighborhoods. Well, this was an unbelievably ambitious idea, ambitious because communities had to approve those plans.
Отож, що ж нам робити? Якщо ми не можемо рухатись в ширину, треба рухатись вгору. А якщо рухатись вгору, то робити це там, де не виникне потреба у власному авто. Значить, треба скористатись найдорожчим: нашою транспортною системою. Досі ми ніколи не задумувались, як дістати від неї найбільшу користь. І ось як ми розв'язали ту головоломку. Якщо ми спрямуємо й організуємо нову забудову довкола транспортної системи, то зможемо зарадити зростанню кількості населення. Ось як ми подумали. Так з'явився план дій. Треба було переробити систему зонування - а зонування - це ключовий інструмент в арсеналі містобудівника - і, по суті, змінити вигляд цілого міста: визначити місця нової забудови й заборонити всяке будівництво в районах, схожих на передмістя, де кожен мусить мати власне авто. То була неймовірно смілива ідея, смілива - бо місцева спільнота мусила дати добро нашому задуму.
So how was I going to get this done? By listening. So I began listening, in fact, thousands of hours of listening just to establish trust. You know, communities can tell whether or not you understand their neighborhoods. It's not something you can just fake. And so I began walking. I can't tell you how many blocks I walked, in sweltering summers, in freezing winters, year after year, just so I could get to understand the DNA of each neighborhood and know what each street felt like. I became an incredibly geeky zoning expert, finding ways that zoning could address communities' concerns. So little by little, neighborhood by neighborhood, block by block, we began to set height limits so that all new development would be predictable and near transit. Over the course of 12 years, we were able to rezone 124 neighborhoods, 40 percent of the city, 12,500 blocks, so that now, 90 percent of all new development of New York is within a 10-minute walk of a subway. In other words, nobody in those new buildings needs to own a car.
Отож, що мені було робити, щоб втілити свою ідею в життя? Слухати. Отож, я почала слухати, тисячі годин я вислуховувала людей, щоб між нами виникла довіра. Знаєте, мешканці відразу скажуть, розумієте ви їхній район чи ні. Це неможливо вдати. Я почала ходити пішки. Ви не уявляєте, скільки кварталів я пройшла пішки, у літню спеку й зимові морози, рік за роком, просто щоб зрозуміти ДНК кожного району, відчути кожну вулицю. Я стала страшенно доскіпливим фахівцем із зонування, шукаючи спосіб, як зонування може залагодити проблеми місцевих мешканців. Отак крок за кроком, район за районом, квартал за кварталом, ми почали визначати обмеження на висоту забудови, щоб усі новобудови були неподалік від транспортної системи. За 12 років нам вдалося змінити зонування 124 районів, 40 відсотків міста, 12 500 кварталів, так що тепер 90 відсотків новобудов Нью-Йорка розташовані за 10 хвилин ходьби від метро. Іншими словами, жителі цих новобудов не потребують власного авто.
Well, those rezonings were exhausting and enervating and important, but rezoning was never my mission. You can't see zoning and you can't feel zoning. My mission was always to create great public spaces. So in the areas where we zoned for significant development, I was determined to create places that would make a difference in people's lives. Here you see what was two miles of abandoned, degraded waterfront in the neighborhoods of Greenpoint and Williamsburg in Brooklyn, impossible to get to and impossible to use. Now the zoning here was massive, so I felt an obligation to create magnificent parks on these waterfronts, and I spent an incredible amount of time on every square inch of these plans. I wanted to make sure that there were tree-lined paths from the upland to the water, that there were trees and plantings everywhere, and, of course, lots and lots of places to sit. Honestly, I had no idea how it would turn out. I had to have faith. But I put everything that I had studied and learned into those plans.
То був виснажливий проект, який забрав чимало сил, та водночас був дуже важливий, але зміна зонування не була моєю метою. Зонування неможливо побачити чи відчути. Моєю метою завжди було створювати чудові громадські місця. Тому в районах, де ми запланували нове будівництво, я вирішила створити місця, що змінять життя людей. Перед вами те, що колись було закинутою, занедбаною набережною, завдовжки дві милі, у районах Ґрінпойнт і Вілльямсбурґ у Брукліні. Туди не було як дістатись, там не було що робити. Проте ми запланували в цьому районі масштабну забудову, тому я відчула, що зобов'язана створити на цій набережній прекрасні парки, і провела десятки годин, обдумуючи кожен квадратний дюйм на проекті. Я хотіла впевнитися, що до води спускатимуться оточені деревами алеї, що всюди ростимуть дерева й квіти, і, звісно ж, буде достатньо місць, щоб посидіти. Чесно кажучи, я й гадки не мала, що з цього вийде. Але вірила, що все буде гаразд. Я вклала в цей проект усе, що вивчила й дізналась за свою кар'єру.
And then it opened, and I have to tell you, it was incredible. People came from all over the city to be in these parks. I know they changed the lives of the people who live there, but they also changed New Yorkers' whole image of their city. I often come down and watch people get on this little ferry that now runs between the boroughs, and I can't tell you why, but I'm completely moved by the fact that people are using it as if it had always been there.
А коли набережну було відкрито, я не повірила своїм очам. Люди з усього міста з'їжджалися до цього парку. Я знаю, що вони змінили життя тамтешніх мешканців, та крім того, вони змінили уявлення нью-йоркців про своє місто. Я часто приїжджаю і спостерігаю, як люди заходять на цей невеличкий пором, що курсує між районами, і не знаю чому, але мене страшенно зворушує те, що люди користуються ним так, наче він споконвіків там був.
And here is a new park in lower Manhattan. Now, the water's edge in lower Manhattan was a complete mess before 9/11. Wall Street was essentially landlocked because you couldn't get anywhere near this edge. And after 9/11, the city had very little control. But I thought if we went to the Lower Manhattan Development Corporation and got money to reclaim this two miles of degraded waterfront that it would have an enormous effect on the rebuilding of lower Manhattan. And it did. Lower Manhattan finally has a public waterfront on all three sides.
А ось це новий парк у нижньому Мангеттені. Набережна на нижньому Мангеттені була в цілковитому безладі після 11 вересня. Волл-стріт не мала виходу до води, бо туди просто не було як підійти. Та й після 11 вересня міська влада не мала змоги це контролювати. Але я подумала, що якщо ми звернемось до Корпорації з розвитку нижнього Мангеттена й отримаємо від неї гроші на відбудову двох миль занедбаної набережної, це прискорить процес відбудови нижнього Мангеттена. Так і сталось. Нарешті нижній Мангеттен має громадську набережну з усіх трьох боків.
I really love this park. You know, railings have to be higher now, so we put bar seating at the edge, and you can get so close to the water you're practically on it. And see how the railing widens and flattens out so you can lay down your lunch or your laptop. And I love when people come there and look up and they say, "Wow, there's Brooklyn, and it's so close."
Я обожнюю цей парк. Тепер треба, щоб огорожа була вища, тому на краю ми поставили барні стільці, щоб можна було сидіти близько до води, майже на самій воді. І бачите, як перила ширшають і стають плоскіші, щоб можна було покласти туди свій бутерброд чи ноутбук. Люблю, коли люди приходять сюди, піднімають погляд вгору й кажуть: "Вау, там Бруклін, він так близенько".
So what's the trick? How do you turn a park into a place that people want to be? Well, it's up to you, not as a city planner but as a human being. You don't tap into your design expertise. You tap into your humanity. I mean, would you want to go there? Would you want to stay there? Can you see into it and out of it? Are there other people there? Does it seem green and friendly? Can you find your very own seat?
У чому ж секрет? Як перетворити парк на місце, де хочеться проводити час? Все залежить від вас, не від вас як від містобудівника, а від вас як простої людини. Не треба покладатись на свій досвід у дизайні. Треба користати зі свого щоденного досвіду. Чи хотіли б ви піти туди? Чи хотіли б ви там проводити свій час? Чи бачите ви вхід і вихід? Чи є там інші люди? Чи це місце зелене і затишне? Ви можете знайти місце, де сісти?
Well now, all over New York City, there are places where you can find your very own seat. Where there used to be parking spaces, there are now pop-up cafes. Where Broadway traffic used to run, there are now tables and chairs. Where 12 years ago, sidewalk cafes were not allowed, they are now everywhere. But claiming these spaces for public use was not simple, and it's even harder to keep them that way.
Тепер по всьому Нью-Йорку є місця, де можна знайти для себе місце. Там, де раніше були паркінги, тепер вуличні кав'ярні. Там, де колись на Бродвеї їздили авто, тепер стоять столики й стільці. Там, де 12 років тому було заборонено облаштовувати літні майданчики, тепер вони повсюди. Але було нелегко повернути цей простір громадськості, а ще важче було втримати його.
So now I'm going to tell you a story about a very unusual park called the High Line. The High Line was an elevated railway. (Applause) The High Line was an elevated railway that ran through three neighborhoods on Manhattan's West Side, and when the train stopped running, it became a self-seeded landscape, a kind of a garden in the sky. And when I saw it the first time, honestly, when I went up on that old viaduct, I fell in love the way you fall in love with a person, honestly. And when I was appointed, saving the first two sections of the High Line from demolition became my first priority and my most important project. I knew if there was a day that I didn't worry about the High Line, it would come down. And the High Line, even though it is widely known now and phenomenally popular, it is the most contested public space in the city. You might see a beautiful park, but not everyone does. You know, it's true, commercial interests will always battle against public space. You might say, "How wonderful it is that more than four million people come from all over the world to visit the High Line." Well, a developer sees just one thing: customers. Hey, why not take out those plantings and have shops all along the High Line? Wouldn't that be terrific and won't it mean a lot more money for the city? Well no, it would not be terrific. It would be a mall, and not a park. (Applause) And you know what, it might mean more money for the city, but a city has to take the long view, the view for the common good. Most recently, the last section of the High Line, the third section of the High Line, the final section of the High Line, has been pitted against development interests, where some of the city's leading developers are building more than 17 million square feet at the Hudson Yards. And they came to me and proposed that they "temporarily disassemble" that third and final section. Perhaps the High Line didn't fit in with their image of a gleaming city of skyscrapers on a hill. Perhaps it was just in their way. But in any case, it took nine months of nonstop daily negotiation to finally get the signed agreement to prohibit its demolition, and that was only two years ago.
Зараз я розповім вам історію про один незвичайний парк під назвою Гай-лайн. Гай-лайн - це колишня надземна трамвайна колія. (Оплески) Гай-лайн була надземною трамвайною колією, що проходила через три райони на західній стороні Мангеттена, а коли трамвай перестав курсувати, на ній самі засіялись рослини й дерева, вона стала таким собі садом у небесах. Коли я вперше побачила її, коли піднялась на той старий шляхопровід, я закохалась у неї так, як закохуються в живу людину, чесно. І коли я очолила відділ, то порятунок перших двох секцій Гай-лайн від знесення стало моєю першочерговою метою і найважливішим проектом. Я знала, що якщо я хоч на день перестану думати про Гай-лайн, її знесуть. І Гай-лайн, хоча сьогодні про неї всі знають, і вона неймовірно популярна, є найсуперечливішим громадським місцем у Нью-Йорку. Можливо, ви бачите на її місці чудовий парк, але не всі так думають. Знаєте, це таки правда - комерційні інтереси завжди стоятимуть на заваді громадському простору. Може, ви собі гадаєте: "Як це класно, що понад чотири мільйони людей з різних куточків світу побували на Гай-лайн". А от забудовника цікавить тільки одне: клієнти. Гей, чому б не зрізати всі ті дерева й кущі й не повідкривати крамниці уздовж Гай-лайн? Хіба це не буде чудово і не принесе купу грошей місту? Ні, то не буде чудово. Тоді це буде торговий центр, а не парк. (Оплески) Можливо, це й принесло б чимало грошей у міську казну, але місто мусить мислити на перспективу, заради добра цілої громади. Нещодавно остання секція Гай-лайн, третя секція Гай-лайн, фінальна секція Гай-лайн була виставлена супроти інтересів забудовників, там, де провідні будівельні компанії забудовують понад 17 мільйонів квадратних футів у рамках проекту Hudson Yards. Вони звернулись до мене й запропонували "тимчасово розібрати" ту третю й останню секцію. Мабуть Гай-лайн не вписується в їхній образ міста осяйних хмарочосів на пагорбі. Може, вона стоїть їм на заваді. Так чи інакше, минуло дев'ять місяців безперервних щоденних перемовин, і ми таки підписали договір про заборону її знесення, це сталось якихось два роки тому.
So you see, no matter how popular and successful a public space may be, it can never be taken for granted. Public spaces always -- this is it saved -- public spaces always need vigilant champions, not only to claim them at the outset for public use, but to design them for the people that use them, then to maintain them to ensure that they are for everyone, that they are not violated, invaded, abandoned or ignored. If there is any one lesson that I have learned in my life as a city planner, it is that public spaces have power. It's not just the number of people using them, it's the even greater number of people who feel better about their city just knowing that they are there. Public space can change how you live in a city, how you feel about a city, whether you choose one city over another, and public space is one of the most important reasons why you stay in a city.
Як бачите, хоч яке популярне й успішне громадське місце, його ніколи не можна сприймати як належне. Громадські місця завжди - завжди! - потребують невсипущих захисників, які б не лише вимагали, щоб їх було передано громаді, а й планували їх для майбутніх користувачів, а тоді доглядали за ними, щоб ці місця справді належали всім, щоб їх не зіпсували, не зруйнували, не покинули й не занедбали. Один із уроків, які я вивчила для себе, займаючись міським плануванням, полягає в тому, що в громадських місцях - сила. Йдеться не про кількість людей, які ними користуються, йдеться про ще більше людей, які почуваються краще в місті, просто знаючи, що ці місця там є. Публічні місця змінюють те, який спосіб життя ви ведете в місті, як ви почуваєтесь у ньому, чому ви обрали для життя саме це місто, і саме громадський простір є однією з найважливіших причин, чому ви не їдете жити деінде.
I believe that a successful city is like a fabulous party. People stay because they are having a great time.
На мою думку, успішне місто - це немовби весела вечірка. Люди залишаються, бо вони весело проводять час.
Thank you.
Дякую.
(Applause) Thank you. (Applause)
(Оплески) Дякую. (Оплески)